З позиції стану розвитку продуктивних сил більш конкретною є класифікація за рівнем валового національного доходу (ВНД) на душу населення, яка також розроблена ООН. По даним за 2009 р. на основі Атласної методики Світового банку 160 країн світу було поділено на такі групи:
) країни з низьким доходом - 35 країн з доходом на душу населення, який не перевищує 995 дол.;
) а) 41 країна з доходом на душу населення від 996 до 3945 дол.;
б) 36 країн з доходом на душу населення від 3946 до 12195дол.;
) 48 країн з доходом на душу населення, який перевищує 12196дол.
Україна належить до групи країн з нижчим середнім доходом і її позиція не змінюється протягом усіх років незалежності. За цей період більшість країн на пострадянському просторі покращили своє становище. Групу країн з низьким доходом залишили наступні країни: Азербайджан перейшов до групи країн з середнім доходом, а Вірменія, Молдова і Туркменістан - до групи країн з нижчим середнім доходом, до групи країн з середнім доходом також приєдналися Білорусь, Казахстан, Латвія, Російська Федерація, а Естонія і Литва увійшли до складу країн з високим доходом.
Результативність функціонування продуктивних сил визначається технологіями. Відповідно, для кожної національної економіки є характерним домінування певних техніко-економічних укладів. В залежності від ступеня розвитку технологій розрізняють доіндустріальні, індустріальні і постіндустріальні економіки[32;c.10].
Доіндустріальна економіка базується на розвитку сільського і лісового господарства, полювання та рибальства. Визначальною ознакою доіндустріального суспільства є переважне використання ручної праці на основі простої кооперації.
Основою розвитку індустріальної економіки є використання машин, провідними галузями стають промисловість та будівництво. Для її структури є характерним домінування випуску товарів, тобто розвиток сфери матеріального виробництва.
Перехід до постіндустріальної економіки пов'язаний з принциповою зміною ролі людини у виробничому процесі. При машинному виробництві робітник брав безпосередню участь у виробничому процесі. У постіндустріальній економіці поряд з машиною з'являється управляюча система (комп'ютер), що обмежує участь робітника у виробництві виконанням функцій регулювання і контролю. Розвиток матеріального виробництва у постіндустріальній економіці завдяки інформатизації, автоматизації і роботизації виробничих процесів відбувається на основі меншої кількості трудових ресурсів, що дає змогу використовувати більше працівників у сфері послуг. Постіндустріальна економіка характеризується поглибленням поділу праці, галузева спеціалізація доповнюється внутрішньогалузевою і подетальною, що приводить до підвищення у кінцевому продукті питомої ваги доданої вартості. У структурі постіндустріальної економіки визначальна роль належить сфері виробничих і невиробничих послуг (транспорт, зв'язок, торгівля, фінансово-кредитна діяльність, наука, освіта, культура, охорона здоров'я, управління, тощо). Частка послуг у ВВП США, Канади, Японії та більшості західноєвропейських країн становить 75-85 %[30;c.16].
Заслуговує на увагу класифікація країн за рівнем економічної свободи. Газета Wall Street Journal і дослідницький центр Heritage Foundation розробили Індекс економічної свободи (ТЕС), який базується на 10 індексах (свободи бізнесу, свободи торгівлі, податкової свободи, свободи від уряду, грошової свободи, свободи інвестицій, фінансової свободи, захисту прав власності, свободи від корупції, свободи трудових відносин). Індекс вимірюється за шкалою від 0 до 100, при цьому показник 100 відповідає максимальній свободі, а 0, відповідно, мінімальній. По ІЕС усі країни поділяються на наступні групи:
країни з вільною економікою (з показником 80-100);
країни з переважно вільною економікою (з показником 70-79,9);
країни з помірно вільною економікою (з показником 60-69,9);
країни з переважно невільною економікою (з показником 50-59,9);
країни з невільною економікою (з показником 0-49,9).
