ВСТУП
Актуальність теми обґрунтовується тим , що туризм є невід’ємною складовою людської діяльності та посідає важливе місце в економічній, соціальній та політичній сфері країни . Сьогодні туризм виступає важливою частиною світової економіки. За даними Всесвітньої туристичної організації (ВТО) частка туризму в світовому ВВП становить близько 9 % та близько 30 % в світовому експорті послуг та 6 % від обсягів світової торгівлі. В галузі туризму працює більш ніж 235 млн. осіб або кожний 12 працівник. [1].
Згідно з даними ВТО у 2016 р. у світі зафіксовано 1,23 млрд міжнародних туристів .
Невід’ємною складовою світового туристичного процесу є вітчизняна сфера туризму. За даними Державної служби статистики Україну за 2016 р. відвідало 172848 туристів, що перевищує чисельність туристів за 2015 р. на 20%( показник дорівнював 137906 осіб). Лідером з постачання туристів є Білорусь , також Україну для відпочинку обирають мешканці Російської Федерації, Туреччини,Ізраїлю,США. [2]
Кількість внутрішніх туристів зріс . За даними Центру туристичної інформації, морський напрям за три літні місяці показав зростання на 30-50%. Одеса прийняла близько 1 млн відпочивальників (це на 25-30% більше, ніж роком раніше), Одеська область – 3,5 млн . На Одещині найбільш популярною залишається Затока (серед любителів активного туризму), а також Грибівка, Сергіївка, Кароліно-Бугаз (для сімейного відпочинку).
На 2016 вартість реалізованих турагентами туристичних путівок складала 5 289 тис. грн. для громадян України та 158 тис. грн. для іноземних громадян.
Однією з найперспективніших у туристичному відношенні областей України є Одещина , адже вона насичена унікальними природними об’єктами , історико-культурними пам’ятками , має достатньо розвинену соціально-економічну та туристичну інфраструктуру , розгалужену мережу транспортних комунікацій.
Так , у 2015 році Одеську область відвідало 32853 , тоді як у 2014 році цей показник склав 43382 , що свідчить про зменшення зацікавленості туристів Одещиною. [3]
Разом з тим , автор зазначає , що туристичні ресурси області недостатньо висвітлено у спеціалізованій науковій літературі. Саме ця обставина й спонукала автора обрати темою курсової роботи « Туристичні ресурси Одеської області »
Географічні рамки курсової роботи обмежені територією Одеської області за сучасними адміністративно-територіальним поділом України .
Хронологічні рамки курсового дослідження охоплюють період з раннього палеоліту до сьогодення .
Об’єктом дослідження є туристичний потенціал Одеської області.
Предметом дослідження є процес формування туристичного потенціалу досліджуваної області.
Метою курсової роботи є всебічне дослідження туристичних ресурсів та інфраструктури та туризму Одещини.
До кола наукових інтересів автора увійшли також питання сучасного стану та перспектив розвитку туризму на території Одеської області.
Для реалізації зазначеної мети необхідно вирішити наступні завдання :
дати фізико-географічну та демографічну характеристику області;
скласти короткий історичний нарис Одещини;
здійснити аналіз економічного розвитку області;
дослідити природний та історико-культурний потенціал краю;
проаналізувати сучасний стан розвитку туризму на Одещині;
визначити проблеми та перспективи розвитку туризму на території області.
Джерельна база. У процесі написання курсової роботи автором було опрацьовано понад 30 джерел.
Нажаль, у вітчизняній спеціалізованій літературі недостатньо висвітлено проблеми розвитку туризму на території Одеської області. Тому для написання 3 розділу автору довелося звернутися до опрацювання збірників , наукових статей, періодичних наукових видань і матеріалів науково-практичної конфесій з туристичної проблематики. Крім того,автором опрацьовано значний масив інформації з досліджуваної проблематики з всесвітньої мережі Інтернет.
Структурно курсова робота складається з вступу,трьох розділів , висновків , списку використаної літератури та додатків.
Одеська область — найбільша за територією область України, розташована на південному заході країни. На півночі та сході межує (за годинниковою стрілкою) з Вінницькою, Кіровоградською та Миколаївською областями, омивається водами Чорного моря, на півдні — з Румунією, на заході — із Молдовою. До складу області входить острів Зміїний.
