Міністерство освіти і науки України
Сумський державний університет
Машинобудівний коледж
з предмета : „Основи філософських знань”
Суми
Тема. Філософія як специфічний тип знання.
Основні поняття: світогляд, міфологія, релігія, філософія, матеріалізм, ідаелізм, дуалізм, функції філософії.
План:
1.Філософія та світогляд, його типи.
2. Структура філософського знання та його функції.
Філософія пов’язана з людським існуванням. Формою загального людського самовизначення у світі постає світогляд. Світогляд – це сукупність узагальнених уявлень людини про себе, світ, свої взаємини із світом, про своє місце в світі та своє життєве призначення. Особливості:
а) надавати знання разом із оцінкою, відношенням,
б) світогляд синтезує цілу низку інтелектуальних утворень, таких як знання, бажання, інтуїцію, віру, надію , життєві мотиви, мету та ін. Через це складовими світогляду постають: погляди, переконання, принципи, ідеали, цінності, вірування, життєві норми та стереотипи.
За формою розрізняють світогляд: цілісний, фрагментарний, внутрішньо злагоджений, суперечливий; за ступенем адекватності сприйняття дійсності: реалістичний, фантастичний, викривлений, адекватний дійсності; за ставленням до існування вищих сутностей: релігійний, скептичний, агностичний, атеїстичний. Філософія фігурує як світогляд певного рівня, а це значить, що, хоча всі люди мають світогляд, проте не кожна людина прилучена до філософії.
Рівень, на якому розгортається філософське осмислення світу і людини, називається теоретичним - вона аналізує певні явища через поняття на засадах певних законів чи їх необхідних внутрішніх звязків. Філософія – теоретична форма міркування, що має метою встановлення найголовніших закономірностей осмислення світу, людини, її існування, проблеми пізнання: особливість – абстрактний рівень мислитель них побудов.
Оскільки філософія покликана надати людині орієнтири для її життєвого самовизначення, то структура філософського знання визначається виділенням тих сфер реальності, спираючись на які людина може такого роду орієнтири виділити, позначити. Відповідно до цих сфер формуються і основні філософські дисципліни.
Онтологія є філософською наукою про буття, перш за все, буття як таке, а не лише про окремі види чи прояви буття. Тут найпершими постають питання про те, чому взагалі можливе існування, у який спосіб можна розуміти буття, як людина пов'язана із буттям.
Натурфілософія, або філософія природи, постає різновидом онтології, зосереджує увагу переважно на тому, що таке природне буття та природа в цілому, як вибудовується ієрархія проявів природи, існують чи не існують якісь всезагальні закономірності та якості природи.
Космологія філософські міркування про сутність та природу космосу; коли ж наголос тут падає на виникнення, походження (чи породження) космосу, тоді ми маємо справу із космогонією.
Філософські ж осмислення природи суспільного життя, зв 'язків суспільства та природи, суспільства та людської індивідуальності поступово набули визначення як соціальна філософія.
Філософія історії ставить граничні питання на адресу історії людства: чому людство перебуває в стані історичного процесу, куди прямує історія, хто є її суб'єктом, чи існують закони людської історії?
Культурологія виходить із тези про те, що специфічних якостей та ознак як людині, так і суспільному життю надає культуротворення, тому вивчення культури постає відмичкою до їх розуміння.
Логіка - досліджує форми, закони та норми правильного мислення.
Гносеологія - теорія пізнання; вивчає питання про природу, чинники та результати людської пізнавальної діяльності, умови продукування та ознаки достовірних знань, про умови та можливості їх практичного використання.
Етика є вченням про норми та засади людських взаємин.
Естетика досліджує природу людського захоплення красою дійсності, шукає корені та причини людського потягу до прекрасного, гармонії, співмірності форм сущого.
Філософія релігії опікується питаннями природи та сутності релігії, досліджує причини історичного походження релігії, її конфесійного багатоманіття та ін.
Філософія виконує функції:
світоглядна (філософія допомагає людині знайти й обґрунтувати свої життєві орієнтири, з'ясувати зміст і значення життєвих пріоритетів та цінностей);
пізнавальна (завдяки дослідженню загальних проблем пізнання філософія озброює людину орієнтирами в пізнавальній діяльності, критеріями правильного руху на шляху до надійних, достовірних знань);
логічна (філософія сприяє формуванню культури людського мислення, виробленню критичної неупередженої позиції у міжіндивідуальних та соціально-культурних діалогах);
соціально-адаптивна (філософія допомагає зорієнтуватися у складних, строкатих, розмаїтих проявах суспільного життя і виробити власну соціальну позицію);
критична (проявляється в опозиції філософії до емпіричної дійсності, до світу буденності, руйнуванні звичних стереотипів та забобонів, пошуку шляхів до більш вдосконаленого, людяного світу);
виховна (філософія прищеплює інтерес і смак до самовиховання, сприяє посиленню потягу людини до самовдосконалення, творчого підходу до життя, пошуку життєвих сенсів).
Усі названі функції мають як індивідуально-особистісне, так і суспільне значення.
