Курсовая работа (т): Національна модель економічного розвитку Китаю

Національна модель економічного розвитку Китаю

Курсова робота на тему:

Національна модель економічного розвитку Китаю

План

Вступ

. Теоретичні засади дослідження національний моделей економічного розвитку країн

.1 Сутність національних моделей економічного розвитку країн

.2 Азійські моделі економічного розвитку

. Національна модель економічного розвитку КНР

.1 Особливості трансформації економіки Китаю

.2 Бенчмаркінг інноваційного розвитку Китаю

. Пріоритетні напрями розвитку КНР

.1 Стратегічні шляхи підвищення конкурентоспроможності Китаю

.2 Технологічне лідерство Китаю

Висновки

Використана література

Вступ

Актуальність дослідження. Виникнувши в 1949 р., сучасна Китайська Народна Республіка пройшла через ряд драматичних етапів у своїй історії, включаючи руйнівну «культурну революцію», щоб в кінці 1970-х рр.. розпочати внутрішні соціально-економічні реформи, які на початку 2000-х рр.. вивели країну на траєкторію одного з лідерів світового економічного розвитку. Стрімке економічне зростання Китаю, його прискорена інтеграція в світову економіку і, як наслідок, сьогодення і майбутнє вплив на міжнародні відносини зробили аналіз ролі КНР у світовій політиці та економіці в останні роки дуже актуальною дослідною темою. Китай змінює світову конфігурацію співвідношення сил, що склалася політичну та економічну ієрархію країн. У нашій країні Китай сприймається майже виключно як країна, надзвичайно вдало проводить ринкові реформи і демонструє видатний приклад динамічного розвитку. Враховуючи зростання впливу Китаю на міжнародній арені, а також його істотний вплив на розвиток світової економіки, можна стверджувати про актуальність теми роботи. Посилення ролі країн Азії, а особливо, Китаю у світовому господарстві не може залишитись поза увагою. Китайська економіка стає потенційним лідером на світовій арені та має доволі значний вплив як на окремі країни, так і на світове господарство в цілому. Тому, зважаючи на недостатнє дослідження даної теми, необхідно говорити про її актуальність в сучасних умовах зростання китайської економіки та поширення її впливу на інші країни світу.

КНР - одна з великих світових держав. Країна входить до ядерного клубу, запускає космічні апарати, є постійним членом Ради Безпеки ООН. Китай забезпечений величезними ресурсами. Кожна п'ята людина на Землі - китаєць. Китай є найбільшим у світі виробником зерна, м'яса, овочів і фруктів, олова, вугілля, бавовни. Крім того, КНР входить в п'ятірку найбільших світових виробників свинцю, цинку, алюмінію, нікелю і деревини. На території КНР ведеться видобуток нафти, газу, рідко -земельних металів (молібден, ванадій, сурма), урану. Китай займає перше місце у світі за розміром гідроенергетичних ресурсів. Економічна система КНР своєрідна тим, що являє собою ринкові відносинни під контролем комуністичної партії. Незважаючи на таку державну ідеологію, Китай є одним з лідерів за темпами економічного зростання. В даний час за деякими оцінками економіка КНР складає 45% економіки США.

Тим не менш зарахувати Китай до країн Великої Сімки поки передчасно. КНР відчуває нестачу власних технічних і фінансових можливостей для модернізації національної економіки. Характерними рисами моделі економічного розвитку КНР аж до кінця 1990-х років були дві особливості: високі темпи розвитку, переважно екстенсивний характер економічного зростання.

Обєктом дослідження роботи виступає економічне лідерство Китаю.

Предметом дослідження даної роботи є концептуально-методологічні засади та практичні підходи до визначення особливостей зовнішньоекономічного лідерства Китаю на світових ринках.

Методологічною базою для написання роботи виступає комплекс загальнонаукових методів, які стали основою дослідження експансії Китаю на світові ринки. Методологічний апарат дослідження складають: економіко-математичний підхід, історично-логічний, спеціальні економічні методи (структурного, дисперсійного, факторного аналізу), порівняльний та системно-структурний метод, а також метод аналізу та синтезу, кількісного та якісного аналізу, наукової індукції та дедукції. Крім того, статистичний та аналітичний методи використовувались для аналізу стану і динаміки розвитку економіки Китаю, а також для визначення її подальших перспектив.

Поряд з традиційними виробництвами отримали розвиток електронна промисловість, аерокосмічна, автомобілебудування. Успіхи в господарському розвитку багато в чому пов'язані з рішенням продовольчої проблеми. Це в свою чергу забезпечило значне поліпшення становища селян, особливо в південних провінціях країни, де реальні грошові доходи сільського населення зрівнялися з доходами городян. Елементом менталітету китайців стає думка про поступове перетворення Китаю в провідну економічну державу XXIв.

