Розглядаючи соціально-демографічні ознаки осіб, звільнених з місць позбавлення волі, встановлено, що частка чоловіків в Україні складає 53,2%, жінок - 46,8%; серед звільнених на волю вона складає 94,1 і 5,9% відповідно. За даними проведених досліджень, більшість осіб, звільнених з місць позбавлення волі, є молодь віком від 16 до 29 років - 50,7%, 30-39 - 30,6%. Середній вік звільнених складає 32,9 років; середній вік серед звільнених жінок вищий, ніж у чоловіків: у чоловіків - 32,1 роки, у жінок - 34,7 років. В УВП вищу освіту мають - 1,3%, середню спеціальну і неповну вищу освіту - 13,17; середню загальну - 48,1; неповну середню - 30,4; початкову освіту - 5,3%. При звільненні на волю 62,2% осіб не перебували в шлюбі, перебували в шлюбі і сім’я зберігалася у 25,7%, перебували в шлюбі і сім’я розпалась у 12,1%. Серед осіб, які звільняються, переважають особи з робочими професіями та особи, які не мали до засудження визначених занять - 89,5% від всіх звільнених. У зв’язку з цим необхідно організувати в установах виконання покарань підготовку спеціалістів з масових робітничих спеціальностей з працевлаштуванням після звільнення. Одним із важливих аспектів дослідження особи злочинця є вивчення кримінологічних значимих ознак, які притаманні всій сукупності осіб, які вчинили злочини [1]. Таке вивчення є необхідним як для визначення основних закономірностей детермінації злочинності, так і для розроблення заходів запобігання їй. За радянської доби аналіз кримінологічних значимих ознак осіб, які вчинили злочини (злочинців), базувався в основному на результатах дослідження вибіркових масивів кримінальних справ та виявлених злочинців, оскільки відповідна статистична звітність у той час була закритою [2]. На початку 1990-х років статистичні дані, що характеризують особу злочинця, стали доступними, але, на жаль, недостатньо використовувались в процесі кримінологічного аналізу злочинності. Але ці дослідження стосувались певного періоду часу. В останні роки у структурі виявлених осіб, що вчинили злочини, відбулися певні зміни, виникли нові тенденції, які потребують подальшого аналізу. В Україні протягом 2002-2012 р. їх коефіцієнт злочинної активності складав 1472, у 2012 р. знизився до 1066, але залишався найвищим серед представників різних вікових груп. Другими за рівнем кримінальної активності до 2007 р. були 16-17-річні особи. їх показник злочинної активності дорівнював у 2002 р. 1134, а у наступні роки зменшувався і склав у 2008 р. 801. З цього року вони стали посідати третю позицію за рівнем кримінальної активності. У 2009- 2011 рр. мало місце зростання показника цієї вікової групи до 926, а у 2012 р. - зниження до 872. Зворотна картина спостерігалась з особами, які вчинили злочини у віці 29-39 років. У 2002-2007 рр. вони перебували на третьому місці за величиною коефіцієнта кримінальної активності (2002 р. - 949, 2007 р. - 805). У 2008 р. на фоні зниження рівня злочинної активності 16-17-річних вони стали другими за даним показником (805) і перебували на цій позиції в наступні роки. У 2012 р. їх коефіцієнт кримінальної активності становив 935. Найменш кримінально активними природно були представники найстаршої вікової групи (60 років і старше): 2002 р. - 61, 2012 р. - 59. Коефіцієнт кримінальної активності 40-59-річних становив у 2002 р. 429, протягом 2003-2008 рр. зменшився до 357, у наступні три роки зріс до 411, а у 2012 р. становив 400. Представники цієї вікової групи за величиною зазначеного показника постійно мінялись місцями з 14-15-річ- ними, перебуваючи то на четвертому, то на п'ятому місці. Дослідження базується