Курсовая работа (т): Національна модель економічного розвитку Китаю

Свого часу Китай скористався економічним лібералізмом (принципи відкритості ГАТТ/СОТ), щоб зміцнити свої конкурентні позиції у промисловості та завоювати внутрішні ринки розвинутих країн. Вступивши до Світової організації торгівлі у 2001-му році, китайці наростили експорт до $9 трлн. вже у 2011 році. Американці стверджують, що раніше Китай занижував вартість своїх товарів у 1,3-1,4 рази. Валютні запаси КНР, які у 2000-му році складали $220 млрд., зросли на осінь 2011 року до $2,8 трлн. [1]. Ці кошти Китай витратив на те, щоб посилити свій вплив на світову політику та економіку.

За підсумками опитування, проведеного серед 812-ти відомих міжнародних компаній міжнародною аудиторською та консалтинговою компанією «Ernst & Young», Китай у черговий раз у 2011 році, після світової фінансової кризи 2008-го року, став найбільш привабливою країною для інвесторів [3].

Перевагами КНР, насамперед, вважають:

сталий прибуток, отриманий від інвестицій;

стабільне соціально-політичне середовище;

значний потенціал внутрішнього ринку;

відносно низька собівартість господарювання;

відносно проста процедура відкриття компанії або представництва.

Після закінчення періоду культурної революції Китай відставав від розвинутих країн щонайменше на 10, а то й на 20-30 років, а в деяких галузях - на 50 років. Китайські лідери усвідомлювали, що поки Китай припускався помилок, шукаючи гідний шлях модернізації, західні країни вже зробили значний економічний прорив, скориставшись шансом, наданим другою науково-технічною революцією. Було визнано, що така ситуація тісно пов’язана з ігноруванням країною економічного будівництва. Саме тому КПК заявила, що потрібно якнайшвидше розпочати соціалістичну модернізацію. Ця пропозиція дістала підтримку більшості членів партії. У 1978 році китайською владою було затверджено політичний курс на «пріоритетне просування економічного будівництва». У документах КПК цей курс визначений таким чином: «Щоб побудувати в Китаї демократичне багате і цивілізоване соціалістичне модернізоване суспільство, необхідно в пріоритетному порядку просувати економічне будівництво, дотримуючись чотирьох основних принципів: неухильно проводити в життя політику реформ та відкритості, спиратися на власні сили і створювати національне господарство не зважаючи на труднощі» [5]. Задекларований курс, скорочено названий «Один центр і дві вихідні точки», став головною програмою розвитку, котрої Китай неухильно дотримувався протягом більш як 30 років. Упровадження цієї політики зумовило значні зміни у житті китайців.

У 2007 році, взявши за основу курс на «пріоритетне економічне будівництво», керівництво КНР офіційно оголосило курс на побудову соціалістичної ринкової економіки sз китайською специфікою, вважаючи, що тільки таким чином країна зможе стати на рейки здорового розвитку [6].

Після культурної революції Китай почав пропагувати відкритість зовнішньому світу і встановлювати зв’язки з іншими країнами, зрозумівши, що замкнутість та ізольованість не відповідають тенденціям сучасної епохи і потребам розвитку. Партійні лідери вищої ланки дійшли спільного висновку про те, що для Китаю життєво необхідним є скоригувати концепцію розвитку та втілювати у життя політику реформ і відкритості. А для успішного розвитку насамперед потрібно переймати передові технології та використовувати обладнання інших країн[23;c.13].

У 1979 році центральне керівництво Піднебесної вирішило створити чотири особливі економічні зони на півдні Китаю. Одна з них - місто Шеньчжень. Сьогодні Шеньчжень, що колись був звичайним рибацьким селищем, перетворився у велике сучасне місто, де щорічний дохід на душу населення складає $8 тис. Успіхи, досягнуті в особливих економічних зонах, підштовхнули Китай до ще більшої відкритості - у країні крок за кроком почала формуватися багаторівнева зона відкритості. У Китаї було створено три основні вільні економічні зони, що розташовані в дельті річки Чжуцзян, дельті річки Янцзи і в районі Пекін-Тяньцзинь провінції Хебей. У цих зонах сконцентровано найбільшу кількість іноземних підприємств, які ввезли до Китаю передові технології та управлінський досвід.

Крім того, керівництво КНР прискорило темпи будівництва об’єктів інфраструктури і розробило пакет пільгових політик для залучення іноземного капіталу. У 80-ті роки ХХ століття сукупний обсяг прямих іноземних інвестицій складав $20 млрд., а у 2000-му році - $200 млрд. До 2005 року обсяг залученого Китаєм іноземного капіталу досяг загалом $618 млрд., що значною мірою стимулювало розвиток китайської економіки.

До 1978 року в Китаї функціонувала планова економіка, за якої матеріальні ресурси знаходилися у власності держави та розподілялися владою країни. Архаїчна планова економіка перешкоджала соціально-економічному розвитку. У країні діяла система талонів. Народ дедалі більше занурювався у трясовину злиднів. Критична ситуація, яка на той час склалася в Китаї, вказувала на те, що шлях планової економіки не приведе країну до прогресу [7].

Саме тоді КПК вирішує запровадити механізми ринкової економіки. Створення системи ринкової економіки соціалістичного типу в Китаї супроводжувала реформа в селах, реформа державних підприємств та розвиток приватного сектору[29;c.40].

