Материал: THEATRICA _postranichno_

ПРИСТОСУВАННЯ АКТОРСЬКЕ

равноапостольного князя нашого Владимира обичним дійствієм представити умислихом. Вина бяше, яко то і місту сему прилично і свойственно слишателем

мнится бути: приличен дому єсть образ господина; свойственная пам’ять сином отшедшого далече отца своєго. Се же і дом Владимиров, се і Владимирова чада, крещенієм святим от него рожденная (что паче всіх ізящніє на тебі являєтся,

ясневельможний пане, ктиторе і добродію наш, єму же і строєніє сего отчества Владимирового по царю от бога врученно єсть, і Владимировими ідяй равними єму побідами, равною в Росії ікономією, лице єго, яко отчеськоє син, на тебі показуєш). Убо сего ізображеніє прийми от нас, яко того ж великий наслідник, вмісто привітствія. Зри себе самого в Владимирі, зри в позорі сем, аки в зерцалі…»

Поряд з присвятами для замовника трапляються й інтимні присвяти («Кромвель» В. Гюго, «Фауст» Й. Гете; п’єса М. Старицького «Не судилось» присвячуєть-

ся «Високоповажному артистові Миколі Карповичу Садовському», «Талан» — «вельмишановнiй артистцi Марiї Костянтинiвнi Заньковецькій» та ін.).

У ХІХ ст. в Україні вживається також латинський термін дедикація.

ПРИСТОСУВАННЯ АКТОРСЬКЕ (рос. приспособление актерское) — у системі Станіславського — внутрішня і зовнішня форма спілкування людей, психологіч-

ні ходи, які вони застосовують один до одного, винахідливість у процесі впливу на іншу людину. Основні характеристики акторського пристосування — органічність, новизна і контраст. Пристосування зазвичай визначається віддієслівним іменником. У репетиційній практиці використовують також терміни інших сфер людської діяльності, в яких описують різні стратегії і тактики людської боротьби

(наступ, оборона, ініціатива та ін.). ► ДІЯ СЦЕНІЧНА

ПРОБА (нім. Die Probe, пол. proba — приміряння, випробування, перевірка, до-

слід) — репетиція; «Словник чужомовних слів» П. Штепи (1977) пропонує синоніми: репетирувати — доучувати, доучити, подоучувати, підучувати, підучити, попідучувати. У польському і російському театрі термін зафіксовано з 1750 х рр.

► РЕПЕТИЦІЯ

ПРОГІН, ПРОГОН (прогінна репетиція) — перегляд вистави або окремої сце-

ни, що передує генеральній репетиції. Під час прогону вистава (сцена) йде в декораціях, з відповідним освітлен­ням,­ актори грають у костюмах і гримі. Практикуються також окремі монтувальні й акторські прогони. ► РЕПЕТИЦІЯ

ПРОГРАМА ТЕАТРАЛЬНА (пол. program teatralny) — друковане видання, в якому подано інформацію про автора, режисера, сценографа, композитора, хо-

реографа, виконавців ролей та ін.

В Англії театральна програма з’явилася в 1660 х рр., коли в Лондоні гастролювала трупа французьких акторів. До виступів трупи видрукувано буклет англій-

ською і французькою мовою на вісімнадцяти сторінках.

У Польщі першою театральною програмою вважається друкований список

виконавців вистави «Ludicum Paridis» (1522). У XVII ст. функцію програми вико-

416

ПРОЛОГ

нували аргумент (argument), сумаріус (sumariusz), синопсис (synopsis). У Польщі

з1628 р. програми друкувалися для королівських театрів Владислава IV у Варшаві.

ВУкраїні програми з’явилися у шкільному театрі. ► АФІША, РЕКЛАМА ТЕАТРАЛЬНА

ПРОЛОГ (грец. prologos, від pro — перед і logos — слово, мова; передмова;

лат. prologus, inductio) — вступна частина твору, в якій подано виклад обставин,

що передували подіям п’єси. Зазвичай пролог виконують у формі прямого звертання до аудиторії.