Висновки
Як особлива сфера духовної культури, вона не зводиться до інших подібних сфер та напрямів, а доповнює і розвиває їх. Використовуючи такий специфічніш вид мислення, як світоглядна рефлексія, філософія шукає відповіді на смислотворчі проблеми людського буття. Філософське знання розкриває реальний та духовний світ людини в їхньому взаємозв'язку та розвитку, має вільний, критичний, проблемний і творчий характер.
Закріплення.
Контрольні питання:
Предмет та завдання філософії.
Специфіка філософського пізнання.
Світогляд, його типологія.
Функції філософії.
Структура філософського знання.
Проблема виникнення філософії.
Література:
Основна:
1. Історія філософії. Підручник (за ред. В.І.Ярошовця). – К., 2002.
2. Буслинський В.А., Скрипка П.І. Основи філософських знань. – Львів, 2005.
3. Подольська Є. А. Кредитно-модульний курс з філософії. – К., 2006.
4. Філософія: Навчальний посібник (за ред. І.Ф. Надольного). – К., 2007.
5. Філоосфія: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів (автор П.Ю.Саух). – К., 2003.
6. Філософія: Навчальний посібник для студентів вищих закладів освіти І-ІУ рівнів акредитації (автор Сморж Л.О.). – К., 2006.
7. Філософія: Навчальний посібник для студентів і аспірантів вищих навчальних закладів (за ред. Є.М. Причепія). – К., 2001.
8. Філософія: Навчальний посібник (автор Смольков О.А.). – Львів, 2005.
9. Філософія: Підручник. (автор Подольська Є.А.). – К., 2006.
Тема. Філософія Стародавнього світу.
Основні поняття: конфуціанство, даосизм, легізм, ортодоксальні та неортодоксальні філософські системи, космоцентризм, діалектика, метафізика, гілозоїзм
План:
1. Філософські системи Давньої Індії.
2. Основні ідеї філософії Давнього Китаю.
3. Специфіка античної філософії.
Канонічним духовним джерелом Стародавньої Індії є "Веди" ("відати", "знати") -1,5 тис. років до н.є. До "Вед" входять міфи, розповіді про богів, гімни, заклинання і т. ін. Філософські тексти "Упанішади" ("сидіти поруч"; тексти-пояснення таємних знань, що містяться з основних текстах "Вед" - самхітах).
Вже у найдавніших духовних джерелах Стародавньої Індії йдеться про фундаментальні моральні ідеї, про певне осмислення становища людини у світі, про різні шляхи звільнення від кармічних законів долі, найкращим з яких є шлях дійового самовдосконалення і досягнення нею стану "мокші".
Джайнізм ("джіна" - переможець) закликав людину підпорядкувати своє життя суворим аскетичним регламентаціям й не заподіяти шкоди жодній істоті.
Найвідоміша школа – веданта (Шанкара) – світ лише ілюзія, що скриває істину – Брахмана.
Йога (засновник - Патанджалі) ставила перед людиною подібну мету, але шляхом її досягнення вважала впорядкування, гармонізацію фізичного, психічного та духовного станів людини.
Буддизм. (Гаутама Сіддхартха VI – V ст). Людина має пройти шляхом Будди і досягти стану "нірвани" - повного припинення хвилювань та розчинення у невимовній початковій тиші світу.
Санкх'я (обчислення, точне знання), засновником якої вважають Кипілу (VII ст. до н.є.). На першому плані питання про вихідні сутності світу, з яких складається світобудова та на котрі повинна орієнтуватися людина у своїх діях. Таких сутностей дві: "пракріті", або "прадхана" (природа) та "пуруша" (свідомість, споглядання). Обидві ці сутності вічні, але породжують світ лише у взаємодії. Зв'язок пракріті та пуруші призводить до виявлення їх якостей: маси, енергії та прояснення. Останні породжують п'ять світових стихій: вогонь, повітря, воду, землю та ефір. Проявляючись у людському "Я", пуруша спрямовує його до самозаглиблення та подолання карми.
Чарвака-локаята (Бріхаспаті, VII—VI ст. до н.є.). Вважають, що "не існує ні бога, ні визволення (від карми), ні дхарми, ні недхарми, а також немас винагороди за благочинне життя. Представники школи визнавали існування лише того, що можна сприйняти чуттям (лока), а все існуюче е поєднанням чотирьох елементів: землі, води, повітря та вогню. Від поєднанням землі та інших елементів виникають тіло і "Я" (атман). Зі смертю людини елементи роз'єднуються, потойбічного світу і життя не існує. Слід насолоджуватись єдиним — земним життям. Найбільшою насолодою представники "чарваки-локаяти" вважали вміння уникати страждань.
Питання логіки та пізнання перебували в центрі уваги школи ньяя (Гаутама, III ст. до н.є.). Тут докладно розглядали засоби пізнання, форми умовиводів, ознаки достовірності знань та ін. Засоби пізнання поділяли на чотири види: - сприйняття, виведення, аналогія та усне свідчення.
