Материал: THEATRICA _postranichno_

ДРАМА ВОСКРЕСНА

ги рідко звертаються до віршованої форми. Інколи вживається синонім віршо­ ваної драми (англ. poetic drama) — драма поетична, який має ширше значен-

ня, адже спирається на уявлення про поетичність і небуденність світу драми.

ДРАМА ВОСКРЕСНА — різновид Великодньої драми, присвяченої, на відміну від пасійної драми, подіям «по Ісусовім розп’яттю і похороненню» (І. Франко). ►

ДРАМА ВЕЛИКОДНЯ, ДРАМА ШКІЛЬНА

ДРАМА ВЧЕНА (англ. eruditedrama, від італ. lacommediaerudita; слово commedia

віталійській мові XV–XVI ст. означало не лише комедію, але й театр, наприклад: commedia erudita, comedia del arte тощо) — італійська драма доби Відродження, сформована на основі академічного театру й орієнтована на відродження тра-

дицій античного, переважно давньоримського театру.

Поштовхом до народження вченої драми було створення у Європі, починаючи з XІІ ст., низки університетів: Болонський університет (1119), Оксфордський (XІІ ст.), Монпельє (1180), Кембриджський (1202), Неапольський (1224), Сієнський (1240), Паризький (Сорбона, 1257), Римський (1303) та ін. Університети зазвичай

мали чотири факультети: вільних мистец­тв, медицини, права та обов’язково — теології. Саме поява університетів сприяла народженню вченого театру та його основного жанру, вченої комедії — італійської комедії інтриги доби Відродження, автори якої обрали за взірець твори Плавта і Теренція.

Першим твором ученого театру в жанрі вченої комедії вважається «Комедія про скриньку» Лудовіко Аріосто. Попередником вченого театру були вистави, що їх здійснив Помпоніо Лето (1427–1497), з ініціативи якого у Римській Академії було створено театр, який нагадував сцену римського театру і був орієнтований на постановку античної драматургії мовою оригіналу — латиною. Відомі, зокрема, постановки «Гіполіта» (за «Федрою» Сенеки), «Пунійця» Плавта та ін. Зіграні

всаду Помпоніо Лето, ці вистави стали приводом для звинувачення господаря

успробі реанімації поганства, що спонукало владу вкинути його до в’язниці. Про-

те не знайшовши в його діях складу злочину, судді дійшли висновку, що в цих виставах «більше гри, аніж справжньої небезпеки».

Починаючи з 1508 р. для потреб вченого театру створюються спеціальні п’єси мовою вольгаре — звичайною італійською мовою, а також новий тип сценічного оформлення: глибинний перспективний планшет сцени, на якому було зведено

перспективні декорації (театр у Феррарі, 1508).

Ужанрі вченої комедії в цей час активно працюють: Б. Довіцці, кардинал Бібі-

єна; Н. Макіавеллі; П. Аретіно; Дж. Бруно; Дж. Триссіно, Дж. Чінтіо, Т. Тассо та ін.

Основними жанрами вченого театру були вчена комедія, вчена трагедія і вчена пастораль. На відміну від академічного театру (театр Помпоніо Лето у римській

Академії), в якому твори давньоримських драматургів виконувалися латиною,

учені комедії написано італійською мовою. На думку багатьох дослідників, жанр

ученої комедії орієнтований радше на читання, ніж на сценічне виконання.

190

ДРАМА ГАНГСТЕРСЬКА

Специфіка постановочної практики ученого театру стосувалася здебільшого особливостей візуального рішення спектаклів. У виставах використовува-

лись тривимірні декорації, в яких живописний задник зображав Ідеальне місто. З 1513 р. в постановках ученого театру з’являються також архітектурні декорації (вистава «Каландрія» Бернардо Довіцці, кардинала Бібієни).

На початку 1530 х з’являються теларії (від слова tela — тканина)­ — тригранні призми, призначені для зміни оформлення.

У 1539 р. в оформленні ученого театру з’являється сценічний апарат «сонце» — скляна куля, заповнена водою й освітлена смолоскипами; інтенсивність його «випромінювання» змінювали за допомогою дзеркал і екранів.

Вистави вченого театру здійснювалися, зокрема, в Олімпійському театрі (Віченце, неподалік від Венеції), зведеному за принципом «зірки»: він мав циркуль-

ну форму з орхестрою в центрі, від якої тягнулись «промені» п’яти вулиць.