Територія області — 33,3 тис. кв. км . Населення — 2284,2 тис. осіб, густота — 68,6 осіб на 1 кв. км. В містах проживає 1228,7 тис., в селах — 1055,5 тис.осіб. Основне населення — українці ( 55,5 % ) і росіяни ( 21,7 % ). Живуть тут також молдавани, болгари, євреї, гагаузи, албанці. [4]
В області є 26 адміністративних районів, 13 міст, 26 селищ міського типу, 1239 сільських населених пунктів. Рельєф. Територія Одещини дуже витягнена, з півночі на південь вона простяглася від 45° до 48° північної широти. Тому окремі її частини помітно відрізняються своїми природними умовами.
Більша частина області лежить на Причорноморській низовині, на північ і північний захід Одещини заходять відроги Подільської височини. Поверхня здебільшого рівнинна, з нахилом з північного заходу на південний схід, до узбережжя Чорного моря. Рівнину перетинають глибокі долини річок, яри та балки, особливо в межах відрогів Подільської височини, де різниця між рівнем вододілів і долин становить пересічно 100 м. Чим далі на південь, тим спокійніший, менш хвилястий рельєф.
Північна частина області розташована у лісостеповій зоні України, середня і південна — у степовій. У ґрунтовому покриві переважають звичайні і південні чорноземи. Лісів мало, більш-менш значні площі займають вони в лісостеповій зоні. [5]
Клімат помірно-континентальний з м'якою, малосніжною зимою (-1,8°, -5,8° у січні) і жарким, сухим літом (+21°, +22,9° у липні). Опадів 380-500 мм на рік. Опади випадають більше влітку, часто у вигляді злив. У південній частині області бувають посухи.
Гідрографія. Річкова мережа області належить до басейнів Дунаю, Дністера, Південного Бугу та безпосередньо Чорного моря. На території області налічується близько 200 річок довжиною більш ніж 10 км, велика кількість з яких влітку пересихає.
Найбільші ріки: Дунай (із Кілійським гирлом), Дністер (із притокою Кучурган), Кодима, Саврань (притока Південного Бугу), Тилігул. Великі ріки мають важливе значення для судноплавства, зрошення, вироблення електроенергії. [Додаток 1]
У приморській смузі розташовано багато прісноводних озер: Кагул, Ялпуг, Катлабух та солоноводних (Сасик, Шагани, Алібей, Бурнас). Також на узбережжі Чорного моря розташовано ряд лиманів, повністю або частково відгороджених від моря пересипами, найбільші з яких — Хаджибейський, Куяльницький та Тилігульський.
Довжина морських і лиманних узбереж Одеської області від гирла ріки Дунай до Тилігульского лиману сягає 300 км.
Рослинний світ. Одеська область знаходиться у двох природних зонах: лісостепу і степу.Природна рослинність більшої частини області – степова.
Північна частина області розташована у лісостеповій зоні України. Тут зустрічаються лісові ландшафти. Найпоширенішими видами дерев є дуб, липа,клен, ясен, акація, вишня, черешня, верба, сосна та інші. Є лісова рослинність і на півдні, в плавнях дельти Дунаю, хоч і не займає там значних площ. В її складі переважають різні види верб. Серед них найбільш поширені верба біла та верба ламка.
З просуванням на південь з’являється більше степових видів, серед яких переважають трав’янисті види, що пристосовані до умов середнього зволоження та посухи. Спектр провідних родин складають айстрові, злакові, бобові, осокові, хрестоцвітні, лободові, гвоздичні, губоцвітні,гречкові,зонтичні, жовтецеві, шорстколисті тощо.
В районі Причорноморської низовини характерна лучна рослинність, що займає рівнинні ділянки прируслових та заплавних гряд і представлена угрупуваннями болотистих, засолених, справжніх та остепнених лук, трав’яних боліт та болотистих лук. Болотна рослинність (очерет, рогіз) є характерним елементом плавнів Дунаю та приозерної рослинності. Солонцева та солончакова рослинність представлена досить незначними площами.
