Розглядаючи проблему буття, філософія вказує на те, що змістом буття є загальна єдність різноманітної конкретності та цілісності речей, процесів, станів, організмів, структур, систем, людських індивідів тощо. Філософія фіксує не просто існування світу, а більш складний зв’язок всезагального характеру буття – предмети та явища світу. Усі вони унікальні, неповторні в їх внутрішніх і зовнішніх умовах існування. Разом з тим визнання їх унікальності потребує, щоб будь-яке одиничне явище включалося в систему зв’язків, об’єднувалось у групи, узагальнювалось у всеосяжну цілісність. Визначаючи подібність умов, способів існування одиничних явищ, філософія об’єднує їх у різноманітні групи, яким притаманна загальність буття - основні форми буття:
буття матеріальне: буття природи як цілого; буття окремих природних предметів; буття природних процесів (дощ); буття станів природи; буття речей, створених людиною.
буття людини: буття людини як матеріального тіла; буття людини як живого організму; буття людини як Homo Sapiens.
буття соціального: буття індивіда в окремому суспільстві; буття окремого суспільства; буття людської спільноти загалом.
буття ідеального, духовного: буття індивідуальної свідомості; буття суспільної свідомості.
Усі явища світу поєднує одне – матеріальність світу.Початково поняття “матерія” ототожнювалося з конкретним матеріалом, з якого складаються тіла та предмети (вода, земля, повітря тощо). Представник давньогрецької філософії Демокріт (460–370 рр. до н. е.) під матерією розумів найдрібніші часточки, атоми, з яких складаються тіла і які є першоосновою буття. Інший підхід був у Поля Гольбаха (1723–1789), який визначав матерію як все те, що пізнається людиною чуттєво.За словами Г. Гельмгольца (1821–1894), матерія – це все, що існує об’єктивно (незалежно від свідомості людини). Матерія як об’єктивно реального буття світу в часі, просторі й русі, яке детерміноване (причинно зумовлене) і безпосередньо чи опосередковано може бути пізнане людиною.
Типи матерії, її структурованість.
Матерыя існує у двох формах – речовини і поля.
Матерія має такі властивості: об’єктивної реальності; збереження; невичерпності; руху; просторово-часової визначеності; відображення.
Рівні існування матерії: нежива, біологічна, соціальна.
Матерія існує завдяки саморухові та саморозвитку. Рух – це будь-яка зміна явища чи предмета, це зміна взагалі. Простір – це така форма існування матерії, її атрибут, що характеризується співіснуванням об’єктів, їхньою взаємодією, протяжністю, структурованістю й іншими ознаками. Час – це внутрішньо пов’язана з простором і рухом об’єктивна форма існування матерії, яка характеризується послідовністю, тривалістю, ритмами й темпами, відокремленістю різних стадій розвитку матеріальних процесів. Просторово-часові характеристики має будь-яке явище світу.
Постнекласична (синергетична) картина світу розроблена у 80-х рр. XX ст. Розвиток системи здійснюється в певних напрямах, але її стан у кожний момент часу не детермінований. Поведінка індивіда при виборі шляхів діяльної активності може бути багатоваріантною. Із самого початку майбутнє залишається невизначеним. Розвиток може відбутися в одному з декількох напрямів, що визначається будь-яким незначним фактором. У сучасній постнекласичній картині світу аналіз припускає дослідження відкритих нелінійних систем, у яких велику роль відіграють вихідні умови: індивіди, локальні зміни та випадкові фактори. У загальному потоці взаємодій повністю заперечується логіка розвитку зі сталим порядком залежності сьогоднішнього від минулого та майбутнього від сьогоднішнього. Минуле не визначає сьогодення, а дійсність не впливає на майбутнє. Другою тезою постнекласики є порушення принципу когерентності і виникнення ситуації, коли малим, локальним причинам відповідають глобальні за розмахом та енергетичним обсягом наслідки. Це робить майбутнє принципово невизначеним та відкритим для новостворень. У перспективному еволюціонуванні таких систем допускаються численні комбінації майбутнього розвитку, а в критичних точках направлених змін можливий ефект відхилень. Вихідні принципи синергетики:
1) цілісність світу і наукового знання про нього;
2) спільність закономірностей розвитку об’єктів усіх рівнів матеріальної та духовної організації;
3) нелінійність (тобто багатоваріантність і незворотність);
4) глибинні взаємозв’язки хаосу та порядку (тобто випадковості й необхідності).