Учену трагедію виконували актори, які декламували текст стоячи на котурнах; значну роль у виставі було відведено хору.

Найвідоміші теоретичні праці творців ученого театру: «Сім книг про архітектуру» (1545) С. Серліо, «Чотири діалоги про сценічні видовища» (1565–1566)

Л. де Соммі, «Про драматичну поезію і сценічні постановки» (1598) А. Індженьєрі, а також праці Дж. Вазарі, який і сам був постановником вистав.

Учений театр висуває посаду режисера (капокоміко чи капокомічі — директор сцени); ці обов’язки в різних виставах виконували Леонардо да Вінчі, Бальтассаре Кастільйоне, Анджелло Індженьєрі, Бернардо Буонталенті, Леоне де Соммі та ін.

В англійському театрі словосполученнями вчений театр і вчена драма позна-

чають придворні розваги, в яких імітувалися ранні форми театру.

ДРАМА ГАНГСТЕРСЬКА (італ. banditti drama; англ. gangster play) — у ХХ ст. — п’єси на сюжети з життя гангстерів.

ДРАМА ГАРНО СКРОЄНА (фр. piècebienfaite; англ. well madeplay; нім. well made play; ісп. obra bien hecha) — узагальнена назва техніки драми початку ХІХ ст.,

що спиралася на поняття сценічності та призначалась для створення театраль-

ної ілюзії, що підтримує інтерес­ глядача і через це задовольняє його очікування. В основі гарно скроєної п’єси — аристотелівська модель композиції, сформалізована і прилагоджена до вимог п’яти­актної­ драми. В цілому техніка гарно скроєної п’єси відповідала завданням буржуазного театру. Найяскравіший її вияв представлено у творчості Е. Скріба, Е. Лабіша та В. Сарду. Теоретичне обґрунтування цієї техніки здійснив Густав Фрайтаг у праці «Техніка драми» (1863). Основні ознаки гарно скроєної драми — поступальність у розвитку мотивів і створення ілюзії.

На думку Патріса Паві, гарно скроєна п’єса є «пародійним вінцем класичної тра-

гедії». ► ДРАМА МІЩАНСЬКА

ДРАМА ГЕРОЇЧНА (англ. heroic drama) — в англійському театрі XVII ст. жанр драматургії, спрямований на оспівування доблесті й кохання (Дж. Драйден

191

ДРАМА ГОТИЧНА

та ін.). В основі героїчної драми — конфлікт між любов’ю і честю. Стиль героїчної драми — піднесений і пишномовний. За В. Волькенштейном, героїчна драма —

це різновид драми, в якій герой здійснює подвиг, унаслідок якого гине, однак справа героя перемагає в момент його загибелі; таким чином, герой приносить себе в жертву, не здійснюючи трагічної помилки («Стійкий принц» П. Кальдерона,

«Вільгельм Телль» Ф. Шиллера, «Оптимістична трагедія» Вс. Вишневського).

ство головне й державне, трагедія

ДРАМА ГОТИЧНА (англ. the gothis drama, gothis me­lodra­ma­) — в англійському театрі 1760 х рр. різновид преромантичної драми, що розвинулася з інсценівок готичного роману. Аксесуарами готичної драми були: замки, печери, велетні, закривавлена зброя, завивання вітру, шляхетні лицарі та благородні леді, ченці, кості, черепи, свічки, магічні книги з плямами крові, загадкові голоси, таємничі обітниці, привиди, відьми, рани, вбивства опівночі тощо. П’єси, створені у жанрі

готичної драми, зазвичай обвинувачували в експлуатації забобонів, антипросвітництві та несмаку, що, однак аж ніяк не зменшувало їхньої популярності. Найголовніші твори у жанрі готичної драми: «Таємнича матір» Г. Волпола (1768), «Граф Нарбонський» Р. Джефсона (1781, за «Замком Отранто» Г. Волпола), «Фонтенвільський ліс» та «Італійський чернець» Дж. Боудена (1794), «Альмейда, королева Гра-

надська» С. Лі (1796), «Вампір» Дж. Р. Планше (1820) та ін. ► ДРАМА ПРЕРОМАНТИЧНА