Область має велику кількість рослин, в тому числі рідкісні, які занесені до Червоної книги України. Із «червонокнижних» видів тут охороняються, зокрема, сальвінія плаваюча, водяний горіх плаваючий, плавун щитолистий, меч-трава болотна, альдрованда пухирчаста, зозулинець болотний, коручка болотна і чемерицеподібна, білоцвіт літній, гвоздика бессарабська, ковила дніпровська, золотобородник цикадовий та ін.[6]
Тваринний світ. Фауна Одеської області різноманітна і представлена 1500 видами безхребетних та більше 400 видами хребетних тварин.
Найчисельнішою та найважливішою як в природоохоронному, так і екологічному плані групою хребетних тварин області є птахи. Зареєстровано більше 320 видів птахів
Із ссавців особливий інтерес викликає єдиний представник ластоногих Чорного моря – тюлень-монах, окремі особини якого траплялися в українській частині дельти Дунаю на території Дунайського біосферного заповідника. У Чорному морі розповсюджені популяції дельфінів (афаліна, білобочка, азовка). Із навколоводних звірів – мешканці прісних водойм: інтродуковані ондатра та єнотоподібний собака, а також рідкісні «червонокнижні» – горностай, річкова видра, європейська норка. В плавнях зрідка зустрічається кіт лісовий.
В акваторії Дунаю зустрічаються види риб, занесені до Європейського Червоного списку.
Одеська область відрізняється багатством видового різноманіття диких тварин, що обумовлюється різноманітністю кліматичних, геоморфологічних та екологічних умов.
Демографічна ситуація. В Одеській області загальна кількість наявного населення, за даними Всеукраїнського перепису населення, становила 2 млн. 469 тис. осіб.
Кількість міського населення, за результатами Всеукраїнського перепису, становила 1 млн. 625 тис. осіб, або 65,8 %, сільського — 844 тис. осіб, або 34,2 %.
За результатами Всеукраїнського перепису населення, кількість чоловіків становила 1 млн. 155 тис. осіб, або 46,8 %, жінок — 1 млн. 314 тис. осіб, або 53,2 %.
Загальна кількість постійного населення в Одеській області станом на 5 грудня 2001 р. становила 2 млн. 456 тис. осіб, у тому числі міського населення — 1 млн. 605 тис. осіб, або 65,3 %, сільського — 851 тис. осіб, або 34,7 %, чоловіків — 1 млн. 149 тис. осіб, або 46,8 %, жінок — 1 млн. 307 тис. осіб, або 53,2 %.
Віковий склад населення, зафіксований Всеукраїнським переписом населення, характеризується наступним чином: зменшення частки дітей у загальній кількості населення поряд із суттєвим збільшенням частки осіб у віці, старшому за працездатний, значно ускладнює сучасну демографічну ситуацію в області і зумовлює ростуче старіння населення.
Особливістю національного складу населення Одеської області є його багатонаціональність, за даними Всеукраїнського перепису населення, на території області проживали представники 133 національностей і народностей. У національному складі населення переважна більшість українців, чисельність яких становила 1542,3 тис. осіб, або 62,8 % від загальної чисельності населення.
Результати Всеукраїнського перепису населення засвідчили тенденцію до підвищення рівня освіти населення, зростання чисельності осіб, які мають вищу і повну загальну освіту. Чисельність населення, яке мало вищу та загальну середню освіту, становила 1,8 млн осіб, що перевищило відповідний показник перепису населення 1989 року на 9 %.[7]
Люди на території сучасної Одещини живуть з найдавніших часів, принаймні не менш як 100 тис. років. Про це свідчать сліди стоянок кінця раннього палеоліту, виявлені в с. Іллінці за 20 км на північ від Одеси та в м. Білгороді-Дністровському.
По берегах невеликих річок Барабою, Кучургану, Тилігулу та на Дністрі знайдено залишки поселень і пізніших періодів кам’яного віку — часів мезоліту (15—8 тис. років тому, поселення біля сіл Познанки Першої Любашівського району, Михайлівни Саратського району) та неоліту (VI—IV тисячоліття до н. е., поселення біля селища Саврані).
