Проявом дисфункціональності інститутів громадянського суспільства є їхня низька ефективність, що значною мірою стосується ефективності представницьких інститутів порівняно з органами виконавчої влади. Адже саме інститути громадянського суспільства кристалізують конкретні громадські інтереси. Громадяни, протягом багатьох попередніх років були традиційно відчужені від діяльності політичних інститутів, у тому числі таких, які покликані представляти їхні інтереси. Тож, у системі гіпертрофованого корпоративного представництва як такого, вони продовжують втрачати реальну можливість брати участь у політичному житті. У цьому полягає реальна деформація демократії в Україні. Пересічний громадянин не розуміє важливості своїх громадських потреб та інтересів, він не вважає за потрібне докладати зусилля для їх здійснення, зокрема, брати участь у створенні громадських об'єднань та їх діяльності.
За даними соціологічного моніторингу, найбільш поширеними висловлюваннями людей щодо довіри є «зараз все так хитко, і здається, що може відбутися все, що завгодно», «за теперішнього безпорядку та невизначеності важко зрозуміти, у що вірити». Респонденти висловили свою думку, що однією із проблем сучасного суспільства є суцільна зневіра. Ця тенденція у відсотках виглядає таким чином: у 2005 році -- «згоден» дали відповідь 76,3 % респондентів, «не згоден» -- 16,4 %, у 2006 році відповідно -- 77,2 % та 15,8 %, а у 2008 ця тенденція йде на збільшення -- 78,6 % та 14,1 % [370, с. 15]. Ці висловлювання свідчать про те, що виховання цінностей демократії у суспільстві -- процес тривалий та болісний, оскільки старше покоління втратило певні цінності, а молоде відчужене від участі у політичному житті держави. Виправлення цієї деформації ми бачимо у зрівноважуванні форм безпосередньої та представницької демократії через надання інститутам громадянського суспільства права законодавчої ініціативи.
Інституціональні деформації викликаються й зміною функцій та стримуванням інститутів у результаті їхньої адаптації до зміни зовнішнього середовища. Тобто, для виконання своїх функцій інститутам громадянського суспільства необхідні певні умови, до яких відносять наявність публічного простору, засобів комунікації; організоване громадське життя вільних і рівних індивідів, чиї права захищені конституцією та законами; незалежні від держави добровільні організації, автономність яких усвідомлена на індивідуальному і колективному рівні; зорієнтована на громадські інтереси та публічну політичну діяльність, наслідком якої є кооперація та солідарність між людьми, спілкування на засадах взаємної довіри і співробітництва [233, с. 456]. За відсутністю цих умов або часткового їх створення, інститути припиняють виконувати певні функції, що згубно впливає на інституціоналізацію. Значить, деформація є індикатором неспроможності системи для вирішення проблем. Це вимагає проведення реформ, виходячи з конкретних дисфункцій, що певною мірою покращує соціально-політичний розвиток суспільства.
У політичній практиці відомі й такі інституціональні деформації, які внаслідок зміни інституціональних зразків змінили ставлення до певних інститутів. У цьому випадку з інститутами нічого не відбувається, проте вони починають сприйматися, як дефектні. Унаслідок освіти й еволюції ідей, змінюються світоглядні основи культури, цінності, норми, соціальні ініціативи. Інститути перестають їм відповідати й навіть перестають визначати соціальні ініціативи. Таким чином, провокується криза довіри до інститутів, інтенсифікується пошук нових форм. Позиція громадян починає все більше відхилятися від загальних норм. Розрив між інституціональними нормами й реальною позицією громадян породжує серйозні дисфункції й кризи, змушуючи інституціональну систему змінюватися у відповідності із новими ціннісними стандартами.
Так, ідеї окремих людей можуть призвести до перемоги над масовою свідомістю. Але в той же час ідеї найменшою мірою піддаються як політичному контролю, так і політичному регулюванню. Розхитуванню інституціональних стандартів важко щось протиставити. Прикладом тому є достатньо важкий перехід від комуністичної ідеології до ідеологічного плюралізму в сучасній Україні. За даними результатів дослідження Інституту соціології НАН України, комуністична ідеологія хоча й переживає глибоку кризу в Україні, але зберігається, вона має соціальне коріння, політичні джерела та ідейні резерви відновлення. У 2004 році кількість прихильників соціалізму зросла до 25,2 %, а прихильників капіталізму зменшилася до 11,7% [367, с. 588].