на аналізі ознак, відомості щодо яких містяться у державному статистичному звіті «Про осіб, які вчинили злочини» форми № 2 [7]. Розподіл виявлених осіб, які вчинили злочини,за статтю у ці роки практично залишався незмінним. У середньому 86,9% злочинців складали чоловіки, 13,1% - жінки. Річні відхилення від середніх показників не перевищували 0,8%. У 2012 р. частки чоловіків та жінок серед злочинців становили 87,2% та 12,8% відповідно. Таким чином, зростання частки жінок серед виявлених осіб, які вчинили злочини, до 15,5- 17,5%, яке відбувалося у 1994-1998 рр. [12], було тимчасовим явищем. З 1999 р. цей показник почав знижуватись, а з 2001 р. перебуває приблизно на одному рівні. Розподіл виявлених осіб, які вчинили злочини, за віковими групами за величиною їх середньої за ці роки частки серед усіх злочинців виглядав так: 18-28 років - 40,0%; 29-39 років - 27,5%; 40-59 років - 22,1%; 16-17 років - 5,5%; 60 років і старше - 2,6% і 14-15 років - 2,3%. Протягом розглядуваного періоду відбулися зміни структурних показників ряду вікових груп. Зменшились частки злочинців, які перебували у віці 14-15 років (з 3,3% до 1,6%), 16-17 років (з 6,6% до 3,9%), 18-28 років (з 42,3% до 36,9%). Натомість серед виявлених осіб, які вчинили злочини, збільшився відсоток 29-39-річних (з 25,6% до 31,6%) та 40-59-річних (з 19,9% до 23,4%). Частка злочинців найстаршої вікової групи істотно не змінилась. Необхідно відмітити значні розбіжності між структурним розподілом за віковими групами виявлених осіб, які вчинили злочини, та всього населення країни [13]. Серед злочинців у 2,6 разу більше середня за вказаний період частка 16-17-річних, у 2,4 разу - частка 18-28-річних та у 1,7 разу - частка 29-39-річних. Відсоток осіб у віці 60 років і старше серед злочинців менше ніж серед всього населення у 8,1 разу. Показники 14-15-річних та 40-59-річних серед злочинців та всього населення істотно не відрізняються. Ці дані становлять інтерес, але не дозволяють повною мірою оцінити такий важливий кримінологічний показник, як ступінь кримінальної активності, представників різних вікових груп. Для цього необхідно використати спеціалізовані коефіцієнти злочинної активності представників кожної вікової групи у розрахунку на 100 тис. населення даної вікової групи. Згідно з наведеними даними впродовж усього аналізованого періоду найбільш кримінально активними були особи у віці 18-28 років. У 2002 Дослідження базується на аналізі ознак, відомості щодо яких містяться у державному статистичному звіті «Про осіб, які вчинили злочини» форми № 2 [7.У зв'язку із закриттям всіх форм державної статистичної звітності щодо злочинності за 2012 р. 20 листопада в якості даних за цей рік використовувались розрахункові показники, отримані шляхом вирахування на основі статистичних даних за 01.01.2012 р.-20.11.2012 р. середніх щоденних показників та їх множення на кількість днів у цьому році. Протягом періоду, що аналізується, до виявлених осіб, які вчинили злочини, належали особи: щодо яких прокурором затверджено або складено обвинувальний висновок і кримінальну справу направлено до суду, щодо яких кримінальну справу направлено до суду для вирішення питання про звільнення особи від кримінальної відповідальності за однією з нереабілітуючих підстав, щодо яких кримінальну справу закрито у зв'язку із смертю обвинуваченого [11] Такий показник найбільш повно та точно характеризує всю сукупність осіб, які вчинили злочини. Розподіл виявлених осіб, які вчинили злочини, за статтю у ці роки практично залишався незмінним. У середньому 86,9% злочинців складали чоловіки, 13,1% - жінки. Річні