Пролог був невід’ємною частиною давньогрецької трагедії, єлизаветинської і шкільної драми. У французькому театрі термін зафіксовано на межі XII–XIII ст. У театрі середньовіччя пролог зазвичай виконував спеціальний актор (crieur, orateur — у Франції, precursor, prelocutor, presenter — в Англії, proclamator — у Німеччині та ін.). У шкільному театрі пролог виголошував автор, пояснюючи ідею твору (oratio ad spectatores, rem proponens) та її мораль.

Основними формами прологу у шкільному театрі були: монолог (звернення до глядачів), діалог, пророцтво астролога, символічна картина (унаочнення ідеї твору), спів муз або Аполлона. Діяч єзуїтського театру Я. Понтан писав, що пролог є зверненою до глядачів промовою, виголошеною перед початком п’єси, і налічував чотири види прологів: коли поет говорить про самого себе; коли дає відпо-

відь на звинувачення; коли здійснюється виклад п’єси.

Автор анонімної праці «Poetica practica anno Domini 1648» писав, що існує п’ять видів прологів: пряме звернення до глядачів з метою випередити можливі зауваження недоброзичливців; пролог з хитромудрою вигадкою — наприклад, якщо зміст п’єси повідомляється слухачам не безпосередньо, а виводить, відповідно до сюжету, якихось осіб, які ведуть розмову стосовно подій п’єси і повідомляють одна одній про хід подій; у такому пролозі можуть бути виведені не лише реальні персонажі, а й ангели або алегоричні фігури; наприклад, ті або інші чес-

ноти (Спокута, Мир тощо) можуть скаржитися, що ними нехтують у цьому світі

та ін.; якщо на героя чекає надто сумна або ж надто щаслива доля, тоді пролог передбачає появу астрологів, математиків, які, спостерігаючи за рухом планет, визначають за ними долю героя; роз’яснення дійовими особами виставлених символів чеснот або подій, які стосуються змісту п’єси; спів хлопчиків, муз або ангелів; зміст його — привітання або розповідь у формі оди про зміст подій, які

відображатимуться у п’єсі.

Інколи в українському шкільному театрі вживалися синоніми до прологу —

проліог (пасійна драма «Дійство на страсті Христові списане», 1685), пролокг

(«Алексій, человек Божій»), предидействие («Божие уничижителей гордих…»), предсловие («Царство мира»), предослов («Просфонима»), предословие («Алексій,

человек Божій»). Функціональну роль прологу у драмі «Торжество мира право-

славнаго» охарактеризовано так: «действия вещь изъяв­ляет»­. Інколи прологові

у шкільній драмі передував антипролог.

417

ПРОСТІР ДІЇ, ЗОНА ДІЇ

УРосії у значенні «збірник коротких житій святих» термін відомо з 1250 р.; у російському придворному театрі — з 1740 х рр. вживалося «Предисловие, Кторое

наперед позорищного деяния быть имеет». А в самому Пролозі писалося: «Театр представляет местность, состоящую из скал и деревьев, под которыми Руссия под тихую музику наслаждается сном». Або — «представление Пролога под на-

званим “Обеспеченное спокойствие Родины”».

Ушкільній драмі пролог зазвичай виконував функцію панегіричного обрамлення. Так, трагедія Симеона Полоцького «О Навходоносоре царе, теле злате

итриех отроцех в пещи не сожженных», змістом якої було дійство православного богослужіння, оброблене за правилами шкільної піїтики, починалася предислов­ цем, в якому було звернення до царя Олексія Михайловича, де вихвалялися чесноти царя і, на противагу їм, розповідалося про Навуходоносора, який оголосив

себе богом і звелів кинути трьох отроків у піч: «Благовірнійший пресвітлійший царю, многих царст і князств правий государю, пречестним вінцем богоувінчаний, всім православним яко солнце даний, да нам світиши ясні добротами, яко же солнце світлими лучами!»

Упольському шкільному театрі функцію прологу інколи визначали лише тим,

що «в прологах і епілогах підпускали кадило тим панам і дигнітарам, котрих за-

прошували на ті вистави» (І. Франко). ► АРХІТЕКТОНІКА, ІНДУКЦІОН, ІНТРОІТУС, КОМПОЗИЦІЯ,

ПРОКАТАСТАЗИС, ПРОТАЗИС, ТРАГЕДІЯ АНТИЧНА

ПРОСТІР ДІЇ, ЗОНА ДІЇ (англ. acting area, acting space) — частина сцени, відведена для гри акторів; це може бути не лише зона сцени, а й ложі, партер тощо.