Подальші перспективи економічного розвитку Китаю та можливості його глобального економічного лідерства привертають увагу багатьох експертів, як вітчизняних так і зарубіжних. Важливу роль у теоретичному дослідженні проблематики сутності світового господарства в цілому відіграють праці таких вчених-економістів: Антонюка Л.Л., Авдокушина Е.Ф., Філіпенко А.С., Кіреєва А.П., Ніколаєвої І.П., а також інших дослідників - Кривенко К.Т., Савчука В.С., Бєляєва О.О., Ілларіонова А., Міхеєва В. Значний вклад у розкриття зазначеної проблематики зробив іноземний спеціаліст з питань дослідження ретроспективи китайської економіки - Ангус Медісон.

Метою роботи є наукове дослідження сучасних тенденцій та динаміки розвитку економіки Китаю, в умовах глобального лідерства країни та тлі поточних світових економічних процесів, визначення впливу економічного піднесення Китаю на світові ринки, а також моніторинг стану двосторонніх економічних відносин та їх перспектив.

Залежно від поставленої мети роботи необхідно вирішити ряд наступних завдань:

визначити теоретичні основи функціонування світового господарства;

розкрити методологічні підходи до систематизації країн світу;

відстежити історичний процес формування економічного розвитку Китаю;

здійснити аналітичну оцінку впливу зовнішньоекономічної експансії Китаю на світові ринки;

дослідити суть феномену конкурентоспроможності китайської економіки в умовах доступності ведення бізнесу.

1. Теоретичні засади дослідження національний моделей економічного розвитку країн

.1 Сутність національних моделей економічного розвитку країн

Економіка будь-якої країни може розглядатися як економічна система, яка складається із трьох основних елементів - продуктивних сил, виробничих відносин і господарського механізму. Складові економічної системи можуть перебувати у різному стані, їх розвиток може здійснюватися під впливом дії комплексу факторів матеріального та ідеологічного характеру. Відповідно, національні економіки функціонують у межах певних типів економічних систем, в яких в залежності від специфічних рис формуються ті чи інші моделі господарювання. Для з'ясування особливостей розвитку національних економік використовується широке поле критеріїв, які дозволяють їх класифікувати[33;c.180].

Ускладнення господарського життя потребувало розроблення найскладніших концепцій національної економіки. А. Сміт і його послідовники поставили перед собою завдання комплексного дослідження всієї системи національної економіки, проаналізувавши як внутрішні закономірності господарських явищ і процесів, так і їхні зовнішні прояви. Національну економіку розглянуто як сукупність окремих індивідуальних господарств, де діяльність кожного приносить користь не лише йому, але й суспільству у цілому. В основу функціонування національної економіки А. Сміт і його послідовники поклали принцип "laisser-faire", який передбачав невтручання держави у господарський процес[34;c.20].

Практично в один і той же час Т. Мальтус, Д. Рікардо, Н В. Сеніор, Ж. Б. Сей, згодом Дж. Ст. Міль та інші розробили власні оригінальні теорії національної економіки, прагнучи ґрунтовніше й різнобічніше проаналізувати глибинні процеси господарського розвитку. Т. Мальтус звернув увагу на процес демографічного відтворення та його впливу на розвиток господарства країни, обґрунтував природний закон народонаселення. З його теоретичних підходів також випливає проблема циклічного розвитку національної економіки. Вчений довів, що може виникнути перевиробництво економічних благ через недостатній платоспроможний попит.

В основі економічної системи Д. Рікардо лежить теорія розподілу, в якій розглянуто взаємозв'язок заробітної плати, прибутку й ренти. Згідно з поглядами Д. Рікардо в національній економіці виникає серйозна проблема, оскільки зростання заробітної плати призводить до зменшення прибутків і тим самим до зникнення стимулів до нагромадження. Тому необхідно створити такі умови, які б сприяли збільшенню прибутків капіталістів, що забезпечувало б економічне зростання країни. Свою модель національної економіки вчений доповнив теорією зовнішньої торгівлі, в основі якої лежить принцип порівняльних переваг[32;c.11].

Модель національної економіки Ж. Б. Сея знаменувала перехід Франції до нового типу економічних відносин. У дослідженні національної економіки вчений керувався логічною схемою. Спочатку він розглядав процес виробництва й розробляв теорію трьох чинників виробництва, потім аналізував розподіл і споживання суспільного продукту. Ж. Б. Сей вказував, що промисловість поступово буде займати провідні позиції в структурі національної економіки, оскільки саме там формується капітал. Концепція національної економіки Ж. Б. Сея доповнювалась теорією ринків, згідно з якою кризи надвиробництва є неможливими, оскільки товари обмінюються на інші товари й виробництво одних зумовлює потребу в інших.

У праці Дж. Ст. Міля "Принципи політичної економії" проаналізовано вплив економічного прогресу на розвиток виробництва й розподіл. Новаторськими є підходи вченого до розгляду процесу виробництва, зокрема він зазначав, що капітал є основною умовою виробництва, що знаходить відображення в його основних законах. Дж. Ст. Міль зазначав, що тимчасово неінвестований капітал стримує розвиток, а додатково залучений сприяє створенню додаткових робочих місць. Його теорія національної економіки відображала тогочасні тенденції розвитку господарства в Англії, вчений не відкидав ідеї соціального самовдосконалення суспільства. Українські вчені також не залишили поза своєю увагою концепції і доктрини національної економіки, розроблені представниками класичного напряму в економічній науці. Про моделювання національної перспективи України на початку й в середині XIX ст. мова не йшла, оскільки територію нашої країни було поділено між двома імперіями, Російською і Австро-Угорською, проте, українські економісти-теоретики, які жили й працювали у цей час, мали патріотичні почуття. С. Десницький, навчаючись в університеті Глазго (Шотландія), став палким прихильником науки А. Сміта, його ідеї виклав при дослідженні власності і її впливу на господарський розвиток.

