Якщо за результатами розгляду питання про допуск справи до провадження з підстави, передбаченої пунктом 2 частини першої ст. 355 ЦПК, буде встановлено, що порушення Україною міжнародних зобов’язань є наслідком недотримання норм процесуального права, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ постановляє ухвалу про відкриття провадження у справі та вирішує питання про необхідність витребування справи. Розгляд справи здійснюється колегією у складі п’яти суддів Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ за правилами, встановленими для перегляду справ у касаційному порядку. Суддя-доповідач протягом трьох днів постановляє ухвалу про відкриття провадження у справі та надсилає її копії особам, які беруть участь у справі. Якщо судове рішення оскаржується з підстав неоднакового застосування одних і тих самих норм матеріального права судами касаційної інстанції різної юрисдикції, справа розглядається на спільному засіданні судових палат Верховного Суду України, до складу яких входять судді відповідної спеціалізованої юрисдикції. Засідання є правомочним за умови присутності на ньому не менше двох третин суддів від загального складу відповідних судових палат Верховного Суду України.
Справа про перегляд судового рішення з підстави, встановленої пунктом 2 частини 1 ст. 355 ЦПК, розглядається на спільному засіданні всіх судових палат Верховного Суду України. Засідання є правомочним за умови присутності на ньому не менше двох третин суддів від складу Верховного Суду України, визначеного законом (ст.360-2 ЦПК) [2].
Після закінчення заслуховування пояснень осіб суд виходить до нарадчої кімнати для ухвалення судового рішення. Строк розгляду справи Верховним Судом України не може перевищувати одного місяця з дня відкриття провадження у справі.
За наслідками розгляду справи більшістю голосів від складу суду приймається одна з таких постанов:
) про повне або часткове задоволення заяви;
) про відмову в задоволенні заяви.
Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути
оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої ст. 355 ЦПК
(ст.360-3 ЦПК) [2]. Якщо суд установить, що судове рішення у справі, яка
переглядається з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої ст. 355 ЦПК, є
незаконним, він скасовує його повністю або частково і приймає нове судове
рішення, яке має містити висновок про правильне застосування норми
матеріального права щодо спірних правовідносин та обґрунтування помилковості
висновків суду касаційної інстанції з цього питання. Якщо судове рішення у
справі переглядається з підстави, визначеної пунктом 2 частини першої ст. 355
ЦПК, суд скасовує оскаржуване рішення повністю або частково і має право
прийняти нове судове рішення або направити справу на новий розгляд до суду,
який виніс оскаржуване рішення. Верховний Суд України відмовляє в задоволенні заяви,
якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися.
Постанова Верховного Суду України повинна бути виготовлена та направлена
особам, які беруть участь у справі, не пізніше п’яти днів з дня закінчення
розгляду справи [21, c.280].
.3 Процесуальні питання, пов’язані з виконанням судових
рішень у цивільних справах
Виконання рішення суду є невід’ємною частиною права на справедливий суд. Судові рішення є обов’язковими до виконання на всій території України (стаття 124 Конституції) [1].
Виконання рішення суду чи судового наказу в цивільній справі здійснюється відповідно до статей 367-389 Цивільного процесуального кодексу, Закону «Про виконавче провадження», інструкції Міністерства Юстиції від 15 грудня 1999 року N 74/5 « Про проведення виконавчих дій та інших правових актів» [10].
За невиконання законних вимог державного виконавця винні особи несуть адміністративну відповідальність (стаття 188-13 Кодексу України про адміністративні правопорушення). За умисне невиконання службовою особою вироку, рішення, ухвали, постанови суду, що набрали законної сили, або перешкоджання їхньому виконанню винні особи можуть притягатися до кримінальної відповідальності (стаття 382 Кримінального Кодексу України) [34].
Виконання судового рішення є кінцевою стадією судового захисту.
За загальним правилом обов’язковими до виконання є судові рішення (постанови та ухвали), що набрали законної сили.
Постанова або ухвала суду, що набрали законної сили, підлягають виконанню на всій території України. Потрібно мати на увазі, що вони є обов’язковими для виконання і за межами України, якщо особи, які беруть участь у справі, знаходяться там. Обов’язковість рішень суду визнається однією з основних засад судочинства.
Рішення суду може бути виконано в добровільному або в примусовому порядку.
Примусове виконання рішень в Україні покладається на Державну виконавчу службу, яка входить до системи органів Міністерства юстиції України.
У разі необхідності спосіб, строки і порядок виконання можуть бути визначені у самому судовому рішенні.
Невиконання судових рішень тягне за собою відповідальність, встановлену законом [31].
Відповідно до статті 124 Конституції України судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов’язковими до виконання на всій території України.