В IV—III тисячоліттях до н. е. по берегах придунайських озер та приток Дністра проживали племена землеробів і скотарів, що, крім кам’яних, вже мали й мідні знаряддя праці. На території Одещини знайдено залишки близько 100 поселень цих племен. Найголовніші з них — у м. Болграді, біля с. Озерного Ізмаїльського району, в с. Нагірному поблизу м. Рені, в с. Олександрівці Кодимського району. Вони є визначними пам’ятками трипільської і гумельницької культур. На зламі III і II тисячоліть до н. е. Північно-Західне Причорномор’я населяли племена т. зв. усатівської культури, назва якої походить від с. Усатового, що під Одесою. В цьому селі виявлено залишки поселення, могильник, в якому було поховання зі зброєю, посудом, оздобами з міді, і плита з зображенням сцен мисливства. В кількох місцях недалеко від селища Татарбунар є кургани II тисячоліття до н. е.—пам’ятники ямної та зрубної культур доби бронзи.
Через безмежні степові простори Північного Причорномор’я пролягав шлях з Азії до Карпат, яким пересувались у давні часи численні племена кочівників. На початку І тисячоліття до н. е. тут з’явились кімерійці — перші з племен, що проживали на півдні сучасної України, назва їх зафіксована в письмових джерелах, їм, ймовірно, належали виявлені тут поселення сабатинівської культури і скарби ливарників доби пізньої бронзи (скарб біля с. Маяків Красноокнянського району). Починаючи з VII по II століття до н. е. територія теперішньої Одеської області становила південно-західну частину земель, які античні географи називали Скіфією, а з II століття до н. е.— Сарматією. Найвизначнішими пам’ятками цього часу є поселення і могильник біля селища Миколаївки та городище біля с. Надлиманського Овідіопольського району, кілька поселень біля с. Крижанівки Комінтернівського району та с. Іллінки Біляївського району.
У VII столітті до н. е. в Північному Причорномор’ї виникли грецькі колонії. Найбільші з них — Тіра (на території нинішнього Білгорода-Дністровського) та Ніконій (поблизу с. Роксолан Овідіопольського району). В І столітті н. е. над грецькими містами Причорномор’я встановила владу Римська імперія, але її панування було недовгим. В III столітті н. е. колонії припинили своє існування.
У перші століття н. е., в період занепаду Римської імперії і утворення ранньофеодальних держав, Північне Причорномор’я переживало складний процес свого розвитку. В III столітті тут з’явилися готи, яких наприкінці IV століття витіснили гунни, а з кінця VI століття тут були авари. Спустошливі нашестя кочових племен гальмували економічний та культурний розвиток краю. І все ж осілі землероби не припиняли своєї господарської діяльності. Це були племена черняхівської культури (II—VI століття н. е.) — можливо, гілка ранніх слов’ян — антів. їх поселення виявлено в північній частині Одещини (с. Кринички Балтського району, селище Фрунзівка). Працьовиті землероби і скотарі, вони разом з тим відзначались войовничістю і хоробрістю.
На берегах Чорного моря та вздовж лиманів розташовано чимало поселень перших століть н. е., де поряд з нащадками скіфів та сарматами проживали і племена черняхівської культури (поселення біля с. Киселового, поблизу Одеси).
Ще до утворення Київської Русі в Північно-Західному Причорномор’ї жили східнослов’янські племена: між Південним Бугом і Дністром — уличі, а між Нижнім Дністром і гирлами Дунаю — тиверці.
