Найвідоміший давньогрецький атоміст Демокріт (480-390 рр. до н.є.) виходив із тези, що "ніщо не виникає з нічого і не перетворюється у ніщо". Якщо у світі не було б чогось стійкого і незмінного, світ не утримався б у бутті. Можна ділити і дробити речовину, але не нескінченно. Межа можливого поділу - атом (неподільний); його існування - запорука незнищенності світу. З атомів утворюються світові стихії, а з останніх - усе, що існує. Вони все створюють та рухаються закономірно (свобода відсутня).
Емпедокл (483 - 423 рр. до н.є.) вважав, що всі процеси світу можна пояснити через взаємодію чотирьох стихій (вогонь, повітря, люда й земля), та двох сил протилежного спрямування (любов і ворожнеча). Під дією любові подібне з'єднується із подібним, а під дією ворожнечі навпаки — у світі панують роз'єднання, розпад. Любов та ворожнеча почергово встановлюють своє панування у світі, а останній перебуває у періодичних станах прямування або до досконалості, або до розпаду
Анаксагор (500-428 рр. до н.є.) - все, що існує, складається з частинок, які містять у собі всі якості та властивості світу — гомеомерій. Тому ми й бачимо різноманітність світу. Поєднання гомеомерій зумовлене ідеєю світового розуму - Нуса, або Нооса; саме він постає мірою для усього сущого.
Сократ (469 - 399 рр. до н.є.), вважав, що людина повинна ґрунтувати свою поведінку на надійних знаннях, а останні повинні бути остаточними, незмінними та завершеними; мінливі ж уявлення нашої душі слід вважати гадкою. Справжні знання, за Сократом, слід шукати в собі ("Пізнай себе"),бо безсмертна душа людини, пройшовши повне коло "космічних перевтілень", потенційно знає усе. Слід примусити її згадати забуте внаслідок вмирань та нових народжень, а для того треба поставити людину в ситуацію суперечності із самою собою.
Платон (427 – 347 рр. до н.є.) поділяючи вихідні думки останнього, вважав, що вимогам Сократа щодо справжніх знань можуть відповідати ідеї - незмінні сутнісні основи буття усього сущого. Речі течуть і змінюються, але світ не зникає; отже, в основі речей лежать деякі ідеальні незмінні сутності, їх не можна побачити, але можна осягнути розумом. Ідея - розумово схоплена сутність кожної речі. Платон відділив справжнє буття від того, що надано нам у сприйняттях. Світ ідей - це надчуттєва реальність, яка своєю повнотою і досконалістю перевершує усе чуттєве. Речі - лише тіні ідей.
Аристотель (384 - 322 рр. до н.є.) проголосив, що ідея та річ - це те ж саме, тільки річ існує у реальності, а ідея - у нашому пізнанні і позначає передусім не єдине, а загальне в різних речах. Якщо ідея і річ тотожні, то пізнання слід спрямувати на вивчення внутрішньої будови речей та їх причин і дій. За своєю будовою речі складаються з матерії і форми. Матерія є пасивним матеріалом; поза формою вона лише чиста можливість; разом із формою матерія постає у визначеності матеріалу (субстрату) для певної форми (як мідь, глина, мармур для скульптора). Отже, дійсність речей більше пов'язана з формами, що їх продукує "форма всіх форм", або світовий розум. Буття ж конкретних речей зумовлене дією чотирьох причин: причина матеріальна, формальна (усі згадані), причина дійова (з'єднує форму та матерію) і фінальна, або цільова, причина. Остання є найважливішою, бо визначає місце конкретної речі в універсумі. Рух речей зумовлений тим, що вони прагнуть виконати своє призначення. Ототожнюючи річ та ідею, Аристотель справедливо вважав, що ми можемо здобувати певні знання про реальність, оперуючи лише ідеями, не звертаючись до речей. Він створив науку про закони та форми правильного мислення, назвавши її логікою. В основу логіки покладено вчення про три форми (поняття, судження та умовиводи) та про три закони мислення (закон тотожності предмета думці, неприпущення суперечності та виключеного третього).
