Найвідомішим українським вченим доби Відродження став С. Оріховський-Роксолан (1513 - 1566) порушував у своїх творах суспільно-політичну проблематику. Був одним із перших фундаторів "теорії суспільної угоди", вважаючи, що держава виникає унаслідок погодження громадян передати частину своєї свободи на користь суспільній злагоді, пропагандував "теорію природного права", наполягаючи на тому, що права громадян мають першість у відношенні до повноважень державних персон. Наприкінці XV - XVI ст. в Україні відбулися суттєві зміни у суспільно-політичному житті: через посилення впливів католицтва відбувається дестабілізація життя православних громад: церковні громади починають перебирати на себе управління церковним життям, поширюючи на культурне життя та освітню діяльність. Вагому роль в житті відігравали церковні православні братства, з діяльністю братських шкіл пов'язана поява професійної філософії в Україні. Ст.Зизаній (бл. 1570-1600), який був схильний до раціоналістичних тлумачень церковних догм; зокрема, він відкидав догмат про Чистилище, вважав, що можуть існувати множинні світи, населені розумними істотами, та відстоював тезу про автономне співіснування світської та церковної влади.
Першою когортою просвітників в Україні слід вважати членів науково-освітнього гуртка, що утворився в місті Острозі у останній третині XVI ст., Г. Смотрицький. До складу належали відомі пись-менники-полемісти X. Філалет, С. Зизаиій, В. Суразький, Клірик Острозький, 3. Копистенський, М. Смотрицький, І. Федоров, І. Вишенський. Світоглядні орієнтири мислителів Острозької академії:
- відстоювали ідею захисту українського народу як етнічної спільності від ополячення і окатоличення;
- порушували питання про громадські права й особисті права громадян;
- обстоювали думку про природну рівність людей незалежно від соціальної і релігійної приналежності;
- орієнтувалися на внутрішнє, духовне життя людини.
Особливе місце належить Івану Вишенському (1550-1620) ченцеві Афона:
- "внутрішнє спасіння" людини неможливе без знищення несправедливості, нерівності, гноблення;
- рішуче поставав проти західних впливів на українську культуру та світогляд;
- православна віра більше орієнтує людину на духовне самозаглиблення та щире почуття до Бога;
- закликав до людської солідарності, братерства, утвердження рівності людей і справедливості.
У ХУІП-ХІХ ст. у царині класичної філософської проблематики працювали викладачі Київської духовної академії і університетів. Петро Лодій (1764-1829 у дусі кантівської філософії визначав коло головних світоглядних проблем: Що таке людина? Що може знати? Що повинна роботи? Підкреслював високе соціальне призначення філософії, добре складаються справи в тих державах, в яких філософи є правителями, або ж правителі є філософами.
Помфил Юркевич (1826 - 1874): "Ідея", "Серце та його значення в духовному житті людини, згідно з вченням Слова Божого", "Матеріалізм і завдання філософі? Філософські погляди П. Юркевича
- вважав філософські ідеї Платана та Канта найбільш продуктивними в історії філософії;
- високо оцінював і філософію Геґеля, не приймаючи проте його діалектики;
- критикував як однобічні крайні філософські позиції як матеріалізм, так і ідеалізм: ідеалізм - за нехтування реальністю, матеріалізм - за приниження значення духовного;
- поза відношенням до духовного неможливою постає людська моральність розробив вчення про серце, яке філософ розглядав трояко: як центр людської тілесної організації; як центр духовної діяльності людини; як осередок морального життя людини.
Т. Шевченко (1814 - 1861):
- Ідея глибинної спорідненості людини із природою; людина вкорінена в природу, а природа, своєю чергою, є не мертвою, а одухотвореною.
- Ідея народу як єдиного суверенна своєї історії та своєї життєвої долі.
- Ідея віри у справедливого Бога, як гаранта здійснення вищої справедливості.
- Ідея насильницької народної революції;
- думка про важливу роль у суспільному житті та історії прогресу знань, науки, освіти.
Микола Костомаров (1817-1885). У його працях "Закон Божий (Книга буття українського народу)" (1846), "Риси народної південно руської історії" (1861),. Вперше зроблено спробу окреслити національний український характер, оглянути історичний шлях українського народу, визначити його місце в колі інших народів, дати нарис такого суспільного устрою, який відповідав би національним прагненням українців: правової, демократичної, парламентарної федерації слов'янських народів. Історичне призначення України полягає у об'єднання слов'янського етносу.
Михайло Драгоманов (1841-1895):
- ідея безупинного людського поступу, мета якого - досягнення добровільної асоціації гармонійно розвинених осіб;
- обмеження до мінімуму елементів примусу, усунення авторитарних рис у суспільному житті;
- відстоював пріоритет громадянських прав над соціально-класовими інтересами;
- національність розглядав як необхідний будівельний матеріал демократії і свободи шляхом національної освіти і культури закликав до піднесення національної самосвідомості;
- вбачав, що істина лежить в площині раціонального розуму.
О. Потебню (1835 - 1891) зробив вагомий внесок у дослідження співвідношення мислення та мови, мови та народної історії, мови та формування людської психіки та людської особистості.