ДРАМА ГУМАНІСТИЧНА (англ. humanis drama; фр. comédie humaine; пол. dramat humanistyczny) — у театрі Відродження — драма, заснована на класичній моделі театру; узагальнена назва ренесансних драм, що постали під впливом гуманістичних ідей. Творцями гуманістичної драми були вчені та літератори, які

прагли відродити античну (здебільшого римську) трагедію (Сенека) і комедію (Теренцій, Плавт). Головні представники гуманістичної драми — Л. Аріосто, Н. Макіавеллі та ін. Особливість гуманістичної драми — залежність від закону трьох єдностей, статичність дії, домінування риторичного стилю тощо. Подальший розвиток

гуманістична драма дістала у шкільному театрі й театрі класицизму. ► ДРАМА ШКІЛЬНА ДРАМА ДЕКАДЕНТСЬКА (від фр. décadence — занепад) — драматургія, якій

притаманні­ занепадницькі настрої, характерні для доби сутінків богів (Ф. Ніцше). Уперше формулу декадансу зафіксовано у літературі XVII–XVIII ст., зокрема, в обговоренні Монтеск’є та Гіббона проблеми «злету й занепаду» Римської імперії. У середині ХІХ ст. термін використовують Г. Флобер і Ф. Ніцше. В останній чверті ХІХ ст. (фр. fin du siècle — кінець століття) у Франції такими настроями позначений напрям, який дістав назву декаданс, для якого характерні культивування

індивідуалізму, вишуканість та містичність, поєднані з еротизмом, аморальністю,

антигромадською поведінкою тощо. У театрі ці настрої представлені ранньою творчістю М. Метерлінка, творами Г. Ібсена, Г. Гауптмана, Г. Д’Аннунціо, С. Пшиби-

шевського, О. Вайльда та ін. Термін уживається також у ширшому сенсі — для характеристики занепадницьких настроїв у літературі та мистецтві­ будь-якої доби.

192

ДРАМА ДИДАКТИЧНА

ДРАМА ДИДАКТИЧНА (англ. didactic drama, didactic play; нім. Lehrstück; ісп. obra didáctica; фр. pièce didactique) — драматичні твори, орієнтовані на те,

щоб наставляти й повчати публіку (середньовічне мораліте, шкільний театр, по­ літичний театр, педагогічний театр). Певною мірою дидактика притаманна також реалістичній драматургії ХІХ ст., що намагалася перетворити театр на школу

чи кафедру. Загалом дидактичні твори ілюструють певну моральну, філософську

або політичну тезу. ► ДРАМА ЕПІЧНА, ДРАМА РЕЛІГІЙНА, ДРАМА ПОЛІТИЧНА

ДРАМА ДИСКУСІЯ (англ. discussion play) — жанрове визначення, що його за­ пропо­нував­ Бернард Шоу для драми Г. Ібсена «Ляльковий дім» («Нора», 1879).

«До певного моменту, — писав Шоу, — в останній дії “Ляльковий дім” — це п’єса, яку можна перетворити на найбанальнішу французьку драму, викресливши лише деякі з реплік і замінивши знамениту останню сцену щасливим сентиментальним кінцем… Але саме в цьому місці останнього акту героїня абсолютно несподівано

для мудрагелів перериває свою емоційну гру і оголошує: “Нам треба сісти й обговорити усе, що відбулося між нами”. Завдяки цьому новому драматургічному прийому, цій, як сказали б музиканти, додатковій новій частині, “Ляльковий дім” і підкорив Європу і заснував нову школу драматичного мистецтва»­.

Шоу вважав цю п’єсу першим зразком драми дискусії, в якій перевага надаєть-

ся дискусії, а не характерам і драматичній дії.

Борис Алперс визначив жанр ібсенівських творів як «індивідуалістичну драму з притаманним їй прийомом ізоляції окремої особи, з апофеозом героя одинака, який протиставляється своєму оточенню». ► ДРАМА ІНТЕЛЕКТУАЛЬНА

ДРАМА ДІАЛЕКТИЧНА (нім. dialektische Dramatik, англ. dialectical drama) — термін, що його увів Бертольт Брехт наприкінці 1920 х для характеристики творів, які спираються на принципи діалектики. «Діалектична драматургія, — писав Брехт, — почала зі спроб переважно формальних, а не змістовних. Вона уникала