ПРОСЦЕНІЙ, ПРОСЦЕНІУМ (лат. proscaenium, proscenium від грец. proskenion; нім. Proszenium, Vorbühne) — у давньоримському театрі — майданчик для гри акторів (інші назви — logeion, pulpitum), що знаходився перед сценою. Римський просценіум одержав подальший розвиток в Італії у XVI ст., де просценіумом на-

зивається передня, найближча до глядачів частина сцени, розташована перед

сценічним порталом.

ПРОТАЗИС (лат. protasis) — у давньоримській і шкільній теорії драми — ком-

позиційна частина твору. Діяч єзуїтського театру Я. Понтан писав у своїй поетиці, що протазис є першою частиною п’єси, де здійснюється виклад суті справи, однак не пояснюється розв’язка, щоб загадка робила п’єсу цікавішою; зазвичай протазис обіймає перший, а інколи й другий акт. Теофан Прокопович висував вимогу, щоб «у першій дії викладалася та частина твору, яка становить суть усього її змісту, і ця дія в трагедії має назву прологу або протазису». У «Поетиці» Митрофана

Довгалевського протазис — це «перша частина фабули, що включає зав’язку дії

без оголошення закінчення і міститься в першому, а іноді і в другому акті». ► АРХІ-

ТЕКТОНІКА П’ЄСИ І ВИСТАВИ, КОМПОЗИЦІЯ, ПРОЛОГ

ПРОФАНДУМ (лат. profandum — місце поза храмом) — у релігійному театрі середньовіччя — місце поза храмом, де після указу Папи Інокентія ІІІ (про забо-

418

ПСИХОЛОГІЗМ

рону Великодніх ігор у церквах, 1210) розігруються театральні видовища (згодом

цей жанр дістає назву напівлітургійної драми). ► ДРАМА ВЕЛИКОДНЯ, ДРАМА ЛІТУРГІЙНА

ПСИХОЛОГІЗМ (від грец. psyche — душа і logos — слово, вчен­ня; англ. psy­ chologism; нім. Psychologismus) — головна ознака психологічного театру і драматургії ХІХ ст., що зосереджують увагу на аналізі психології персонажів; сукупність засобів, що використовує театр для створення ілюзії життя людського духу на сцені. Психологізм у літературі й театрі сформувався майже одночасно

з соціологічним психологізмом — напрямом соціології, який, спираючись на ідеї З. Фройда, пояснював соціальні явища й процеси впливом соціальних, групових та індивідуальних психічних чинників. У ширшому позаісторичному сенсі — можна говорити про окремі ознаки психологізму в Еврипіда (порівняно з Есхілом), у Шекспіра (порівняно з тодішніми кінними балетами) тощо. Окремим періодам в історії театру і справді притаманне посилення психологізму (театр класицизму, Просвітництва, романтизму, реалізму й натуралізму), однак, починаючи з кінця ХІХ ст., альтернативою психологізмові стає антипсихологізм, притаманний теа-

тру авангардовому (футуризм, експресіонізм, дадаїзм, сюрреалізм та ін.). Українському театрові, на думку багатьох авторів, психологізм не притаман-

ний. Так, М. Кропивницький у листі до Б. Грінченка від 17 січня 1897 р. писав: «Що ж до Вашого “Неймовірного”, то він здається мені дуже буденним та ординарним, построєним цілком на психології, і через те він мусить цікавити тільки кабінетно-

го читача, а не масового слухача; бо масовому слухачеві треба густі краски…» Яків Мамонтов вважав, що «психологічний театр, як одна з типових театральних форм, на українськім ґрунті не розвинувся, дарма, що наша драматургія висунула для цього театру таких видатних майстрів, як В. Винниченко і Леся Українка».

Лесь Курбас у статті «Психологізм на сцені», видрукуваній у журналі «Барикади театру» (1923), писав: «Психологізм — з’явище занепадницьке».