Іван Франко (1856 - 1916):
- був прихильником індуктивного методу в пізнанні і відкидав діалектичний метод;
- критично ставився до марксистської доктрини про матеріалістичне розуміння історії;
- народ, людський загал творить історію і вирішує свою долю;
- в прогресі науки і техніки вбачав провідний чинник історичних зрушень;
- в релігії вбачав моральну опору людства, нічим не замінну і в часи лихоліть, і в мирну добу;
- "державний соціалізм "вважав великим гальмом історичного прогресу.
Володимир Вернадський (1863-1945) створив нове вчення про біосферу, близько 4 млрд. років тому геологічні утворення на Землі підпали під дію певних змін, унаслідок яких утворилась жива речовина. Завдяки цьому геосфера перетворилась у біосферу, що спричинило якісно новий стан земної оболонки. Завдяки новоутвореній живій речовині стало можливим ефективне засвоєння енергії Сонця, а це, у свою чергу, прискорило еволюційні процеси на Землі. Діяльність суспільна організованих розумних істот привела до утворення надскладної системи - "ноосфери", центральною ланкою якої є наділена розумом людина. Загострилась ситуація в біосфері - постала проблема збереження біосферних процесів, які були і є головною умовою збереження життя на землі. Особливого значення набуло питання про моральну відповідальність вченого за наслідки своєї наукової діяльності.
Києво-Могилянська академія - 1632 р. Курс філософії, що викладалась окремо від богослов`я був зорієнтований на вивчення переважно системи Арістотеля, Дунса Скота, Фоми Аквінського, Р. Бекона, Р. Декарта, Лейбніца, охоплював: логіку, фізику та метафізику. Філософія окреслювалась як цілісна система знань, що в сукупності дозволяють знайти шлях до істини й зрозуміти причини виникнення та сутність явищ. Істина пов'язувалась із Богом, мала в ньому найголовнішу причину, шляхом раціонального аналізу природи як Божого творіння можна збагнути ті закономірності, які лежать в основі речового світу. Засіб пізнання - логіка. Погляди вчених Києво-Могилянської академії
• Філософія - це система дисциплін чи всіх наук, покликаних віднайти істину, причини речей, даних Богом, а також як дослідницю життя і доброчесності;
• Істину слід шукати на шляху дослідження наслідків Божої діяльності створеної природи;
• Здобуття істини є результатом процесу пізнання на двох рівнях - чуттєвому і раціональному;
• Простір є невід'ємним від речей і середовища, а час - послідовною тривалістюколеної речі;
• Пріоритет має розум, він здійснює вплив на волю, даючи їй різні варіанти вибору між: добром і злом;
• Сенс життя - у творчій праці, спрямованій на власне й громадське добро.
Інокентій Гізель (1600 - 1683) один з перших філософів України знайомив студентів із геліоцентричною системою М. Коперника. Основою процесу пізнання вважав чуття. Вищим щаблем є пізнання інтелектуальне, засноване на розумі. У праці" Мир з Богом людині" філософ характеризує людину як Боже творіння, наділене прагненням до щастя та можливостями до самовдосконалення. Феофан Прокопович (1681-1736) "Логіка", "Натурфілософія або фізика","Про папський вирок Галілеєві": Бог як творець світу, гарант стабільності в ньому обмежений в своїх діях тими закономірностями, які він сам надав природним речам у період їх створення, природа окреслюється як самодостатня система, котра існує завдяки внутрішнім потенціям та їх поступовій реалізації.
Філософія Григорія Сковороди: "Нарцис", "Асхань", "Змій ізраїльський", "Потоп зміїв", "Розмова дружня про світ духовний". Філософські ідеї Г. Сковороди
• предметом філософського осмислення є людина, оскільки, не знаючи, що таке людина, нам немає чим виміряти все інше;
• найважливішим завданням людини є самопізнання - "Пізнай самого себе!";
• людина є "мікрокосмосом"-малим світом, який дорівнює "макрокосмосу"-великому світу;
• людина, як насіння містить в собі потенційно усі глибинні елементи світу; самопізнання;
• людина, як мікросвіт, складається із двох натур - темної, поверхової, мінливої (матеріальної) та світлої, вічної, глибинної (духовної); остання натура є Бог, істина, сутність буття;
• у людському пізнанні виявляються глибинні засади світу, адже і великий світ складається із двох натур, проте лише людина володіє здатністю самопізнання;
• через самопізнання людина входить у діалог із великим світом, а посередником є символічний світ Біблії, його зовнішні форми найбільш виражали невидиму духовну і божествену натуру;
• завдання людини: проникати через матеріальну споріднену тобі справу ("сродну працю") і в тому знайти своє життєве щастя.
У радянській Україні філософія перебувала під контролем партійних органів і була перетворена у засіб обґрунтування комуністичних догм її оголосили "класовою наукою", теоретичною і методологічною основою марксизму.. Провідними філософськими установами в Україні у 30-х роках стали: кафедра філософії Українського інституту марксизму-ленінізму - В. Юринець, В. Асмус, Р. Левик, Я. Розанов, та кафедра соціології - С. Семківський, Т. Степовий, Ю. Мазуренко, , П. Демчук.