Діалектика передбачає розуміння світу як неперервного процесу змін. З позиції діалектики усякий спокій є відносним, а рух - абсолютним. Якщо світ існує, то він рухається; якщо він рухається, то змінюється; якщо змінюється, то не інакше, як шляхом зміни певної якості на протилежну і навпаки. Значить, саме протилежності постають умовою та формами виявлення руху, тобто протилежності слід осмислити як джерело та причину саморуху світового цілого.
Принципи діалектики: об`єктивності, цілісності, розвитку та універсальності змін.
Категорії діалектики (найбільш загальні поняття про речі та явища) відображають найхарактерніші і сутнісні взаємозв'язки і властивості реальної дійсності..
Одиничне - окремий предмет або явище з притаманними лише їм властивостям, станами та характеристиками. Загальне відображує зв'язки через тотожність рис, ознак, характеристик значної кількості однорідних об'єктів пізнання. Одиничне і загальне зв'язує особливе.
Категорія сутності відображає внутрішні стійкі зв'язки предметів і процесів та притаманну їм об'єктивну основу існування, сутність — це те, чим дійсно е об`єкт. Явище зовнішній прояв сутності, завдяки чому він сприймається чуттєво. Структурою називається впорядковане розташування частин з яких складається ціле. Ціле це сукупність, єдність частин, а частина є складовою цілого. Ціле не може існувати без частини, як і частина може себе проявити лише в цілому. Разом з тим ціле, в свою чергу, є частиною ще більш загального цілого - і так відбувається в усій нескінченності проявів буття. Однак, формуючи ціле, його частини аж ніяк не складають арифметичну суму. Система - це впорядкована єдність зв'язків і залежностей між елементами складного цілого та його відношення з іншими предметами і явищами.
Під змістом .розуміється сукупність всіх елементів і внутрішніх зв'язків, суперечностей та тенденцій розвитку. Форма це упорядкування змісту, спосіб його прояву. Кожен зміст завжди сформованій, а форма змістовна. Причина - це такі процеси чи явища, які за певних умов викликають до життя нові процеси і явища. Необхідність - те, що неминуче відбувається. Можливість це те. що ще не з'явилося, але має для цього певні умови.
Закони діалектики Закони - глибокі, суттєві, повторювальні зв'язки, взаємодії як між речами і явищами світу, так і їх сторонами, властивостями і станами. Закони бувають динамічні і статистичні, і перші з них відображають відношення між станами однорідних об'єктів і являють собою процес причинно-наслідкової дії. Результати динамічних законів неважко передбачити. А от прояв статистичних, законів має їмовірний характер.
1.Закон взаємного переходу кількісних і якісних змін.
2.Закон єдності і боротьби протилежностей вказує на рушійні сили і джерело змін та розвитку.
3.Закон заперечення заперечення.
Закріплення вивченого матеріалу.
Філософське осмислення категорії буття.
Філософське осмислення категорії матерія.
Філософське осмислення категорій простір та час.
Класична та сучасна наукові картини свту.
Принципи діалектики.
Категорії діалектики.
Закони діалектики.
Філософські категорії: буття – не буття, час, простір, субстанція – акциденція, необхідність – випадковість – можливість, рух, розвиток, прогрес – регрес, форма – зміст, одиничне – загальне, сутність – явище.
Обєктивна та суб’єктивна реальність, віртуальна реальність.
Підготувати доповіді: Сучасна наукова картина світу.
Література:
Основна:
1. Буслинський В.А., Скрипка П.І. Основи філософських знань. – Львів, 2005.
2. Подольська Є. А. Кредитно-модульний курс з філософії. – К., 2006.
3. Філософія: Навчальний посібник (за ред. І.Ф. Надольного). – К., 2005.
4. Філософія: Навчальний посібник для студентів вищих закладів освіти І-ІУ рівнів акредитації (автор Сморж Л.О.). – К., 2006.
5. Філософія: Навчальний посібник для студентів і аспірантів вищих навчальних закладів (за ред. Є.М. Причепія). – К., 2001.
Додаткова:
1. Діалектика и научное мышление. –М.,1988.
2. Категории диалектики их развитие и функции. – К.,1980.
3. Современные зарубежные концепции диалектики. – М., 1987.
Тема: Гносеологія як теорія пізнання.
Основні поняття: пізнання, суб’єкт, об’єкт, ідея, істина, почуття, розум, емпіричне, раціональне, методи і форми пізнання, наука, практика
План:
1.Сутність пізнавальної діяльності людини.