В наступні століття цей край ще не раз зазнавав спустошливого нашестя кочових племен — печенігів, половців та інших. Особливо трагічно склалась доля Причорномор’я в середині XIII століття, коли на Русь напали монголо-татарські орди. Значну частину населення завойовники винищили або взяли в полон, решту обклали великою даниною на користь хана і татарської знаті та примусили виконувати тяжкі повинності. Родючі землі були надовго перетворені на напівпустельні пасовиська. Настала доба тривалого господарського і культурного занепаду краю. Проте, і в ті дуже тяжкі часи все ж у деяких місцевостях Північно-Західного Причорномор’я зберігалося постійне руське населення. Про це свідчать письмові джерела. Так, 1347 роком датується згадка про руську єпархію в Білгороді; коли наприкінці XIV століття великий князь литовський Вітовт відняв у татар Південне Поділля і просувався далі до Чорного моря, він користувався підтримкою руського населення, що прагнуло позбутися монголо-татарського ярма. Панування над цим краєм переходить від Золотої Орди до литовських феодалів. В цей час на території нинішньої Одеської області й поблизу неї виникають поселення з російським і українським населенням: Качибей (він же Коцюбіїв, Кучикленов, Хаджибей) — на місці сучасної Одеси, Бужин — на Південному Бузі, Караул — на Нижньому Дністрі та інші.
В 20-х роках XV століття, внаслідок розпаду Золотої Орди, відособилось Кримське ханство. Влада його феодальних правителів простягалась і над Причорномор’ям. Тоді ж Буджак (південно-західна частина сучасної Одеської області, розташована між гирлами Дунаю і Дністра) підпав на кілька десятиліть під владу Молдавського князівства. В кінці XV століття Кримське ханство потрапило у васальну залежність від Туреччини. З цього часу Північне Причорномор’я фактично стало плацдармом для нападу турків на сусідні землі. В багатьох стратегічно важливих пунктах — Кілії, Білгороді, Качибеї та ін.— розмістились турецькі гарнізони. [8]
Після російсько-турецької війни 1787—1792 рр. більша частина території сучасної області за Ясським мирним договором відійшла до Російської імперії. Протягом 1797—1802 рр. вона входила до складу Новоросійської губернії, а з 1803 — до Херсонської губернії. Частина території краю, приєднана до Російської імперії в результаті російсько-турецької війни 1806—1812 рр., входила до складу Бессарабської області, яка з 1818 р. мала автономний статус, а після 1828 р. була приєднана до Новоросійського генерал-губернаторства. Наприкінці XVIII ст. почалося інтенсивне заселення Причорномор'я та Буджацького степу. Тут з'явилися численні болгарські, гагаузькі й німецькі колонії. В 1807 р. російський уряд санкціонував створення Усть-Дунайського козацького війська, яке того ж року було ліквідоване, але 1828 р. відновлене (та існувало до 1868 р.). Південна частина Буджаку з м. Ізмаїл після Кримської війни відійшла до Молдовського князівства. Після російсько-турецької війни 1877—1878 ця територія була повернута Російській імперії.
21 грудня 1917 р. Одеса була оголошена вільним містом. З грудня 1917 по березень 1918 року південна частина області (Буджак) входила до складу Молдовської Демократичної Республіки. З січня 1918 р. до березня 1918 р. в центральній частині сучасної області існувала маріонеткова Одеська Радянська Республіка. У березні 1918 р. Королівство Румунія анексувало Молдовську Демократичну Республіку, а разом з нею і Південну Бессарабію.
У 1920 р. утворено Одеську губернію, а через два роки до неї було приєднано Миколаївську губернію. Протягом 1923—1930 рр. існувала Одеська округа, а протягом 1930—1932 рр. — Одеський район, підпорядкований безпосередньо республіканському центрові. Постановою ВУЦВК від 12 жовтня 1924 року «Про утворення Автономної Молдавської СРР» з частини території Балтської і Одеського округ Одеської губернії і Тульчинської округи Подільської губернії була утворена Автономна Молдавська Соціалістична Республіка у складі Української СРР. Одеську область було утворено постановою 4-ї позачергової сесії ВУЦВК 12-го скликання від 9 лютого 1932 р., її первинна територія включала міста Одеса, Зінов'євськ (нині м. Кропивницький), Миколаїв, Херсон і 46 районів.
У 1940 році північно-східні райони МАРСР — передано до складу Одеської області УРСР. Під час Другої світової війни вся сучасна Одещина була окупована Королівством Румунія (жовтень 1941 р. — 26 серпня 1944 р.), при цьому Буджак був включений безпосередньо до державної території Румунії як частина губернаторства Бессарабія, а терени на схід від Дністра — до Трансністрії.
1954 року до складу області увійшла Ізмаїльська область. Відтоді межі області незмінні .