В сучасній економічній літературі типологізація країн світу завжди розглядають виходячи з поняття “модель економіки”, яке почало застосовуватися в системі суспільно-економічних наук в останній чверті ХХ ст., проте навіть і зараз не має загальноприйнятого тлумачення. В останні роки практично всі тлумачення дефініції «модель» зводяться в основному до двох пояснень. Перше з них визначає модель економіки як схематичний опис будь-якого явища чи процесу в суспільстві, друге - трактує як зразок, що слугує еталоном для відтворення(Рис.1.).

Рис.1. Моделі економічного розвитку країн

Поняття країнової моделі використовують лише у тому випадку, коли соціально-економічний і політичний розвиток національної держави демонструє упродовж тривалого періоду стабільність ключових параметрів, що закладені в її основу. Не менш важливим елементом є специфіка моделі, тобто перелік суттєвих структурних елементів, які відрізняють її від вже існуючих. Серед найбільш відомих визначень дефініції “країнова модель” зупинимось на тлумаченні В.П. Колесова та М.Н. Осьмової (2000), які стверджують, що країнова (регіональна, субрегіональна) модель економічного розвитку - це сукупність елементів, що формують цілісність національного господарства та механізм, який забезпечує тісний зв’язок та взаємодію цих елементів. За своїм характером вони є природними, технологічними, економічними, соціальними, соціокультурними, історичними[32;c,12].

Критерії, за якими оцінюють зміст моделі, є достатньо відомими: співвідношення форм влади; рівень розвитку суспільства та форми організації ринкового середовища у цілому та окремих його сфер; межи та методи державного впливу на економіку; мета та засоби економічної політики, що реалізується; джерела та масштаби фінансування економіки, рівень її інноваційності; ступінь відкритості економіки; динаміка, структура та управління зовнішньоекономічними зв’язками тощо. До цього нерідко додаються ще й макроекономічні показники, про які вже йшлася мова раніше[35;c.650].

Найважливішим елементом, який визначає можливості розвитку національних економік є продуктивні сили. З огляду на рівень розвитку продуктивних сил існує декілька класифікацій. Найбільш узагальненою з них є групування країн за досягнутим рівнем економічного розвитку, що розроблене ООН. Ця класифікація поділяє 160 країн світу по даним за 2010 р. на три групи:

розвинуті країни (35 країн);

країни з перехідною економікою - від командно-адміністративної до ринкової (18 країн);

країни, що розвиваються (107 країн).

Група розвинутих країн (developed economies) включає 27 країн-членів Європейського Союзу та три країни, які не входять у дане співтовариство (Ісландію, Норвегію і Швейцарію), а також п'ять найбільш потужних національних економік у інших частинах світу (Австралію, Канаду, Нову Зеландію, Сполучені Штати Америки, Японію). У цьому угрупуванні виокремлюється сім найрозвинутіших країн, так звана "велика сімка" (G7) - Велика Британія, Італія, Канада, Німеччина, Сполучені Штати Америки, Франція, Японія. Група розвинутих країн об'єдналася у Організацію економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР), до складу якої нині входить 33 країни. За останні десять років до складу ОЕСР було прийнято Туреччину, Мексику, Ізраїль, Південну Корею[34;c.20].

До країн з перехідною економікою (economics in transition) входить 6 країн Південно-Східної Європи (Албанія, Боснія і Герцеговина, Македонія, Сербія, Хорватія, Чорногорія) та 12 країн на пострадянському просторі (Азербайджан, Білорусь, Вірменія, Грузія, Казахстан, Киргизстан, Республіка Молдова, Російська Федерація, Таджикистан, Туркме-ністан, Узбекистан, Україна).

Країни, що розвиваються (developing economies), утворюють найчисельніше угрупування і за методикою ООН виділяються по регіонам: 24 країни у Латинській Америці і Карибському регіоні, 51 країна у Африці, 13 країн у Східній Азії, 6 країн у Південній Азії і 13 країн у Західній Азії. За рівнем економічного розвитку ця група країн є досить нерівномірною. Поряд з недостатньо розвинутими країнами є дві підгрупи країн, які за рівнем ВВП на душу населення могли б входити до групи розвинутих країн. Перша з них - це нафтодобувні країни (Венесуела, Конго, Іран, Ірак, Лівія, Нігерія, Оман, Об'єднані Арабські Емірати та інші). Друга - це "нові індустріальні країни" (Південна Корея, Гонконг, Сінгапур, Тайвань, Малайзія, Індонезія, Таїланд, Філіппіни, Мексика, Бразилія, Аргентина, Чилі та інші). Деякі з цих країн, як зазначалось вище, прийняті до співтовариства розвинутих країн - ОЕСР[31;c.190].