2. Проблема істини у філософії.
3.Методи наукового пізнання.
Проблему пізнання досліджує розділ філософії - "гносеологія" ("гносис" - пізнання; "логос" - учення, наука). Пізнання - процес взаємодії свідомості та дійсності, унаслідок якої у свідомості вибудовуються образи, інтелектуальні моделі та конструкції, які дають змогу людині поліпшувати свої стосунки з дійсністю.
Суб'єкт пізнання — це людина, що постає вихідним пунктом життєвої та пізнавальної активності, що здобуває знання, вибудовує теорії та концепції, зберігає та історично передає їх новим поколінням.
Об'єкт пізнання - фрагмент будь-якої реальності (природної, соціальної, суб'єктивної, розумової, душевної та іи.) та на який спрямована пізнавальна активність.
Сучасні гносеологія та епістемологія вважають, що поняття пізнання має принаймні три основні змістові наголоси: пізнання - це:
процес вироблення знань, створення образів, моделей теорій реаль-ності(це інформативний аспект пізнання);
прагнення оволодіти реальністю, проникнути в її приховані підвалини (це активістський або вольовий аспект пізнання);
бажання досягти найважливішого, найпозитивнішого для людини стану досконалості (це смисловий аспект пізнання).
Можливості людського пізнання:
гностицизм (людське пізнання не знає меле і спроможне продукувати надійні, грунтовні, достовірні знання);
агностицизм (заперечення принципової можливості для людини мати виправдані достовірні знання);
скептицизм (висловлення сумніву у позитивних можливостях пізнання).
Джерела пізнання: відчуття, розум, Бог.
Види пізнання:
- життєво-досвідне;
- мистецьке пізнання окреслює реальність не відсторонено, а через переживання. Воно більше передає не предметні окреслення дійсності, а людське ставлення до неї.;
- наукове;
- релігійно-містичпе пізнання часто окреслює свої джерела як божественне об'явлення, особливе просвітлення;
Рівні пізнання:
Першим рівнем пізнання є чуттєве пізнання: це фіксація окремих властивостей та ознак речей органами чуття людини відповідно до їх внутрішніх можливостей. Чуттєвий рівень пізнання ще не творить знання, але дає пізнанню такий його компонент, поза яким пізнання неможливе. Чуттєве пізнання здійснюється у таких формах:
- відчуття фіксують окремі властивості речей (холодне, світле, гладке та ін.);
- сприйняття постають поєднанням відчуттів та створенням певного образу або певної проекції речей;
- уявлення є відтворенням образу без безпосереднього контакту з річчю.
Чуттєве пізнання має низку очевидних недоліків: відчуття мають свої межі, тобто далеко не все ми можемо бачити, відчувати й т.ін.; відчуття мінливі, нестійкі, відносні; самі відчуття не дають нам надійного критерію для розмежування суттєвого та несуттєвого.
Недоліки надолужуються раціонально-логічним мисленням. Форми абстрактного мислення:
- поняття - це слова (терміни), що фіксують суттєві характеристики, як звичайно предметів;
- судження - це речення, які зв'язують між собою поняття;
- умовиводи - сукупність речень (суджень), пов'язаних між собою законами логічного виведення.
При переході до абстрактного мислення (раціонального пізнання) відбувається зміна об'єкту пізнання: якщо чуттєве пізнання фіксує окремі ознаки та властивості предметів, то абстрактне мислення постає спрямованим на виявлення та дослідження закономірних зв 'язків, функцій та відношень між речами (або всередині окремих речей).
Постає завдання: поєднати поняття і теорії з наочно даним. Звідси - синтезувальний рівень пізнання, на якому умовиводи, поняття та концепції абстрактного мислення втілюються у реальність і набувають не лише інтелектуального, а й реального вигляду. Особливості третього рівня пізнання виразно проявляються у його формах:
-досвід - особисте свідоме виявлення умов та обставин як збігання, так і незбігання розумового конструювання з реальним ходом речей і процесів;
- експеримент - дослідження певних, спеціально виділених властивостей, параметрів та характеристик речей у спеціально організованих умовах з обґрунтованим дозуванням дій чинників, факторів і т. ін.;
- практика - свідомо фіксований досвід застосування теорій, учень, концепцій у реальному історичному житті певних соціальних груп, суспільств, цивілізацій і т. ін.
Отже, пізнання розвивається від чуття до абстрактного мислення та до їх синтезу, V процесі якого людина знову отримує чуттєві враження, переходить до нових міркувань.