відхилення від середніх показників не перевищували 0,8%. У 2012 р. частки чоловіків та жінок серед злочинців становили 87,2% та 12,8% відповідно. Таким чином, зростання частки жінок серед виявлених осіб, які вчинили злочини, до 15,5- 17,5%, яке відбувалося у 1994-1998 рр. [12], було тимчасовим явищем. З 1999 р. цей показник почав знижуватись, а з 2001 р. перебуває приблизно на одному рівні. Розподіл виявлених осіб, які вчинили злочини, за віковими групами за величиною їх середньої за ці роки частки серед усіх злочинців виглядав так: 18-28 років - 40,0%; 29-39 років - 27,5%; 40-59 років - 22,1%; 16-17 років - 5,5%; 60 років і старше - 2,6% і 14-15 років - 2,3%. Протягом розглядуваного періоду відбулися зміни структурних показників ряду вікових груп. Зменшились частки злочинців, які перебували у віці 14-15 років (з 3,3% до 1,6%), 16-17 років (з 6,6% до 3,9%), 18-28 років (з 42,3% до 36,9%). Натомість серед виявлених осіб, які вчинили злочини, збільшився відсоток 29-39-річних (з 25,6% до 31,6%) та 40-59-річних (з 19,9% до 23,4%). Частка злочинців найстаршої вікової групи істотно не змінилась. Необхідно відмітити значні розбіжності між структурним розподілом за віковими групами виявлених осіб, які вчинили злочини, та всього населення країни [13]. Серед злочинців у 2,6 разу більше середня за вказаний період частка 16-17-річних, у 2,4 разу - частка 18-28-річних та у 1,7 разу - частка 29-39-річних. Відсоток осіб у віці 60 років і старше серед злочинців менше ніж серед всього населення у 8,1 разу. Показники 14-15-річних та 40-59-річ- них серед злочинців та всього населення істотно не відрізняються. Ці дані становлять інтерес, але не дозволяють повною мірою оцінити такий важливий кримінологічний показник, як ступінь кримінальної активності, представників різних вікових груп. Для цього необхідно використати спеціалізовані коефіцієнти злочинної активності представників кожної вікової групи у розрахунку на 100 тис. населення даної вікової групи. Згідно з наведеними даними впродовж усього аналізованого періоду найбільш кримінально активними були особи у віці 18-28 років. У 2002 р. їх коефіцієнт злочинної активності складав 1472, у 2012 р. знизився до 1066, але залишався найвищим серед представників різних вікових груп. Другими за рівнем кримінальної активності до 2007 р. були 16-17-річні особи. їх показник злочинної активності дорівнював у 2002 р. 1134, а у наступні роки зменшувався і склав у 2008 р. 801. З цього року вони стали посідати третю позицію за рівнем кримінальної активності. У 2009- 2011 рр. мало місце зростання показника цієї вікової групи до 926, а у 2012 р. - зниження до 872.Зворотна картина спостерігалась з особами, які вчинили злочини у віці 29-39 років. У 2002-2007 рр. вони перебували на третьому місці за величиною коефіцієнта кримінальної активності (2002 р. - 949, 2007 р. - 805). У 2008 р. на фоні зниження рівня злочинної активності 16-17-річних вони стали другими за даним показником (805) і перебували на цій позиції в наступні роки. У 2012 р. їх коефіцієнт кримінальної активності становив 935.Представники вікової групи 14-15 річних у 2002-2006 рр. були четвертими за значенням коефіцієнта кримінальної активності (2002 р. - 578, 2006 р. - 364), протягом наступних трьох років посідали п'яту позицію, у 2010-2011 рр. знову стали четвертими (434 та 440), а у 2012 р. повернулися на п'яте місце (396). Коефіцієнт кримінальної активності 40-59-річних становив у 2002 р. 429, протягом 2003-2008 рр. зменшився до 357, у наступні три роки зріс до 411, а у 2012 р. становив 400. Представники цієї вікової групи за величиною зазначеного показника постійно мінялись місцями з 14-15-річ- ними, перебуваючи то на четвертому, то на п'ятому місці. Найменш кримінально активними природно були представники найстаршої вікової групи (60 років і старше): 2002 р. - 61, 2012 р. - 59.