1924 р. в лекції «Як формулювати принцип сучасного театру» Курбас говорив: «Сучасний актор не переживає, а грає <…> В театрі, який побудований на сучасних принципах, можливість переживання настільки звужена, наскільки сучас-

ний драматург і режисер будують свої п’єси поза психологічним планом. Взагалі

переживання актора в останні століття було питанням індивідуальності актора (більшої чи меншої вразливості до того, що він грав). На деяких стадіях сучасного театру, де залишені психологічні ролі, звичайно, це питання розв’язується в залежності від типу індивідуальності актора (нутра чи техніки) <…> Для минулої

епохи характерним було переживання, для нашої епохи — конструювання. Тут

питання — чи вважати відчуття переживанням, чи ні. Але під переживанням я розумію весь хаотичний комплекс душевних процесів. Коли нам здається, що ми пе-

реживаємо роль, то це самообман <…> Що таке переживання на сцені? Актор так

запалюється уявною ситуацією, що він потрапляє в якийсь для себе, як для люди-

ни, новий стан, з котрого, очевидно, мусить народитися такий чи інакший вияв».

419

ПТАШКА

1925 р. в лекції «Зміцнення класової ідеології — завдання мистец­тва. Театр і глядач» Курбас розвивав свою тезу: «Як ви простудіюєте історію акторської гри,

то в час занепаду кожного театру, висувається психологізм не тільки як тема, але й як метод. Це є той час, коли падає майстерність актора, коли падає майстерність театру — і тут з’являється психологізм». ► Драма психологічна

ПТАШКА (англ. bird) — у театрі США — сленговий вираз на позначення дів­чат з хору, хористок.

ПУБЛІКА ТЕАТРАЛЬНА (від лат. publicum — держава, нім. Publikum) — глядачі, присутні на виставі; один з багатьох термінів, у яких віддзеркалено функцію замовника і споживача театрального мистецтва. У деяких соціологічних дослід­ женнях розрізняють поняття­ глядач (відносно випадковий відвідувач вистави), публіка (найбільш­ підготовлена для сприйняття театрального мистецтва частина відвідувачів вистави) і театральна аудиторія (випадковий глядач). Терміни,

в яких віддзеркалена ця функція, постали в античності (лат. spectator — глядач, критик, дослідник, спостерігач, свідок). Польський «Театральний словник» (1808) подає таке визначення: «Публіка є матір’ю, всевладною панею і найсправедливішим суддею театру».

Незалежно від характеру відношень з театром — постійного або випадково-

го — споживачі естетичної насолоди відіграють роль найголовнішого замовника театральної вистави, адже, на відміну від інших видів мистецтва, театральне видовище існує лише в момент сприйняття його аудиторією.

Найбільші злети театру пов’язані з потребами потужного замовника. Це сто­ сується не лише античного театру (де в ролі замовника виступала влада), театру

середньовіччя (де замовником були церква, міські муніципалітети і ремісничі цехи), придворного­ театру (замовник — двір), магнатського театру (замовник — аристократія), а й театру пізніших часів (замовник — платоспроможний глядач). Щоправда, за доби романтизму постає новий ідеал стосунків замовника й глядача, про що пише у своїй «Естетиці» Г. В. Ф. Гегель: «Особливо серед німців поши-

рилася мода з часів [Людвига] Тіка виявляти впертість стосовно публіки. Німець-

кий автор прагне виразити себе відповідно до своєї особливої індивідуальності, а не зробити свій твір прийнятним (приємним) для слухача й глядача. Навпаки, з німецькою впертістю, кожний прагне чогось свого, щоб бути оригінальним у порівнянні з іншими. Приміром, Тік і пп. Шлегелі, які <…> виступали проти Шиллера і чорнили його за те, що він знайшов вірний тон для німців і став найпопулярнішим поетом. Наші сусіди, французи, чинять інакше і, навпаки, пишуть для

того, щоб одразу ж викликати ефект. Вони увесь час бачать перед собою публіку». Замовлення не завжди має буквальний характер, часто воно ґрунтується

на очікуванні потреб певної аудиторії і тому опосередковане. Традицію стосун-

ків замовника й майстра влучно передано в афоризмі О. Пушкіна («не продаётся вдохновенье, но можно рукопись продать»).

420