Філософія завершального циклу античної філософії була орієнтована на захист окремого індивіда в умовах руйнування античного полісу. Пізня антична філософія поставала індивідуалістичною, суб'єктивно забарвленою. Епікурейство - Епікур (342 - 271 рр. до н.є.). Епікур доводив невмирущість матерії, відсутність необхідності в космосі (припускаючи, що атом володіє здатністю довільно відхилятись від траєкторії свого польоту). Найбільше, чого може досягти людина в житті, - це звільнити себе від страхів та неприємних відчуттів, отримувати від життя насолоди (дружня бесіда) та зберігати душевну рівновагу, незворушність і безпристрасність ("атараксії).
Скептицизм ("сумнів") Піррон (360 - 270 рр. до н.є.), звертав увагу на неможливість створення істинної філософії. Краще утримуючись від суджень. Зберігати самовладність (автаркію).
Стоїцизм (Зенон-стоїк (340 - 265 рр. до н.є.) закликав людину до життєвої мудрості та самовладності, але з позиції зовсім іншого розуміння і буття, і людини. Стоїки вважали, що весь світ пронизаний єдиним потоком вогняної пневми, що несе всьому закон і долю. Дія долі неминуча й невблаганна. Тому людині не варто впадати у відчай, адже змінити долю неможливо. Через це і людині у її відношенні до долі лишається одне: визначити внутрішнє ставлення до того, чого змінити не можна. Гідне для людини - спокій, незворушність, зберігання внутрішньої автономії. Стоїки сприяли систематизації філософського знання; поділили філософію на фізику, логіку та етику.
Неоплатонізм (Плотін (205 -270) та Прокл (412-485) довів до ретельних деталізацій і логічної стрункості провідні думки Платана. Усе сутнє являє собою результат еманації Єдиного, яке тотожне благу, не знає ніякого ушкодження та змін. Першим продуктом Єдиного постає світовий Розум, а він еманує у світову Душу. Душа оживляє все суще, роблячи світ внутрішньо пов'язаним. Через душу все, що існує прагне повернутися до вищого - Єдиного. Людина ж являє собою уособлення світобудови, бо до її єства входять тіло, душа та розум; останній і дає людині спрямування - прагнути до єдиного.
Висновки
У філософській думці Стародавнього Сходу розроблені глибокі та оригінальні уявлення про світобудову, вихідні початки буття. При тому людина органічно вписувалась у світову цілісність, орієнтуючись на фундаментальні підвалини буття, намагаючись виконати повеління вищих законів світу, змінити себе і ввести у стан гармонійної досконалості. Давньосхідна думка надихає на заглиблення у людську духовність, збуджує інтерес до філософських роздумів
Закріплення вивченого матеріалу.
Передумови формування давньоіндійської філософії.
Основні теми та проблеми давньоіндійської філософії.
Передумови формування давньокитайської філософії.
Основні теми давньокитайської філософії.
Мілетська школа, її проблематика.
Геракліт, Парменід. Проблематика їх творчості.
Античний атомізм.
Внесок Сократа у розвиток філософського мислення. Сократ та софісти.
Основна проблематика єліністичної філософії.
Основні проблеми давньогрецької філософії та їх трансформація в сучасній філософії . Порівняти вчення Платона та Аристотеля про реальність.
Конфуціанство.
Даосизм.
Внесок Сократа у розвиток філософського мислення. Сократ та софісти.
Вчення Платона про ідії.
Філософія Аристотеля.
Література:
Основна:
1. Історія філософії. Підручник (за ред. В.І.Ярошовця). – К., 2002.
2. Буслинський В.А., Скрипка П.І. Основи філософських знань. – Львів, 2005.