Особливе кримінологічне значення має ознака, яка відбиває місце особи, яка вчинила злочин, у суспільстві, її соціальний статус. Протягом аналізованого періоду абсолютну більшість серед виявлених осіб, які вчинили злочини, становили працездатні громадяни, які на час вчинення злочину не працювали і не навчалися (у середньому 64,2%). У 2002-2009 p. цей показник коливався у межах 64-68%, а в останні три роки скорочувався і становив у 2012 р. 57,9%. Таке помітне зниження сталося вперше з 1993 р. Другою за чисельністю соціальною групою серед виявлених осіб, які вчинили злочини, були безробітні (середня частка - 11,2%). У 2002-2009 p. частка безробітних серед злочинців була відносно стабільною і перебувала на рівні 9-10%, а в останні три роки постійно зростала і дорівнювала у 2012 р. 17,9%. Цілком очевидно, що у ці роки частка безробітних зростала за рахунок набуття цього статусу певною частиною осіб, які не працювали і не навчалися. Структурні показники осіб, які на час вчинення злочину займалися певним видом роботи або навчалися, були відносно меншими і виглядали так:
Робітники підприємств, установ, організацій - у середньому 7,8% серед виявлених осіб, які вчинили злочини. їх частка серед всіх злочинців становила у 2002 р. 8,5%, у 2007-2008 p. - біля 9%, а у 2012 р. зменшилась до 5,6%;учні та студенти навчальних закладів - 3,6%. Частка злочинців цієї категорії коливалася протягом аналізованого періоду в межах 3-4%. Серед таких осіб більшість складали учні шкіл, ліцеїв, гімназій (у середньому 60,1% від всіх учнів та студентів), далі йдуть учні коледжів, технікумів, ПТУ (28,8%) та студенти вищих навчальних закладів (11,2%). Протягом аналізованого періоду мало місце деяке зниження частки учнів шкіл, ліцеїв, гімназій серед всіх злочинців цієї категорії (2002 р. - 63,6%, 2012 р. - 58,1%) і зростання кількості студентів вищих навчальних закладів, відсоток яких у 2003-2006 p. зріс з 6,4% до 12,7% і в подальшому суттєво не змінювався (2012 р. - 12,9%); підприємці(без утворення юридичної особи)- 1,6%. Частка таких осіб серед злочинців зросла у 2003-2010 p. з 1,1% до 2,3%, а в наступні роки зменшилась до 1,5%;робітники сільського господарства - 0,7%. Відповідно із змінами у структурі виробництва в країні частка таких осіб серед злочинців за аналізований період суттєво зменшилась (2002 р. - 1,7%, 2012 р. - 0,4%) працівники органів державної влади та управління - 0,4%. У 2002- 2010 p. щороку виявлялось у середньому 838 таких осіб, їх частка серед всіх злочинців становила 0,3-0,4%. В останні два роки аналізованого періоду їх чисельність зросла до 1393 та 1287 відповідно, а структурний показник дорівнював 0,6%; працівники правоохоронних органів - 0,3%. Тут ситуація виглядає ще більш несприятливою. Чисельність злочинців цієї категорії переважно зростала протягом всього розглядуваного періоду (2002 р. - 262, 2011 р. - 1251, 2012 р. - 1213), а частка серед всіх злочинців збільшилась з 0,1% до 0,6%;власники,співвласники підприємств -0,3%. Спостерігалась тенденція зниження абсолютних та відносних показників злочинців цієї категорії. їх чисельність за ці роки зменшилась з 1045 до 324, а частка серед всіх осіб, які вчинили злочини, - з 0,4% до 0,1%. Протягом періоду 2002-1012 p. структура злочинців за ознакою рівня освіти зазнала певних змін. Помітно (з 47,5% до 63%) збільшилася