Прорив, насамперед, відбувся в селах. Керівництво Піднебесної відзначило позитивний вплив системи сімейного підряду і поширило її по всій країні. Реформування спонукало селян до підвищення активності в галузі сільського виробництва, в результаті чого у країні з року в рік почали збирати багатий врожай. Проблема харчування та одягу, котра довгий час стояла перед китайським народом, була вирішена лише за декілька років.

Економісти відзначають і таку важливу складову реформи на селі, як введення системи подвійних ставок, за якої фермери мають змогу продавати свій урожай за ринковою ціною тільки після продажу обов’язкового обсягу продукції, встановленого державою. Реформа на селі забезпечила великомасштабний розвиток сільських підприємств [8].

Окрім того, почалося реформування державних підприємств, яке ЦК КПК розглядав як головну ланку в процесі просування економічного розвитку країни. Мета цієї реформи полягала у створенні сучасних підприємств із чіткими правами власності та обов’язками. Китай запозичив досвід західних країн і запровадив на державних підприємствах акціонерну форму господарювання.

До того ж держава заохочувала створення власного бізнесу. Багато жителів Піднебесної почали пробувати себе в різних сферах бізнесу - відкривали магазини, ресторани, майстерні тощо. В Китаї поступово сформувалася ринкова економіка. У 1993 році курс на «реалізацію соціалістичної ринкової економіки» був закріплений у Конституції КНР.

За останні 15 років у світі не було жодного економічного суб’єкту, окрім Китаю, який отримав би величезний прибуток завдяки економічній глобалізації. Сьогодні економічне зростання Китаю спирається головним чином на іноземні інвестиції та експорт. Упродовж трьох десятиліть експортний та інвестиційні сектори в Китаї демонстрували величезний ріст.

Таким чином, зовні складається враження інтенсивного розвитку китайської економіки. Проте насправді їй притаманні відсутність стабільності, збалансованості й координації[11;c.312].

Після спалаху світової фінансової кризи 2008 року, керівництво КНР вжило ряд заходів для протидії кризі: проведення активної грошово-кредитної та фінансової політики, забезпечення стабільності китайського юаню. Завдяки цим заходам китайська економіка змогла швидко відновитися, однак незбалансованість у країні набрала ще більших обертів [9].

Ключовою проблемою є насамперед мала частка споживання в національному ВВП. Для того щоб усунути некоординованість китайської економіки, у найближчому майбутньому життєво необхідною для Китаю стане трансформація моделі подальшого розвитку.

Відомо, що за темпами економічного росту КНР випереджає інші країни Азії та всю планету загалом. Проте рівень зайнятості при цьому залишається достатньо низьким. Більшість галузей китайської економіки є трудоємними, а відтак ріст ВВП надає мало можливостей для працевлаштування. Крім того, у Китаї дуже низька ефективність використання ресурсів. Тому влада КНР, яка чітко дотримується політики наукового розвитку, має негайно вжити практичних заходів для покращення ситуації у цій сфері(Рис.2).

Рис.2. Основні макроекономічні показники розвитку Китаю

Перспективною складовою нової моделі розвитку економіки Китаю є індустрія обслуговування, де вже сьогодні створюється 42% ВВП країни. Цей сектор зможе зробити значний влад у розвиток країни, оскільки кожна одиниця ВВП, створювана індустрією послуг, дає на 35% більше можливостей працевлаштування, ніж обробна промисловість[10;c.812].

Теоретичні основи моделі розвитку сучасного Китаю закладені в період так званого прориву цілого ряду " заборонених для економічного аналізу зон " - у 80 -ті роки XX століття У цей період, який економісти характеризують початком " прориву" в політичній економії соціалізму, в суспільному житті Китаю переважала переконлива критика лівих, утопічних установок в економіці, становлення нових для Китаю напрямків в економічних дослідженнях. Здійснювався поступовий перехід від опори на критику теорії " банди чотирьох": до посилення позитивного, творчого початку в наукових розробках китайських економістів.

.2 Бенчмаркінг інноваційного розвитку Китаю

Сьогодні дві країни - Індія і Китай - претендують на роль нових світових лідерів інноваційного розвитку та спрямовують значні зусилля на побудову ефективних конкурентоспроможних національних інноваційних систем. І хоч вони дещо відстають від розвинених країн, насамперед від США, у темпах створення «економіки знань», урядами цих держав останнім часом стимулюється розвиток комплексів генерації знань та виробництво на їх основі інноваційної продукції з метою підвищення її частки у ВВП.

Програмно-цільовий підхід КНР до справи інноваційного розвитку, який передусім передбачає створення умов для розвитку фундаментальної науки і техніки, базується на Державному плані розвитку Китаю, де за пріоритет визначено формування в межах «соціалістичної ринкової економіки» державної системи новаторства відповідності до логіки та закономірностей самостійного розвитку науки і техніки у цій країні. Про масштабність вирішуваних завдань свідчить намагання в цілому завершити створення такої системи вже до 2020 р., причому за рівнем науково-технічної конкурентоспроможності Китай планує вийти в лідери світового масштабу [11].

Таблиця 2.1

Динаміка витрат на НДДКР у 2008-2010 рр.

Крім того, Китай є одним із світових лідерів у сфері військової промисловості, інформаційних та нанотехнологій тощо (табл. 2.2).

Таблиця 2.2

Світові лідери у сфері технологій (окрім США)

Китай є світовим лідером за обсягом високотехнологічного експорту - у 2012 р. його частка в загальносвітовому обсязі складала 17,1%

Таблиця 2.3

Рейтинг інноваційних факторів, 2010-2012 рр.

3. Пріоритетні напрями розвитку КНР