Явищем у духовному житті 30-х р. стала літературна дискусія започаткована М. Хвильовим.
На західноукраїнських В'ячеслав Липинський (1882-1931) у працях "Листи до братів-хліборобів" , "Хам і Яфет" виклав своє бачення історичного процесу. Головним державотворчим чинником були елітарні аристократичні. Оптимальною для України формою державного устрою вважав монархію, яка успадкувала б аристократичні традиції княжої Київської Русі та шляхетні засади часів козацтва. Дмитро Донцов (1883-1973) проводив ідею самостійної української держави. У філософському плані сповідував позицію волюнтаризму, в нації вирішальна роль належить еліті, завдання якої полягає у тому, щоби силою волі змусити народ стати рішучим та незламним.
У повоєнний період в Україні сталися позитивні зрушення. 1944 року в Київському університеті створили філософський факультет. У 1946 р. відновив діяльність Інститут філософії АН України.. Філософський факультет, а пізніше - Інститут філософії очолив П.Копнін. В цей час були глибоко опрацьовані проблеми теорії пізнання, наукової методологи, історії філософії. У 70-80-і рр. філософська думка в Україні починає розроблятися новою генерацією вчених: В. Шинкарук, В. Танчер, Л.Левчук, В.Босенко, І.Бичко, В.Кудін, Б.Кубланов, М.Попович, В.Колодний. Вони почали активно досліджувати світоглядну проблематику, поширюючи її на процеси пізнання, мислення, різні сфери інтелектуальної діяльності.
Після здобуття Україною незалежності (1991) переважна частина професійних філософів долучалася до теоретичного опрацювання процесів українського державотворення: шляхи етногенези та націогенези; шляхи, форми і методи духовного відродження; шляхи розбудови громадянського суспільства; демократичні засади суспільного життя; українська національна ідея; релігійна ситуація.
ВИСНОВКИ
Постаючи переважно внутрішнім культурним явищем, українська філософія постає концентрованою формою виразу особливостей національного характеру та світосприйняття українців, їх суперечливих одвічних прагнень, їх самоусвідомлень та ціннісних орієнтацій. Внаслідок цього українська філософія має цілу низку особливостей, що, почавши формуватися за часів Київської Русі, зберігають свою значущість і по сьогодні.
Закріплення вивченого матеріалу.
Передумови та джерела формування української філософії.
Особливості філософської думки Київської Русі.
Класична українська філософія.
Світогляд діячів національного відродженя.
Особливості української філософії в радянській період.
Сучасна українська філософія.
Основні тематичні уподобання філософії В Київській Русі.
Особливості філософії національного відродження.
Основні проблеми сучасної української філософії, її зв'язок з загальносвітовою.
Філософські погляди Г. Сковороди.
«Філософія серця» П. Юркевича.
Філософія мови О. Потебні.
Філософські погляди В. Вернадського.
Література:
1. Бичко І.В., Осічнюк Ю.В. Розвиток філософської думки в Україні. –К.,1991.
2. Горський В.С, Історія української філософії. К.,1996.
3. Історія філософії України: Підручник (за ред. М.Ф. Тараненко). –К.1994.
4. Історія філософії України: Хрестоматія. –К.,1993.
5. Мацько І.З. Острозька слов’яно – греко-латинська академія. –К.,1990.
6. Філософія Г. Сковороди (за ред. В.І.Шинкарука). –К.,1972.
7. Чижевський Д. Нариси історії філософії на Україні. –К.,1992.
Тема: Філософський зміст проблем онтології.
Основні поняття: онтологія, буття, матерія, світ, субстанція, реальність, рух, простір, час, дійсність розвиток, заперечення, тотожність, кількість, якість, боротьба протилежностей, випадковість, необхідність
План:
1.Проблема буття і основні шляхи її вирішення у філософії.
2. Філософське розуміння категорій “матерія”, “рух”, “простір”, “час”.
3.Сучасна світоглядна і наукова картина світу (синергетика).
4. Принципи діалектичного осмислення буття.
«Онтологія» (від давньогрецького «онтос» - буття, сутнє).
Проблема буття - це проблема сутності всього існуючого, а також єдності світу як цілого. Філософія виводить всі свої теми, проблеми та міркування па певну граничну межу - межу буття та небуття. Буття – це філософська категорія, яка визначає об’єктивність існування матеріального й ідеального в довколишній дійсності в їх взаємозв’язку. Поняття “буття” є близьким до поняття “світ”, але не є тотожним йому. Світ – це визначення буття, це єдність природної та суспільної дійсності, зумовленої практичною діяльністю, в якій людина самовизначається як її суб’єкт.
Онтологія – це система найзагальніших понять буття, за допомогою яких осягається дійсність, це вчення про суще, першооснову світу.
Філософія виходить із того, що світ існує. Філософія фіксує складний зв’язок загального характеру, що виявляється у ступенях узагальнення буття, його рівнях і сферах: 1) буття як загальне (світ в цілому); 2) буття як особливе (буття групи предметів і окремих явищ); 3) буття як одиничне.