частка осіб, які мали повну загальну середню і базову загальну середню освіту. Дещо збільшився також відсоток осіб з вищою освітою (2002 р. - 7,5%, 2012 р. - 9,9%). В той самий час суттєво зменшилася частка найменш освічених осіб (2002 р. - 20,4%, 2012 р. - 4,4%). Показник злочинців із професійно-технічною освітою протягом цих років суттєво не змінився (середня частка - 23,2% 1. Зіставлення наведених даних із відомостями щодо рівня освіти населення України в цілому свідчить про відсутність між ними значної різниці. Важливою складовою кримінологічної характеристики виявлених осіб, які вчинили злочини, є їх розподіл за кримінально-правовими та кримінологічними ознаками. Звертає на себе увагу суттєве збільшення серед виявлених злочинців частки тих, хто раніше вчиняв злочини. У 2003-2010 p. цей показник зростав відносно помірно і збільшився з 14,6%, до 26,7%, тоді як у 2011 р. стався його сплеск до 45,5%, а у 2012 р. він дорівнював 46,8%.У 2002-2008 p. спостерігалося зменшення відсотка осіб, які вчинили злочини у групі (2002 р. - 29,1%, 2008 р. - 16,3%). У наступні 3 роки в результаті зростання абсолютного числа осіб даної категорії їх частка серед усіх злочинців збільшилась до 19,9%, а у 2012 р. зменшилась до 18,2%. В цілому переважала тенденція до зниження рівня групової злочинності. Для відсотка осіб, які вчинили злочини у стані алкогольного сп'яніння, була характерна протилежна тенденція. Протягом 2003-2011 p. цей показник збільшився з 10,8% до 16,6%, а у 2012 р. становив 15,6%. Частка осіб, які в момент вчинення злочину перебували у стані наркотичного збудження, була дуже незначною і коливалась у межах від 0,4% до 0,6%. Дослідження та аналіз існуючої статистики виявили, що в Україні коефіцієнт рецидивної злочинності серед звільнених із місць позбавлення волі перевищує аналогічний коефіцієнт серед дорослого населення у 8 разів, що потребує особливої уваги до подальшої соціальної адаптації цієї категорії осіб на волі [6]. Тривала ізоляція в місцях позбавлення волі й адаптація в них призводить, з одного боку, до виправлення, а з іншого - спричинює зміни в психіці засудженого, через що останньому необхідно адаптуватися в суспільстві. Вивченням статистичних даних УДПтС України в Полтавській області встановлено, що протягом 2013 року (станом на 12 грудня 2013 р.) у Полтавській області з кримінально-виконавчих установ звільнено 2112 осіб, з яких більше 60 % (1350 осіб) - умовно-достроково. Разом з цим протягом вказаного періоду вчинено 1481 злочин 1394 особами, які раніше вже притягувалися до кримінальної відповідальності, з них 45 % осіб раніше вже звільнялись умовно-достроково (деякі неодноразово) як такі, що твердо стали на шлях виправлення та мають по кілька судимостей. Станом на 1 вересня 2013 р. на обліках у кримінально-виконавчих інспекціях УДПтСУ в Полтавській області перебувало 3776 осіб, з яких поставлено на облік протягом дев'яти місяців 2013 р. 1682 особи. Проведеним нами аналізом статистичних даних встановлено, що протягом року із числа звільнених близько 66 % вчиняють нові злочини, а із числа умовно-достроково звільнених - більше 45 % (вказані цифри є умовними та залежать від регіону, періоду тощо). Це пов'язано, насамперед, з відсутністю механізму адаптації, реабілітації звільнених осіб та встановлення за ними контролю з метою з'ясування їх соціальної адаптації у суспільстві й можливих причин вчинення нових (повторних) злочинів. Проведене нами експериментальне дослідження дає змогу визначити основні умови, за яких процес ре соціалізації осіб, звільнених від відбування покарання, буде більш ефективним.