3. Подольська Є. А. Кредитно-модульний курс з філософії. – К., 2006.
4. Філософія: Навчальний посібник (за ред. І.Ф. Надольного). – К., 2005.
5. Філософія: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів (автор П.Ю.Саух). – К., 2003.
6. Філософія: Навчальний посібник для студентів і аспірантів вищих навчальних закладів (за ред. Є.М. Причепія). – К., 2001.
8. Філософія: Навчальний посібник (автор Смольков О.А.). – Львів, 2005.
Додаткова:
1. Богомолов А.С. Античная философия.- М.,1986.
2. Васильев А.С. Проблемы генезиса китайской мысли М.,1986.
3. Древнеиндийская философия. Начальный период. – М., 1989.
4. История философии в кратком изложении. – М.,1991.
Тема. Філософія Середньовіччя та Відродження.
Основні поняття: патристика, теоцентризм, схоластика, містика, універсалії, антропоцентризм, натурфілософія, пантеїзм, гуманізм, геліоцентризм.
План:
1. Схоластика як метод пізнання у філософії Середньовіччя.
2. Патристика як першооснова середньовічного мислення.
3. Характерні риси філософії Відродження.
Єпоха Середньовіччя охоплює період від падіння Римської імперії IV - V ст. н.е., до відкриття Америки XV - XVI ст. Особливістю е підпорядкованість філософського мислення релігійній системі християнства.
На ранньому етапі свого розвитку патристика набула характеру апологетики (П - IV ст."апологія" - захист). У зверненнях апологети почали розглядати та розробляти важливі світоглядні ідеї: розуміння сутності Бога, характеру та змісту божественного творіння, , співвідношення віри і знання.
Рання патристика поділилась на два напрями в питанні про співвідношення віри та знання. Юстин Мученик (бл. 100 - 165), Климент Олександрійський (150-215), Ориген (185 - 254) - вважали, що грецькі філософи прямували шляхом істини, але не могли досягнути її, тому що вона ще не явила себе в особі Христа. Тому філософію треба використовувати, підпорядковуючи її теології, оскільки християнське світобачення більш істинне. Тертуліана (160 - 220) наполягав на відкиданні античної мудрості. Божественна мудрість та віра живуть у простих душах тому, що вони не підлягають розумному осмисленню та обгрунтуванню, а потребують відданості, любові, щирого почуття до Бога.
У перші століття існування християнства інтенсивніше розвивалася східна (грецька) патристика: Василь Великий (329—379), Григорій Богослов (330—389), Григорій Ниський (335—394). «Великі каппадокійці» проводили ідею, що у світі присутня божественна енергія, яка й утримує його у стані буття, людина е найвищим Божим створінням, то вона постає своєрідним провідником та зосередженням цієї енергії. Діонісій Ареопагіт - «Ареопагітики». Тут проведено думку про ієрархічну будову світу, в якій кожен вид буття має свою міру причетності до божественного світла; про шляхи богопізнання: катафатичний шлях - вивчення форм буття задля сприйняття величі божественної мудрості, та апофатичний - відкидання усього, що пізнане, як несумісного з абсолютністю творця.
Найбільш завершеного вигляду ідеям патристики надав представник західної патристики Аврелій Августин - Авґустин Блаженний (354- 430 Особливо уважно розглядає Авґустин усе те, що пов'язане з людиною, висуваючи в людині на перший план людську свідомість. Августин також уперше почав трактувати історію в аспекті її цільового спрямування; зокрема історію філософії він розглядав як єдиний спрямований рух до істини християнського об'явлення.