Ця тенденція спостерігається й у 2005 та у 2008 роках. Поступово зростає кількість прихильників соціалістичної течії -- 12,9 % опитаних, національно-демократичної -- 10,2 %, соціал-демократичної -- 13,9 %, дещо зменшилося прихильників комуністичної ідеології -- 7,4 %. За даними цього ж опитування найменше прихильників сьогодні є у ліберальної ідеології.
Невтручання держави в економічну та соціальну сфери призвело до активізації комуністичних і соціалістичних ідей, які пропагують рівність, справедливість, соціальний захист. Ця тенденція стала наслідком слабкості політичної еліти, яка «розпочала великомасштабну лібералізацію, не маючи збалансованої програми…Реформи не були підкріплені чіткими уявленнями про принципи творення нових демократій» [124, с. 140].
Але розкол суспільства через базові цінності не можна перебороти за допомогою указів і політичних рішень. Процес відмови від колишніх цінностей і сприйняття нових для багатьох виявився болісним, що породило прагнення захищати соціалістичні цінності. У такій ситуації поки що немає реальних передумов для створення інтегральної об'єднуючої ідеології.
Помилкова інституціональна політика також деформує систему в цілому та окремі її інститути. В основі такої політики стають неадекватні підходи до мети, стратегії розвитку, шляхів досягнення національних завдань. Як влучно зауважив М. Михальченко, «…замість реальних реформ в Україні провадять самостійне життя міфи, віртуальні образи» [209, с. 65], які породжуються неадекватними ціннісними і нормативними підходами у здійсненні політичної модернізації. Реформаторській політиці бракує волі, творчого й інтелектуального потенціалу. До наслідків неадекватної політики належать ситуації, коли самі інститути з метою виживання починають адаптуватися до існуючої політики, змінюючись та породжуючи, в свою чергу, нові системи інституційних деформацій. Перероджуючись на псевдоінститути, вони створюють видимість розвитку, а на ділі вже нічого не вирішують.
Прикладом тому є політичний шлях відновлення інституціональної системи і спроба «зверху» допомогти становленню інститутів громадянського суспільства. Процеси зниження рівня життя, криміналізації, деградація й дезінтеграція соціально-політичної системи свідчать про крайню неадекватність політики викликам часу. Очевидно, що політичне керівництво не оцінило масштаби проблем і майбутніх реформ. По-перше, не були локалізовані ділянки інституціональних реформ, не забезпечена соціальна стабільність суспільства. Був узятий курс на повну зміну інституціональної системи. По-друге, швидко виявилося, що реформи ведуть до настільки глобальних структурних змін, які сама інституціональна система в жодному разі подужати нездатна. По-третє, збільшення відриву стрімко змінюваних соціальних подань від офіційної ідеології політикою гласності лише заохочувалося. Нарешті, не було вироблено модель та мету інституціональних реформ, вони постійно змінювалися залежно від соціального контексту, спростовуючи попередні плани. Словом, ознаки інституціональної реформи спостерігалися лише спочатку перебудови. Надалі інституціональні зміни зазнали невдачі й здійснювалися хаотично. Хоча в ході цього процесу був досягнутий певний консенсус у визначенні остаточних цілей і цінностей інституціональних реформ, вони виявлялися в формуванні демократичної, соціальної, правової держави, демократії, ринкової економіки й громадянського суспільства. Та їх супроводжували інституціональні перекручування. Замість виникнення системи нових інститутів, виникла «проміжна» псевдоінституціональна система між старим і новим. За минуле десятиліття вона не тільки не була демонтована, але, навпаки, стабілізувалася. Зрозуміло, що існуючий стан речей не задовольняє суспільство. Побудова ефективної інституціональної системи на даному етапі можлива тільки завдяки інституціональним реформам, спрямованим на хворобливий демонтаж системи «псевдоінститутів» і гармонізацію інституціональної системи сучасного суспільства [124, с. 36].
Одним із проявів помилкової інституціональної політики, що призвело до деформації окремих інститутів, стала корупція. У вересні 2006 року Президент України В. Ющенко схвалив своїм Указом Концепцію «На шляху до доброчесності». В ній корупція визначається як «…одна з проблем, що становить значну загрозу демократії, реалізації принципу верховенства права, соціальному прогресу, національній безпеці і становленню громадянського суспільства». У Концепції зазначається неефективність політичних заходів, які вживаються проти корупції, зростаюча толерантність суспільства до корупції. Ця проблема, безумовно не є штучною тільки для України, але ж «вітчизняна модель» має свої особливі риси у вигляді «…перманентного протистояння суспільства та влади. Відтак, громадяни намагаються вирішувати «свої права» самостійно, без посередництва бюрократичних структур» [6].
За оцінками міжнародної організації Transparency International за 2006 рік, в Україні рівень корупції зберігається достатньо високим. 66,3 % експертів цієї впливової міжнародної організації оцінюють результати боротьби з корупцією негативно. Вітчизняні експерти також відзначають підвищення рівня корупції в Україні з 7,2 балів у 2005 році до 8,2 у 2007 році (за 10 бальною шкалою). У 2008 році, за даними цієї ж організації, Україна посідала 134 місце (індекс 2,5) за рівнем корупції, серед 180 країн. Рівень сприйняття корупції визначається індексом за шкалою від 0 до 10 (0 -- найвищий рівень, 10 -- найнижчий), який вимірюється за опитуваннями експертів та представників ділових кіл. «Протидія корупції потребує наявності жорсткого контролю з боку парламентів, правоохоронних органів, незалежних засобів масової інформації та сильного громадянського суспільства», -- заявила один із експертів, пані Лабелль. «У випадку, коли такі інститути недостатньо сильні, корупція виходить із-під контролю, що приводить до жахливих наслідків для пересічних громадян, а в більш широкому сенсі й для принципів справедливості та рівності у суспільстві» [5].
Тому протидія корупції стає стратегічною метою розвитку держави. 61% громадян вважають, що боротьба з корупцією є прерогативою Президента України, 42,3% -- Верховної Ради України, 38,2% -- Прем'єр-Міністра та Уряду, 37% -- міліції та прокуратури. Водночас, лише 11% поінформовані про президентські антикорупційні заходи, які практично невідомі широкому загалу. Найефективнішими, на думку респондентів, є антикорупційні заходи, що здійснюються місцевою владою та представниками громадськості [361, с. 124].
Одним із ефективних засобів протидії корупції є залучення потенціалу інститутів громадянського суспільства. Основними формами участі громадських організацій в антикорупційних заходах є моніторинг діяльності органів влади. Головною метою моніторингу є забезпечення підзвітності уряду та бізнесових структур перед громадянами. Об'єктом моніторингу може виступати широке коло суб'єктів структури виконавчої влади, приватні та фінансові установи, політичні партії, парламент, судові органи. Серед заходів щодо захисту прав та свобод громадян -- упровадження механізмів та каналів подання скарг до органів державної влади. Досвід країн з усталеною демократичною системою свідчить, що даний вид діяльності дозволяє посилити вплив громадян на процедури прийняття рішень органами влади, створити сприятливе інформаційне поле та тиск на владу з боку засобів масової інформації, підвищити рівень довіри населення до власної спроможності захисту прав і свобод.
Ефективними формами діяльності інститутів громадянського суспільства є забезпечення інформаційної відкритості про стан корупції та результативність антикорупційних заходів, виявлення конкретних випадків корупційних дій, організація просвітницької роботи з населенням.
В Україні вже активно функціонує чимала кількість неурядових організацій, сфера діяльності яких так чи інакше пов'язана із питанням протидії поширенню корупції. Майже 60 % організацій окреслили основним напрямом своєї діяльності сектор права людини. 58% організацій працюють у сфері громадянської освіти населення і 42% - у сфері політики та законодавства. Найбільш поширеним видом діяльності громадських організацій є поширення інформації (81%) та захист прав та інтересів населення (68%) [361, с. 126].
Основними напрямами антикорупційної діяльності, в яких беруть участь вітчизняні неурядові організації, є проведення просвітницької роботи серед населення (81%), захист прав громадян (72 %), представлення та захист громадських інтересів (69%), залучення громадян до участі у процесах прийняття політичних рішень (63%), аналіз законодавства та розробка рекомендацій щодо його вдосконалення (51%), моніторинг діяльності влади (48%). Разом з тим, ефективність антикорупційних акцій, організованих суб'єктами громадянського суспільства в Україні, залишається на низькому рівні. Лише 11,4% респондентів підтвердили свою обізнаність у таких заходах. Серед головних перешкод, які ускладнюють ефективний вплив громадянського суспільства в означеній сфері, є брак матеріальних ресурсів (77% опитаних) та перешкоджання з боку влади (43%) [361, с. 128].