По даним за 2011р. провідні позиції за ІЕС обіймали такі країни, як Гонконг (89,7), Сінгапур (87,2), Австралія (82,5), Нова Зеландія (82,3), Швейцарія (81,9), Канада (80,8), Ірландія (78,7), Данія (78,6), США (77,8). В цей же період на пострадянському просторі до країн з переважно вільною економікою були віднесені Естонія (75,2), Литва (71,3), Грузія (70,4), до країн з помірно вільною економікою - Вірменія (69,7), Латвія (65,8), Казахстан (62,1), Киргизстан (61,1), до країн з переважно невільною економікою - Азербайджан (59,7), Молдова (55,7), Таджикистан (53,5), Російська Федерація (50,5), до країн з невільною економікою - Білорусь (47,9), Узбекистан (45,8) і Україна (45,8)[29;c.40].
Найбільш розвинені країни, економіка яких визначається як
постіндустріальна, по різному реалізують можливості ринкових відносин, їх
державного регулювання. Відповідно, під впливом особливостей історичних,
природо-кліматичних і соціально-економічних умов, а також національних традицій
у цих країнах склалися свої ринкові моделі розвитку національних економік.
Ринкові моделі розвинених країн відрізняються розмірами та співвідношенням
державного і приватного секторів, виробничими і організаційно-управлінськими структурами,
системами мотивації, критеріями ефективності, методами державного регулювання
економіки. Відмінності моделей національних економік проявляються і у
соціально-економічних наслідках функціонування ринкових відносин. Це стосується
ступеня нерівномірності розподілу доходів, ролі бюджетного фінансування у
вирішенні соціальних проблем. Остаточно моделі національних економік формуються
як результат різних варіантів державної економічної політики[28;c.12].
.2 Азійські моделі економічного розвитку
Учасниками НІК другого покоління вважають, як правило, Малайзію, Таїланд, Індію; третього покоління - Кіпр, Туніс, Туреччину, Індонезію; четвертого - Філіппіни, південні провінції Китаю або увесь Китай. З'являються цілі зони "новоіндустріальності", полюси економічного зростання, вплив яких поширюється передовсім на найближче розташовані регіони[27;c.12].
Останнім часом, класифікуючи деякі НІК і постсоціалістичні країни, економісти використовують термін "ринки, що виникають (emerging markets). Ознаками зарахування у цю групу країн вважаються: показник рівня інфляції у середньому 5 % на рік і дохід на душу населення - 8160 дол. США.
За деякими важливими показниками економічного розвитку НІК виділяються не лише серед країн, що розвиваються, але й серед промислово розвинених держав.
З 1960 до 1993 р. 7 із 10 економік світу, що найбільше зростають, знаходилися у регіоні Східної та Південно-Східної Азії. Чотири "азіатські тигри" (Південна Корея, Сінгапур, Тайвань, Гонконг) мали темпи зростання ВВП на душу населення у середньому 6 % на рік, водночас аналогічний показник у США зростав менше ніж на 2 % щорічно. Темпи зростання Малайзії у середньому становили понад 4 % на рік, а Індонезії трохи менше. У Китаї, найнаселенішій країні світу з більше ніж одним мільярдом жителів, відзначалося феноменальне зростання ВВП на душу населення, яке дорівнювало 8,1 % щорічно з 1978 р. Не менш феноменальним було зростання у Південній Кореї рівня середньої річної зарплати - від 80 дол. США у 1960 р. до 10 тис. дол. у 1996 p., тобто фактично протягом одного покоління - більше ніж у 100 разів[26;c.8].
У 1995 р. Бразилія вийшла на 10-те місце у світі за показниками економічного розвитку. За обсягом експорту автомобілів вона випереджає Італію.
Окремо треба згадати Сінгапур, який у 1995 р. першим з держав Південно-Східної Азії отримав статус "індустріально розвиненої". Це звання йому офіційно надане Організацією економічної співпраці та розвитку. Три десятиліття стабільного економічного зростання перетворили Сінгапур з невеликого порту в дев'яту країну в списку найбагатших країн світу за показником ВНП на душу населення. За умов політичної стабільності промисловість країни постійно зростала на 8,4 % щорічно, а її мешканець підвищив свій життєвий рівень у середньому в 7 разів. Щорічний дохід на душу населення у Сінгапурі в 1995 р. становив 22,3 тис. дол. США, що вище, ніж у Великобританії. За світовим рейтингом конкурентоспроможності економік у 2000 р. Сінгапур є другим серед 47 найпотужніших економік світу. Перші у цьому списку - Сполучені Штати Америки.