Основи середньовічного суспільства остаточно сформувалися у Європі в IX—X ст. У цей самий час формувалися і провідні напрями середньовічного філософування — схоластика і містика. Обидва вони були варіантами релігійної філософії, тому для них незаперечним був авторитет Святого Письма, а Бог поставав вихідним орієнтиром. Відмінність полягала в різному ставленні до можливостей людського розуму в питаннях богопізнання. Схоластика вважала, що, хоча з допомогою розуму Бога пізнати неможливо, людина повинна повною мірою використати можливості розуму, оскільки він здатний привести до межі, з якої відкривається сфера споглядання сяйва Божої слави. Останнє досягається лише вірою, але до названої межі приводить розум. Найпершою ознакою схоластики є використання логіки в богопізнанні. Містики наполягали на тому, що у пошуках шляхів наближення до Бога слід покладатися на почуття, віру, любов та самозречення. І. С. Ериугена (810 - 877) у творі «Про розподіл природи» накреслив цілісну християнізовану картину світу, де існувала струнка система ієрархічних зв'язків, зумовлених дією єдиного божественного начала. Ериугена стверджував, що справжні знання збігаються з вірою, а філософія — з теологією. Анісельм Кентерберійський (1033-1109) увів в інтелектуальний обіг онтологічне доведення існування Бога: якщо Бог е суцільна досконалість, то він не може не існувати, адже його неіснування було б недоліком буття, а, отже, недосконалістю. У період зрілого середньовіччя (XII - XIII ст.) питання про знання і пізнання ще більше загострюється, у Європі спостерігається бурхливе зростання міст, виникають і розвиваються університети. Дискусій між "номіналізмом " і "реалізмом " - питання про природу загальних понять (універсалій). 'Реалісти вважали, що єдина справжня основа буття речей - це загальні ідеї божественного розуму, які постають взірцями при творенні світу; вони ж постають і як єдино справжня реальність. "Номіналісти " ж припускали, що загальні ідеї - лише імена, якими людина позначає спільне в різних речах, а реальністю слід вважати одиничні речі. Тому поза людським пізнанням загальних ідей не існує. "Реалісти" були більш ортодоксальними теологами, а деяких «номіналістів» Церква засудила. До «реалістів» належали Ансельм Кептерберійський, Бернар Юіервоський, до "номіналістів"- Росцелін та П'єр Абеляр.
У період зрілого Середньовіччя відбулися зміни в долі платонізму та арістотелізму. Коли на першому плані стояли питання про сутність Бога, ієрархію світобудови, платонізм досить органічно поєднувався з колом цих питань. У зрілому Середньовіччі наголос було перенесено на питання про будову та використання знань у теоретичному і практичному аспектах, на розширення меж пізнання, на класифікацію та структурування наук - для такої мети більше підходить спадщина Аристотеля.
Спираючись на аристотелізм, Тома Аквінський створив всеохоплюючу філософсько-теологічну концепцію, що ввібрала в себе майже всю проблематику теології і піднесла її на новий рівень розв'язання. Тома Аквінський культивував синтетичний стиль мислення, тобто він не відкидав уже існуючі позиції, а намагався чітко визначити їх місце в загальній панорамі розуміння певного питання. Прикладом може служити його вирішення питання про співвідношення ідей та речей. Ідеї можуть існувати «до речей» , "у речах " (як їх сутність та необхідність - позиція "концептуалістів "), "після речей " (як результат людського пізнання - позиція "номіналістів"). В питанні про божественну визначеність долі та свободу людської волі він стверджував, що у людські душі при створенні закладено потяг до добра, але не кожна людина здатна в реальних умовах життя витримати цей орієнтир. У такому разі Бог допомагає людині об'явленням, словом Святого Письма, прозріннями святих. Якщо й це не допомагає, Бог ускладнює шлях гріха і полегшує просування шляхом істини. За такого поєднання дій Бога з діями людини остання здатна активно впливати на свою долю, на результати свого життєвого шляху.
Йоган Дунс Скотт (1265 - 1308) у своїх творах на перший план у сутності Бога виводив не розум, а волю, оскільки вона здатна визначати себе не лише ідеально, а й реально. Тому теологія, за Скоттом, є наукою практичною (дає настанови для життя), а філософія - теоретичною.