Деякі твердження школи вайшешіка (Канада. VI-V ст. до н.є.) дають підстави вважати її школою своєрідного атомізму.
Отже, філософські школи та духовні рухи Стародавньої Індії мали в колі своїх міркувань найважливіші світоглядні проблеми: початок буття, будова світу, особливості людини, роль і зміст людського пізнання, пошук шляхів людського звільнення від невблаганних імперативів життя.
Духовним каноном життя Стародавнього Китаю є так зване "П'ятикнижжя ". У "П'ятикнижжі" в образно-міфологічній формі подано найфундаментальніші складники давньокитайського світобачення. В одній із версій, світ утворив першопредок Пань-Гу, який, розколовши первинне яйце, відділив Небо від Землі. На Небі запанували ідеальні закони буття, на Землі навпаки — панують стихійність і випадковість. Китайська держава - це "Серединне царство ". Тому перед людиною відкривається можливість вибору між двома відмінними типами поведінки. Все на світі є результатом взаємодії двох протилежних початків буття - Інь і Янь. Інь уособлює темний, вологий, пасивний (жіночий) початок буття, а Ян — світлий, сухий, активний (чоловічий). Внаслідок взаємодії Інь та Янь утворюють 5 світових стихій: вогонь, воду, землю, дерево та метал. Людина - органічна частина Космосу. Конфуціанство (Кун-Фу-цзи, або Конфуцій (551—479 рр. до н.є.). Це школа соціально-етичного спрямуваання. Вирішальну роль у людському житті відіграє закон або повеління Неба. Людина повинна навчитися сприймати й розуміти цей закон. Якшо людина спроможна це робити, вона постає як "шляхетна"- цзюнь-цзи, яка у своїх діях має певні життєві принципи: «жень» —людинолюбство; "сяо" - повага до батьків (старших); "лі" — виконання ритуалів. Виконання ритуалів передбачало дотримування обов'язкових норм та правил спілкування як між окремими людьми, так і в межах суспільних відносин. Шляхетній людині протистоїть низька людина, яка не має внутрішніх переконань, а діє під впливом юрби або безпосередніх життєвих потреб. Велику увагу Конфуцій приділяв проблемам суспільного та державного життя. Держава і сім'я в аспекті взаємин між людьми були для нього неподільні. А вихідним принципом організації суспільного життя вважав шанування традицій. Найпершою умовою щасливого життя у державі е дотримання принципу "виправлення" імен.
Школу даосів заснував Лао-Цзи (VI—V ст. до н.є.). У цій школі на першому плані ідеї світобудови. Людину з її діями виведено з космічних законів. Вихідне поняття школи «дао». У трактаті "Дао-де-дзин під "дао" розуміється єдиний і універсальний початок бутя, універсальний закон світобудови, як людську долю, як закон правильного мислення. Тобто "дао" пронизує собою усе, що існує, знаходячи, врешті, своє виявлення у правильному спрямуванні думки.
Розпочинається антична філософія з появи натурфілософських ідей та шкіл у Стародавній Греції.
Натурфілософія - це філософське осмислення природи, а першою проблемою цієї філософії - проблема пошуку вихідного початку буття ("архе").
Першим філософом Стародавньої Греції був Фалес із Мілета (624 - 526 рр. до н.є.). Від нього до нас дійшло дві тези: " Усе з води" та "Усе має душу". Мислитель висунув думку про першопочаток світу - без води немає життя. Друга теза засвідчує, що Фалес замислювався і над причинами змін та рухів, що відбуваються у природі, і шукав такі причини у внутрішній природі речей.
Учень Фалеса - Анаксімандр (610 - 546 рр. до н.є.), стверджував, що "архе" саме по собі не схоже ні на що; це -. "апейрон", невизначене та безмежне.
Анаксімен (585 - 525 рр. до н.є.): початок буття має бути досить невизначений, але доступний для сприйняття, необхідний для життя і рухливий - повітря, яке він і визначив як першопочаток усього.
Головний їх здобуток - розроблення таких ідей про світобудову, що виявляє рух людської думки від конкретного через абстрактне до поглибленого усвідомлення реальності.
На думку Геракліта Ефеськього (544-483 рр. до н.є.), світ слід розуміти як потік, тобто: "Усе тече, усе змінюється" . У течії, у становленні перебувають чотири світові стихії: вогонь, повітря, вода і земля. Вони переходять одна в одну, але не хаотично, а мірами, і загалом виходить, що світовий кругообіг здійснюється через рух від протилежного до протилежного. Енергію усьому рухові дає вогонь як найперша і найдинамічніша стихія. Причиною руху е взаємоперехід буття та небуття.
Елейська школа Парменід (540 - 450 рр. до н.є.) та Зенон (490 - 430 рр. до н.є.). Парменід стверджував: "Лише буття є, а небуття немає". Про що б ми не мислили, думка буде не порожня. Навіть мислячи небуття, ми вводимо його в ранг буття, бо воно в цей момент існує для самого мислення як його предмет. Отже є лише буття, що дорівнює собі самому і с незмінне й невичерпне.