ВИСНОВКИ
У даній роботі були розглянуті основні інноваційні підходи до ресоціалізації осіб, які повертається з місць позбавлення волі. Необхідність позитивної соціальної інтеграції колишніх ув'язнених виражається в тому, що особи відбули покарання і злочини, що відбулися на шляху, скоюють нові злочини, породжують страх, тривогу і завдають збитку економічного життя. Повернення в зовнішній світ може стати для ув'язнених небезпечним досвідом. Деякі з них є професійними злочинцями, але деякі, будучи рецидивістами, вважають, що повернутися до злочинного життя їх змусили обставини, оскільки по-іншому ним було не вижити. Багато хто з них стикається з реальними проблемами в наступних областях: безробіття, зловживання алкоголем або наркотиками, використання вільного часу, родинні взаємини, погляди, переконання і взаємини з іншими злочинцями. Таким чином, поступова соціальна робота - засіб виправлення, умова, мобілізуюча що все є в установи соціального обслуговування можливості для виправлення і ресоціалізації колишнього засудженого. Населення не завжди зацікавлене в наданні допомозі ув'язненим. Воно часто вважає, що люди, що не скоювали злочинів, повинні мати пріоритет. Проте служби соціальній адаптації можуть добитися наступних бажаних результатів на користь суспільства: скоротити тенденцію для колишніх ув'язнених повертатися до злочинної поведінки після звільнення, допомогти слабкішим злочинцям протистояти впливу сильніших, дозволити колишнім ув'язненим внести позитивний вклад до суспільного життя після звільнення, скоротити проблеми, які вони створюють для органів влади і суспільства в цілому, скоротити потреби у витрачанні засобів на діяльність правоохоронних органів. Для того, щоб вирішити вказані проблеми необхідно, аби Управління федеральної служби виконання покарань і інші соціальні служби створили стійке партнерство: УФСІН повинен працювати в координації і за підтримки широкого спектру служб соціальній адаптації для звільнених ув'язнених. Існування зовнішніх служб є життєво необхідним для соціальної адаптації. Служба виконання покарань не в змозі надати такі послуги, які можуть запропонувати вказані служби. Враховуючи, що в юридичній літературі даються різні тлумачення таких понять, як “реабілітація”, “ресоціалізація”, “соціальна адаптація”, і більшість вчених-юристів розглядають їх як тотожні поняття, розглядаються як юридична категорія. Результати проведеного дослідження дають можливість зробити такі висновки: 1. “Ресоціалізація” - це складна соціально-правова категорія, яка охоплює різні сторони оновлення соціальних зв’язків як під час відбування покарання, так і після звільнення з місць позбавлення волі, тому її необхідно підрозділяти на пост пенітенціарну і пенітенціарну. Пенітенціарна ресоціалізація являє собою звикання засудженого до умов позбавлення волі та виробку у нього законослухняної поведінки в УВП, в якій він відбуває покарання за скоєний ним злочин і має бути перевихований та підготовлений до життя на волі. Аналізуючи різні точки зору, дисертант до поняття ресоціалізації засуджених відносить процес становлення особи в якості соціалізованого члена суспільства, що здійснюється на основі застосування до особи, яка скоїла злочин і засуджена за нього, комплексу правових, організаційних психологічних, виховних та інших заходів кримінальної відповідальні. 2. Виходячи із аналізу реабілітації як соціально-правової категорії автором дається поняття соціальної реабілітації осіб, звільнених з місць позбавлення волі як процесу підготовки осіб, у яких закінчується термін відбування покарання в установах виконання покарань, шляхом надання їм пост пенітенціарної допомоги, яка реалізується у вигляді комплексу заходів соціального, правового, виховного та кримінологічного характеру, направленого на відновлення, а при необхідності набуття цими особами особистих якостей, дозволяють їм вести законослухняний спосіб життя. На основі узагальнення результатів дослідження зроблено наступні висновки:
1. Розкрито поняття процесу ре соціалізації, доведена його сумісність на кількох етапах, починаючи з відбування покарання в місцях позбавлення волі і продовжуючи після звільнення, показана роль ре соціалізації у боротьбі з рецидивною злочинністю, наголошено на проблемних аспектах даного процесу і визначені підходи до підвищення його ефективності.
. За допомогою експериментальних досліджень сформована концептуальна система поглядів щодо кримінологічного попередження правопорушень, які мають місце серед різних категорій осіб, звільнених з місць позбавлення волі.
. Розроблена діюча модель конкретних центрів з ре соціалізації і адаптації осіб, які відбули покарання, їх правового та матеріального забезпечення.