Серед НІК є й такі, які точніше можна назвати "нові індустріально-аграрні країни", у яких поряд з розвинутою промисловістю існує високорозвинене сільське господарство. Ця галузь економіки таких країн, як Малайзія, Таїланд, Аргентина, Бразилія, має сучасну базу розвитку і високий показник експортності деяких видів сільськогосподарської продукції.
Повніший аналіз ситуації у "нових індустріальних країнах" Пів-денно-Східної Азії вимагає зосередження уваги ще на деяких факторах економічного зростання, специфічних для регіону, та на тій ситуації, що склалася тут наприкінці 90-х років[25;c.213].
Довготривалий успіх економічного зростання азіатських НІК дав змогу виділити важливі складові раціональної стратегії розвитку цих країн. Серед них, окрім вже зазначеної експортоорієнтованої політики, обмежена роль уряду, увага до людського та фізичного капіталу. Ще одним фактором цієї стратегії стало розуміння того, що розвиток не повинен супроводжуватися значними відмінностями у доходах населення.
Розвиток людського капіталу зробив вирішальний внесок в економічний успіх Азії. Економіки регіону інвестували кошти у загальну початкову та середню освіту, одночасно розвиваючи свій науковий та інженерний потенціал. У результаті місцева робоча сила пристосована до роботи з щораз складнішими виробничими процесами, що й дало змогу цим країнам рухатися до складніших сучасних технологій. Особливо важливим аспектом їхньої освітньої стратегії стала увага до освіти жінок поряд з освітою чоловіків.
Інвестиції у фізичний капітал також зробили значний внесок в економічний розвиток "нових індустріальних країн" Південно-Східної Азії. Найпозитивнішим моментом є те, що ці інвестиції були здебільшого внутрішніми за рахунок високої норми внутрішніх заощаджень. Деякі зі східно-азіатських економік мали норму сукупних заощаджень, більшу за ЗО % ВВП. У Китаї, наприклад, сьогодні цей показник становить 33 % і є одним із найвищих у світі[24;c.20].
Роль уряду в багатьох східно-азіатських економіках зводилася до доповнення ринку та забезпечення ефективності його функціонування. Тобто загалом вона була обмеженою, більшою мірою у Гонконзі й на Тайвані, меншою - у Південній Кореї та Сінгапурі-Саме за допомогою урядів встановлені тут торговельні режими були зовнішньоорієнтованими, завдяки чому країни досягли позитивних сальдо платіжних балансів. Уряди також контролювали підтримання макроекономічної стабільності, уникаючи високої інфляції та безробіття. Загалом урядові видатки азіатських "тигрів" становили 15 % ВНП.
Досвід зростання "нових індустріальних країн" Південно-Східної Азії продемонстрував на практиці прямий зв'язок між зростанням і рівністю у доходах. Традиційні теорії стверджували, що нерівність потрібна для стимулювання економічного зростання, бо останнє вимагає заощаджень, а багаті заощаджують більше, ніж бідні. У таких теоріях також доводилося, що нерівність збільшується на ранніх стадіях зростання, коли розрив у доходах з'являється між робітниками у новому промисловому секторі й тими, хто залишився у традиційному аграрному. І зрештою, бідні повинні виграти від національного зростання[23;c.14].
І ще одна закономірність розвитку - показник зрілості економіки НІК - це те, що у найрозвиненіших з них виникли ТНК, які за масштабами своїх операцій не поступаються транснаціональним компаніям з промислово розвинених країн. 5 ТНК з "нових індустріальних країн" входять у групу перших 68 ("ДЕУ" у цьому списку - 23-тя). А усього 33 ТНК з країн, що розвиваються, переважно з НІК, досягли обсягу продажу більше ніж 1 млрд дол. США.