психології, індивідів, а стани перетворювала на процеси, роблячи це у підкрес-

лено епічній формі. Видатнi людські типи, якi зображувались на сценi якомога більш очужено, якомога більш об’єктивно (так, щоб не було змоги співпереживати з ними), мусили виявлятися лише стосовно інших образiв… Вимагалося щонайменше змінити функцію театру як суспільної установи». ► ДРАМА ЕПІЧНА

ДРАМА ДІАЛЕКТНА, ДІАЛЕКТАЛЬНА (англ. dialect play) — в англомовному театрі — п’єса з великою кількістю характерних ролей, виконавці яких мусять імі-

тувати місцеві діалекти або іноземну мову. В італійському театрі діалектальна п’єса — це твір, який виконується місцевим діалектом. Відповідно, театр, який ви-

ставляє твори місцевим діалектом, називається діалектальним.

ДРАМА ДІЄВА (англ. acting play, acting drama) — в англомовному­ театрі

п’єса, в якій закладені можливості для дієвої видовищної постановки. На відміну від драми для читання, — це драматичний твір, створений для постановки

на сцені. ► ДРАМА ГАРНО СКРОЄНА, ДРАМА ДЛЯ ЧИТАННЯ

193

ДРАМА ДЛЯ ЧИТАННЯ

ДРАМА ДЛЯ ЧИТАННЯ (фр. pièce a lire; англ. closet drama; нім. Lesedrama; ісп. obra para leer) — літературний твір у формі діалогу персонажів, розрахований

на читача або виконавця, який виконує твір зі сцени, — читця.

ДРАМА ДОКУМЕНТАЛЬНА (англ. documentary drama) — жанр, який здобув популярність на початку 1960 х рр. у творчості європейських драматургів («Ді-

знання» П. Вайса, 1965; «Далі… Далі… Далі?», «Сині коні на червоній траві» та ін. М. Шатрова) і режисерів («US» Пітера Брука, 1969; вистави Даріо Фо). Документальна драма успадкувала досвід історичної та політичної драми. Вперше документи використовуються в театрі 1790 х рр., під час Французької революції. Спалах інтересу­ до документа спостерігається в театрі факту 1920–1930 х рр.,

зокрема, в агітпроп театрі та виставах політичного театру. Широко застосовував прийоми документального театру Е. Піскатор, який здійснив у Британії вистави «Війна і мир» за Л. Толстим (1955), «Вся королівська рать» Р. П. Воррена, «Американська трагедія» Т. Драйзера та ін. У цей період «його ідеалом, — пише Дж. Л. Стайн, — був розповідний театр, який би нагадував китайську усну книгу», адже «для документального театру Піскатора властиві шум і рух — часто акторам доводилося перекрикувати гуркіт рухомих механізмів», і «тому він розробив стиль деперсоналізованої вистави, називаючи її об’єктивною акторською грою»,

використовуючи прийоми театру Кабукі.

Спираючись на документи, документальний театр нерідко будує свої вистави у вигляді розслідувань чи судових процесів, під час яких виносяться моральні вироки окремим історичним постатям, класам, народам. Інколи форма документального театру пов’язана з ліричною сповіддю автора (наприклад, «Милий брехун» Дж. Кілті, «Після гріхопадіння» А. Міллера).

Втіленням подібної моделі є документальний театр італійського режисера Даріо Фо (спочатку «Нуова сцена», а пізніше «Ла Комуне»), орієнтований на зв’язок

із революційним робітничим рухом, демократизацію та розширення соціального

складу публіки, а також на фінансову незалежність від держави й глядача.

Театр Даріо Фо орієнтований на документальне відображення дійсності, взаємодію з глядачем, засвоєння традицій різних художніх культур. Об’єктом показу є політична дійсність,­ а тематика творів обмежується боротьбою робітничого класу та демократичного фронту. Джерела відображення — періодика, стенограми

судових засідань, інтерв’ю з політичним діячами, розповіді очевидців чи особисті

документи — листи та щоденники. Фіксація на документальному відображенні

політичної дійсності потребує нових способів її відтворення, аналогічних методам

газетної періодики: інформативності, оперативності, хронікальності. Взаємодія театру з публікою сприяє формуванню глядачів як співучасників вистави. Техніка

включення спирається на прийоми емоційного шокінгу, що вихоплюють глядача

зі стану пасивності; цей ефект посилюється за рахунок концепції театрального

простору, котра передбачає безпосередній прямий контакт з публікою.

194