. На основі аналізу чинного законодавства і практики його застосування внесено конкретні пропозиції щодо вдосконалення Законів України “Про зайнятість населення”, “Про місцеве самоврядування в Україні”, “Про місцеві державні адміністрації”, проекту Закону “Про загальну структуру, чисельність та функції кримінально-виконавчої системи України”, а також окремих відомчих нормативних актів.
. Робиться висновок, що дана проблема потребує подальшого вивчення, зокрема, методів ресоціалізаційної роботи зі звільненими, особливостей ресоціалізації неповнолітніх, співпраці правоохоронних та соціальних служб з урахуванням специфіки різних регіонів України.
Проведене дослідження дало можливість сформулювати основні висновки:
1.Теоретичний аналіз наукових досліджень показує, що незважаючи на значний інтерес учених до проблем пенітенціарної педагогіки, поки немає достатніх підстав вважати вирішеною проблему успішної ресоціалізації засуджених у закладах пенітенціарної системи, оскільки потребують подальшого розвитку й теоретичні підходи до феномена ресоціалізації, і технологія цього процесу.
.Вивчення дефініції „ресоціалізація” з погляду різноманітних наукових напрямків дозволило нам вважати оптимальним формулювання цього поняття з позицій пенітенціарної педагогіки, яка розглядає ресоціалізацію як процес виправлення засудженого.
.Аналіз наукової літератури переконливо показав, що, по-перше, домінуючою причиною протиправної поведінки є неблагополучне соціально-економічне становище в суспільстві й зниження виховного потенціалу сім’ї як основного соціального інституту; по-друге, відсутні або малоефективні механізми реалізації наукових ідей профілактики правопорушень серед неповнолітніх; по-третє, сучасні наукові дослідження доводять можливість раннього попередження й подолання протиправної поведінки неповнолітніх.
4.Змістовну основу ресоціалізаційної діяльності складають традиційні форми виховної роботи, але реалізовані в специфічних умовах виправного закладу. У результаті аналізу було виділено чотири групи особливостей, що тією або іншою мірою виявляються в пенітенціарному закладі для неповнолітніх.
5.Результати дисертаційної роботи підтверджують гіпотезу дослідження, яка полягає в припущенні про залежність ефективності процесу ресоціалізації неповнолітніх засуджених від відповідних педагогічних умов.
6.Установлено, що першою педагогічною умовою ресоціалізації неповнолітніх засуджених є створення у виховній колонії освітнього середовища, що забезпечує кожній дитині максимально можливий розвиток її здібностей і успішну ресоціалізацію.
.Уперше стосовно до процесу ресоціалізації засуджених у пенітенціарних закладах було адаптовано й використано ідеї особистісно-орієнтованого підходу як найважливішої умови успішності корекції-виховної роботи. Він являє собою струнку систему організаційно-управлінських принципів, застосовуваних у різноманітних видах пенітенціарної практики.
.Особистісно-орієнтований підхід упроваджувався через технологію психодіагностики особистості новоприбулих засуджених, технологію організації дозвільної діяльності неповнолітніх і технологію проведення соціально-психологічних тренінг занять.
9.У дослідженні обґрунтовано необхідність акценту в корекції-виховній роботі на формування в неповнолітніх правової культури, що є третьою педагогічною умовою ресоціалізації вихованців колонії.
10.Аналіз результатів проведеного дослідження, здійснений за розробленими критеріями: ставлення до освіти, наявність соціально й особистісно-значимих орієнтації, ступінь сформованості правової культури вихованців, свідчить про високу динаміку росту всіх основних показників ресоціалізації осіб,звільнених з місць позбавлення волі що є переконливою підставою вважати виконаними завдання дослідження й досягнутою його мету.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Авельцева Т. З досвіду соціальної роботи з підлітками - вихованцями колоній / Т.З.Авельцева// Соціальна політика і соціальна робота. - 2000. - № 2, - С. 107 - 109.