Отож, результати економічного зростання "нових індустріальних країн" вражають, особливо якщо врахувати термін, протягом якого вони досягнуті. Але саме це бурхливе зростання азіатських НІК спричинило у 1997 р. виникнення кризових явищ, передовсім у фінансово-кредитній сфері. Зазначена криза почалася в Індонезії, де вона проходила найважче. Пізніше вона продовжилася у Таїланді, Малайзії, Південній Кореї та трохи меншою мірою у Тайвані й Гонконзі. У другій половині 1998 р. це явище в економічній літературі отримало назву "обвал фінансових ринків Азії". Криза зачепила не лише фінансову сферу. За перші 7 місяців 1998 р. обсяг промислового виробництва у Таїланді впав на 21 %, у Малайзії за 1-й квартал 1998 р. цей показник зменшився на 2 % порівняно з аналогічним періодом у 1997 р. В Індонезії падіння ВВП за перший квартал 1998 р. становило 8 %, національна валюта країни - рупія втратила до цього часу 80 % своєї вартості стосовно долара, в кінці року інфляція становила 85 %. У країні спостерігається значне зниження реальних доходів. Кількість населення, що є бідним (у місті це люди з доходами менш ніж 15 дол. США у місяць на людину, у селі - менше за 12 дол. на людину), зросла з 11 % від загальної кількості, як це було до кризи, до майже 50 %. Механізм, який пояснює причини виникнення кризи загалом з незначними відхиленнями по країнах, описує така схема: значне економічне зростання економік Південно-Східної Азії супроводжувалося ще значнішим збільшенням позик[21;c.4].
китай модель економічний розвиток
2. Національна модель економічного розвитку КНР
.1 Особливості трансформації економіки Китаю
Для того щоб більше зрозуміти розвиток економічної думки в Китаї виділимо найважливіші обставини його цивілізаційного розвитку.
По-перше область збігів з цінностями Заходу в його минулої індустріальної та науково- технічної еволюції вже достатньо широка і продовжує розширюватися на макро- і макрорівнях. Так звана специфіка Китаю пов'язана насамперед з високою роллю держави, яка, в свою чергу виводиться з " відсталості " країни, структурних особливостей її економіки, значної частки агросфери, багатовікових традицій і т.п. Тому " специфічне цивілізаційне " правомірно відшукувати в особливостях державної політики та соціальної сфери[30;c.16].
По-друге багато сучасних цінностей визначаються в дусі китайських традицій - у вигляді простих афористичних формул, що позначають дуже довгі процеси, статичні і багатостатичні динамічні стани (наприклад" рішення виток - мета, реформи - кошти, стабільність - гарантія", " покидати землеробство, не розлучатися з селом"). Тому в сучасному Китаї дуже поширені " змішані" соціально-економічні форми: селянин - робітник наполовину міський житель, " червоний" капіталіст, " менеджер - партієць"і інше - це данина, з одного боку, традиції, з іншого - наслідки перших десятиліть народної влади з іншого - наслідки дерло десятіліть народної влади.
Сучасний період розвитку Китаю характеризується відмовою від ідей стрибків і масштабних проривів і поверненням до традиції і своєрідного конфуціанського ренесансу, частково запозиченого, як це не парадоксально, у сусідів по східному регіону.
За словами провідного російського економіста О. М. Анісімова, офіційна статистика надає нам неправдиву інформацію щодо розвитку Китаю, оскільки він уже давно є не другою, а першою економікою планети, залишивши США далеко позаду [1]. Варто навести статистичні дані на підтвердження цієї тези [2]. Тільки за травень 2011 року Китай виробив 55 млн. тонн чавуну, тобто більше, ніж США за рік. Щорічно КНР виробляє 650 млн. т чавуну, що в 1,5 разу більше, ніж решта світу. У тому самому місяці минулого року китайці виробили 60 млн. тонн сталі, що в річному вимірі становить 720 млн. тонн, та 196 млн. тонн цементу, або 2,4 млрд. тонн за рік, що вдвічі перевищує світове виробництво цементу (без КНР). Чавун, сталь та цемент - необхідні складові для капітального будівництва. З огляду на це можна зробити висновок, що в Китаї здійснюються грандіозні за обсягами будівельні роботи.
Виробництво мікрокомп’ютерів у КНР упродовж 2008-2011 рр. становить понад 200 млн. одиниць. Це на порядок більше, ніж у Сполучених Штатах Америки. Однак при цьому державний борг США складає $14 трлн., з яких на Китай припадає $1,5 трлн[22;c.17].
Захід втішає себе тим, що КНР має невелику присутність на глобальному фінансовому ринку, а ВВП Китаю (перерахований за офіційним, заниженим курсом юаню) є ще замалим. Проте істинного розміру ВВП Китаю не знає ніхто, окрім його населення. За підрахунками О. М. Анісімова, китайське виробництво сьогодні - це приблизно 2/3 світового виробництва «без складової Китаю», тобто майже 40% світового ВВП.