Зазначена норма Конституції України містяться і в процесуальному законодавстві України. Так, статтею 14 Цивільного процесуального кодексу України [2] та статтею 14 Кодексу адміністративного судочинства України [7] встановлено, що судові рішення, що набрали законної сили, обов’язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами. Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом.
Як вбачається із наведених норм, судове рішення допускається до виконання лише після набрання ним законної сили, тобто після апеляційного розгляду справи або після закінчення строку на апеляційне оскарження.
В той же час, процесуальним законодавством визначений перелік справ, рішення у яких допускаються до негайного виконання, тобто відразу після їх ухвалення, не очікуючи апеляційного перегляду справи.
У цивільних справах суд допускає негайне виконання рішень про:
) стягнення аліментів - у межах суми платежу за один місяць;
) присудження працівникові виплати заробітної плати, але не більше, ніж за один місяць;
) відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю фізичної особи, - у межах суми стягнення за один місяць;
) поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника;
) відібрання дитини і повернення її тому, з ким вона проживала;
) розкриття банком інформації, яка містить банківську таємницю, щодо юридичних та фізичних осіб;
) примусову госпіталізацію чи продовження строку примусової госпіталізації до протитуберкульозного закладу (стаття 367 ЦПК України) [35].
Як було зазначено вище, судові рішення, що набрали законної сили, є обов’язковими до виконання усіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими особами, об’єднаннями громадян та іншими організаціями, громадянами та юридичними особами на всій території України. Не виконані добровільно, вони виконуються примусово в порядку, встановленому Законом України «Про виконавче провадження»[10].
Виконання судового рішення - важлива ділянка правової практики, що відображає ефективність усього механізму правового регулювання й здатність права впливати на поведінку людини. Разом з тим, слід зазначити, що в Україні за офіційною статистикою щороку не виконується від 30 до 80 відсотків рішень судів. Близько 70 відсотків всіх звернень громадян України до Європейського суду з прав людини також обумовлені невиконанням судових рішень. Це означає, що права та законні інтереси мільйонів наших громадян залишаються нереалізованими. Нерідко буває, що, отримавши на руки позитивне рішення суду, людина роками чекає його виконання. Тому застосування державного примусу при виконанні судових рішень не втрачає свою актуальність, а навпаки, потребує вивчення та вдосконалення на законодавчому рівні.
На сьогодні відсоток рішень, що виконуються у добровільному порядку, незначний. Хоча статистика й не ведеться, проте основна маса рішень виконується саме в примусовому порядку за безпосередньої участі Державної виконавчої служби. При цьому методів впливу на недобросовісних боржників, що не виконують судові рішення, практично немає. Аналіз законодавства України свідчить, що боржник за невиконання рішення суду лише в окремих випадках може нести адміністративну і кримінальну відповідальність.
Статистика свідчить, що в Україні не виконуються 95% рішень Європейського Суду та близько 70% рішень національних судів. Це означає, що право українців на справедливий суд постійно порушується. Особливо якщо боржником виступає держава. Причинами такої ситуації правозахисники називають: мораторій на продаж майна державних підприємств, відсутність належного контролю за виконанням судових рішень та відсутність ефективного судового захисту прав власників.
Суттєве погіршення стану виконання рішень судів українці відчули ще в 2007 році. З того часу ситуація лише погіршується. Україна посідає третє місце за кількістю заяв, які знаходяться на розгляді Європейського суду з прав людини. Станом на 31 грудня 2013 року на розгляді Європейського суду перебувало 13 284 заяв, поданих проти України, що становить 13,3% від загальної кількості заяв у Суді. Найбільша кількість заяв проти України, за яким у 2013 році були прийняті рішення по суті, стосуються системної проблеми невиконання (тривалого невиконання рішень національних судів) [34].
За словами Максима Щербатюка, програмного директора Української Гельсінської спілки з прав людини, невиконання рішень судів стало чи не національною традицією. Особливо, якщо йдеться про стягнення коштів з держбюджету. Процедура виконання таких судових актів, як правило, затягується на роки.
Державні органи та посадові особи, програвши справу в суді, і маючи на руках справедливе рішення суду, всіляко ухиляються та затягують від його виконання, звертаючись до всіх можливих інстанцій. І навіть після остаточного програшу не хочуть виконувати рішення добровільно. Через це обов’язок виконати рішення покладається на державну виконавчу службу та збільшують навантаження на кожного працівника в кілька тисяч проваджень.
Зарплата державного виконавця становить близько 2 тисяч гривень, що спричиняє відсутність зацікавленості у виконанні рішень судів та інших юрисдикційних органів. При цьому у нього можуть перебувати виконавчі провадження із стягнення мільйонних сум, а у відділі примусового виконання рішень - мільярдних обсягів коштів. Чи будуть вони стягнуті, залежить від оперативності та сумління конкретного державного чиновника.
Результат - виконання рішень відбувається роками, що не влаштовує ані громадян, ані бізнес. У виграші залишаються державні підприємства/установи, які програли справу та не мають наміру виконувати рішення.
Статистика свідчить, що робота органів виконавчої служби вкрай неефективна. Так, у 2013 році в органах ДВС знаходилося на виконанні понад 8 млн. справ на 440 млрд. грн. Середній відсоток стягнення - лише 4% або 20 млрд. грн [34] .
Кримінальна відповідальність за ухилення від виконання рішення суду законом встановлена лише для посадових осіб. У зв’язку з цим фізична особа (громадянин), яка на даний час не є суб’єктом такої кримінальної відповідальності, ухиляючись від виконання рішення суду, залишається безкарною. У той же час досвід зарубіжних країн свідчить, що разом із кримінальною та адміністративною відповідальністю в цих країнах існує і цивільна (економічно-фінансова) відповідальність, що є суттєвим важелем, який впливає на стан виконання судових рішень. Боржникові соціально-економічно і фінансово невигідно ухилятися від виконання судових рішень і мати проблеми із судом чи органом виконання судових рішень.
Практика свідчить, що з моменту ухвалення рішення до початку примусового виконання минає багато часу, що дає можливість боржникові розпорядитись майном за своїм бажанням і не в інтересах стягувача. Державний виконавець, здійснюючи в умовах чинного законодавства примусове виконання судового рішення, не має жодної інформації про фінансово-матеріальний стан боржника, що в багатьох випадках значно ускладнює процес стягнення майна або взагалі робить стягнення неможливим.
Важливою проблемою, яку необхідно вирішити, є покращення статусу державних виконавців та органів державної виконавчої служби, ролі цих органів у системі органів виконавчої влади. Потребують удосконалення норми закону, якими встановлено правовий захист державних виконавців, соціальний захист працівників державної виконавчої служби, в тому числі їх матеріальне забезпечення.
Удосконалення потребують й інші аспекти виконавчого провадження, зокрема механізм контролю та нагляду за законністю виконавчого провадження, процедури накладання арешту на майно боржника, звільнення майна з-під арешту та звернення стягнення на заставлене майно боржника тощо. Врегулювання вищевказаних проблем шляхом внесення змін до відповідних нормативних актів, на наш погляд, дасть змогу суттєво вдосконалити механізм здійснення виконавчого провадження, що забезпечить належний рівень виконання судових рішень, сприятиме захисту прав і охоронюваних законом інтересів громадян та юридичних осіб у процесі виконавчого провадження, значному підвищенню ефективності діяльності державної виконавчої служби.
Для того, аби змінити ситуацію, правозахисники пропонують забезпечити існування ефективного судового захисту прав власників, в тому числі вдосконалити судовий контроль за виконанням рішень судів [34] .
Науковці, практики все частіше схиляються до думки, що одним із найдієвіших способів підвищення ефективності виконавчого провадження в Україні є запровадження інституту приватних виконавців. Дійсно, як свідчить досвід багатьох держав, діяльність приватних виконавців має чимало позитивного й використовується як субсидіарна або альтернативна форма організації державного механізму виконання рішень судів й інших юрисдикційних органів.
Що ж позитивного в діяльності приватних виконавців? Перш за все, на відміну від державних виконавців, фінансування й матеріальне забезпечення яких здійснюється як за рахунок коштів Державного бюджету України, так і за рахунок боржника, фінансування й матеріальне забезпечення приватних виконавців здійснюється виключно за рахунок коштів боржника. Тому приватний виконавець є матеріально зацікавленою особою, а, отже, зростає ефективність виконання ним рішень судів й інших юрисдикційних органів.
Основним аргументом противників запровадження інституту приватних виконавців є те, що вони можуть використовуватися кредиторами для рейдерських захоплень підприємств боржників, вчинення інших протиправних дій щодо боржників. Для прикладу можна згадати діяльність колекторських організацій, одним із напрямків діяльності яких є сприяння кредитору в стягненні грошових коштів за судовими рішеннями й виконавчими написами. Діяльність цих організацій, яка взагалі не врегульована на законодавчому рівні, викликала значний суспільний резонанс і спричинила негативне ставлення до колекторів із боку всього суспільства. Тому для завоювання у громадськості довіри до інституту приватного виконавця необхідно вдосконалити законодавство про виконавче провадження, а також сформувати систему для ліцензування діяльності приватних виконавців, ввести чіткі й прозорі правила їхньої професійної діяльності, встановити дисциплінарну відповідальність приватного виконавця, передбачити можливість страхування професійної відповідальності приватного виконавця.