2. Беца О. Якою бути системі ресоціалізації осіб, звільнених із місць позбавлення волі? /О.Беца//Соціальна політика і соціальна робота. - К.,2008. - №33. -С.45-52.
3. Богатирьов IX. Кримінально-виконавче право України. - К.: Всеукраїнська асоціація видавців «Правова єдність», 2008. - 352 с.
[Електронний ресурс] Режим доступу:
<#"870245.files/image002.jpg">
Додаток Б
Теоретичний концепт переходу від покарання до ре соціалізації засуджених неповнолітніх.
Уточнено визначення поняття “засуджені неповнолітні”. Розроблено класифікацію видів покарань і звільнень від них стосовно засуджених неповнолітніх. На сьогодні в молодіжному середовищі все частіше спостерігаються такі антисоціальні прояви, як пияцтво, наркоманія, бродяжництво, жебрацтво та інші явища супутні вчиненню злочинів. Чинним законодавством закріплено “визначення, яка діяльність і поведінка є суспільно небезпечною або шкідливою для особи, суспільства та держави” [8, с. 42], а також зафіксовано механізм притягнення до відповідальності осіб, які вчинили злочини, призначення їм покарання та звільнення від нього. Але покарання повинно передбачати не лише кару злочинця, а і його виправлення, тобто ресоціалізація. Однак донині законодавці та науковці недостатньо уваги приділяють ресоціалізації таких осіб: порівняно більше - стосовно звільнених з місць позбавлення волі засуджених та тих, хто перебуває в установах виконання покарань; дещо менше - про осіб, які перебувають на обліку в кримінально-виконавчий інспекції; мінімально - щодо неповнолітніх, засуджених до покарань або звільнених від них. Безумовно, ресоціалізація осіб, засуджених до позбавлення волі, є складним і тривалим процесом, тому що ізоляція має найбільш деструктивний вплив на засудженого. Водночас, ресоціалізації потребують і особи, засуджені до покарань, не пов’язаних з позбавленням волі, і особи, відносно яких прийнято судом обвинувальні вироки та звільнено від покарань. Така ситуація обумовлена тим, що не позбувшись проблем, які спонукали їх до вчинення противоправних діянь, та за відсутності впливу відповідних заходів ресоціалізації такі особи, частіше за все, вчиняють повторні злочини. Саме тому на сьогодні постала необхідність розглядати різні підходи до ресоціалізації всіх категорій засуджених, до яких застосовано міри державного примусу. Обираючи найбільш оптимальні теорія та практика державного управління. - Вип. 3 (38) шляхи її здійснення, необхідно враховувати не лише “особистість засудженого, його поведінку під час відбування покарання, ступінь суспільної небезпеки, мотиви вчиненого злочину і вид покарання” [9], а також термін відбування призначеного покарання та особливості звільнення від нього. У дисертаціях вітчизняних науковців розглядалися окремі категорії засуджених неповнолітніх. Т. Гончар здійснювала дослідження стосовно неповнолітніх як особливих суб’єктів кримінальної відповідальності [5]; В. Лютий досліджував проблеми соціально-педагогічного забезпечення ресоціалізації неповнолітніх, звільнених від відбування покарання з випробуванням, в умовах кримінально виконавчої інспекції [11];А. Гусак визначав кримінологічні аспекти ресоціалізації неповнолітніх, які засуджені за вчинення насильницьких злочинів [6]; Серед науковців не вщухає інтерес до цієї теми, про що наочно свідчать численні публікації у фахових виданнях різного спрямування. Так, зокрема, О. Карман розкрила нормативно-правові основи соціально-педагогічної роботи з неповнолітніми засудженими в Україні [7]; С. Кушнарьов удосконалив кримінологічні, психологічні та педагогічні аспекти соціалізації й ресоціалізації неповнолітніх злочинців [10]; М. Карпов розглянув законодавчі аспекти звільнення неповнолітніх від покарання [12]. Метою роботи є розробка класифікації видів покарань, які призначаються неповнолітнім, та звільнень від них, що як наслідок надають їм статус засудженого. Для досягнення цієї мети необхідно вирішити такі завдання: