За семантичним принципом пишуться слова на основі розуміння їх лексичного значення чи граматичних ознак: орел (птах), Орел (місто), не писав (не з дієсловами).
Який же з цих принципів знаходить свій найбільший вияв у системі українського правопису? У лінгвістичній літературі зазначається, що провідними принципами в українському правописі є фонетичний та морфологічний. Історичний принцип має обмежене застосування. Відзначається також, що "смислові, або семантико-диференціюючі, написання також займають в українській орфографії певне місце".
Спеціальне дослідження правописного матеріалу, який вивчається у початкових класах, показало, що фонетичні написання тут складають 73 % від усіх написань, морфологічні - 16 %, семантичні - 11 %. Таким чином, виявлено, що в початкових класах переважну більшість становлять фонетичні написання.
Фонетичному принципу відповідають правила вживання м'якого знака, в тому числі й перед о, апострофа, подвоєння букв внаслідок подовження приголосних, правопис відмінкових закінчень іменників і прикметників, а також дієслів (крім закінчень - ем (-емо), - им (-имо) й дієслівних форм на - шся, - ться).
За морфологічним принципом позначаються ненаголошені голосні в корені та дієслівних формах - ем (-емо), - им (-имо), а також написання дієслівних форм на - шся, - ться.
Серед орфографічних правил української мови є й такі, які охоплюють одночасно як фонетичні, так і морфологічні написання. До таких належать правило вживання префікса з- (с-) та правило позначення на письмі дзвінких і глухих приголосних. Проаналізуємо їх.
В українській мові загальноприйнятим є вживання на письмі префікса з - незалежно від вимови. В одних випадках звук [з] на місці префікса вимовляється чітко: зробив, зліпив, а в інших - у позиції перед [ч], [ш], [ж] уподібнюється шиплячим: звучить як [ш] перед [ч] і [ш]: зчистити - [шч] истити, зшити - [шш] ити, а перед [ж] - як [ж:]: зжити - [жж] ити.
Отже, написання префікса з - відповідає морфологічному принципу письма. Однак перед глухими [к], [п], [т], [х], [ф] дзвінкий [з] оглушувався і вимовлявся як звук [с]. З часом це явище знайшло своє відображення й на письмі: замість букви з перед наступними к, п, т, х, ф стали писати букву с, що відповідало звуку, який вимовлявся. Таким чином, вживання префікса с - в позиції перед глухими відповідає фонетичному принципу письма.
Так само фонетичний і морфологічний принципи знаходять свій вияв у правилі про позначення на письмі дзвінких і глухих приголосних.
В українській мові дзвінкі приголосні, крім [г], у деяких випадках не оглушуються, як у російській мові, і не потребують перевірки під час письма, тобто позначення їх у словах здійснюється за фонетичним принципом. У словах легко, вогкий, кігті, нігті на місці дзвінкого [г] вимовляється глухий [х]. Це вказує на те, що вживання букви г для позначення звука [х] відповідає морфологічному принципу письма.
Крім цього, у деяких словах української мови спостерігається явище одзвінчення глухих [т'], [с'] перед наступними дзвінкими: моло [д'] ба, боро [д'] ба, ко [з'] ба, про [з'] ба. На письмі у зазначених випадках має вияв морфологічний принцип: на позначення звуків [д'], [з'] вживаємо букви т, с, оскільки в корені цих слів перед наступними голосними вимовляються звуки [т], [с]: бороти - боротьба, молотити - молотьба, просити - просьба, косити - косьба.
До семантичних, або диференціюючих, належать всі написання слів як лексичних одиниць окремо чи разом залежно від їх значення: насилу - на силу (не надійся), виросли - ви росли, префікси пре-, при-, написання часток тощо. У початкових класах на основі розуміння смислового значення пишуться прийменники (окремо) і однозвучні їм префікси (разом із словом), не з дієсловами, велика буква у власних назвах.
Отже, проаналізовані нами правописні явища з точки зору їх лінгвістичного характеру свідчать про те, що вони є досить різними і що в початкових класах більшість становлять фонетичні написання.
У радянській методичній літературі загальноприйнятою є думка про те, що методика вивчення того чи іншого орфографічного матеріалу повинна відповідати його лінгвістичній природі, що не може бути якогось одного, універсального, методу, який би можна було застосувати до різних за своїм характером написань. Це положення підтверджується й результатами психологічних досліджень, проведених Л.Г. Айдаровою, Д.М. Богоявленським, С.М. Жуйковим та іншими з проблем психології формування орфографічних умінь і навичок.
Отже, у виборі методів і прийомів навчання правопису перш за все необхідно орієнтуватися на лінгвістичний характер написань, які вивчаються.
Вивчення фонетичних написань
У методичній і в психологічній літературі висловлюється думка, що засвоєння фонетичних написань є одним із найлегших. Так, Д.М. Богоявленський зазначає, що при фонетичних написаннях усі затруднення обмежуються засвоєнням тих співвідношень, які існують між окремими звуками (фонемами) і буквами як їх графічним корелятивом.
Таке твердження, очевидно, є правильним лише у тому випадку, коли діти добре володіють нормами літературної вимови. Однак ми знаємо, що мовлення учнів початкових класів далеко не досконале. На ньому позначається насамперед мовлення того середовища, в якому перебуває дитина. Крім того, для певної частини молодших школярів характерними є такі вади, як недостатньо розвинений фонетичний слух, а також невміння вимовляти окремі звуки. У таких випадках процес засвоєння фонетичних написань надзвичайно ускладнюється. Очевидно, саме тому в методичній літературі рекомендується при вивченні фонетичних написань всю роботу спрямувати на активізацію артикуляційних умінь, розвиток фонетичного слуху.
Як один з найбільш дійових засобів навчання називається звуковий і звуко-літерний аналіз, який допомагає учням усвідомлювати звуковий склад слова, встановлювати в ньому послідовність звуків з метою синтезу - правильного відтворення слова в усному мовленні і на письмі.
Крім того, підкреслюється, що засвоєння фонетичних написань найтісніше зв'язане з культурою вимови і взагалі з культурою усного мовлення. Яскравим прикладом цього може бути тема "Вимова і правопис дзвінких приголосних (крім г) в середині і в кінці слова". Правильні орфографічні уміння під час вивчення цього матеріалу можуть бути сформовані швидко і якісно лише за умови, що учні вимовлятимуть слова з дзвінкими приголосними згідно з вимовними нормами. Отже, під час опрацювання зазначеної теми в першу чергу мають бути поставлені орфоепічні завдання, а вже на основі умінь правильної вимови формуватися орфографічні уміння і навички. Це ж стосується і вивчення теми "Подвоєння букв внаслідок подовження вимови м'яких приголосних". Спостереження за вимовою м'яких подовжених приголосних і звичайних за довжиною (Галя - гілля), вправляння у вимові подовжених звуків забезпечуватимуть свідоме формування орфографічних умінь і навичок.
У методичній літературі підкреслюється роль мовленнєвих кінестезій або проговорювання для грамотного письма. Особливе значення вони мають при засвоєнні фонетичних написань.
Проговорювання проясняє звуко-літерний склад слова, регулює сам процес запису, допомагає самоперевірці написаного учнем (учень вимовляє слово і звіряє його з написанням і цим контролює правильність запису). Тому треба рекомендувати дітям під час письма проговорювати слова і потім перевіряти написане чітким проговорюванням. Особливо корисний цей прийом на початковому етапі навчання. Він допомагає учням позбавитись таких типових помилок, як пропуск, перестановка, заміна букв, складів, сприяє запам'ятовуванню значної кількості слів.
Вивчення морфологічних написань
Суть морфологічних написань полягає в однаковому графічному позначенні однотипних морфем незалежно від їх звукових варіантів.
У відповідності з лінгвістичною природою морфологічних написань у методичній літературі рекомендується використовувати під час їх опрацювання морфологічний аналіз і синтез, проводити роботу над морфологічною будовою слова, словозміною і словотворенням.
Одним із ефективних засобів навчання, що сприяє засвоєнню морфологічних написань, є формування розумових дій за правилом. У зв'язку з цим ставиться вимога не лише пояснювати суть орфографічного правила, а й те, як користуватися ним практично. Для цього рекомендується давати учням схеми дій за правилом, або алгоритми.
Однак цього буде недостатньо, якщо не забезпечити наявність тих знань і умінь, які лежать в основі правила. Так, щоб учні навчилися діяти за правилом під час вивчення написання ненаголошених [е], [и] в корені, необхідно забезпечити такі уміння:
) визначати наголос у словах. Розрізняти наголошені і ненаголошені склади;
2) змінювати слова так, щоб ненаголошений голосний став наголошеним;
) уміти швидко орієнтуватися в морфемній будові слова і визначати корінь;
) вміти добирати споріднені слова;
) серед споріднених слів уміти вибирати перевірене.
Однією з умов цього є достатність словникового запасу. Однак часто спостерігається таке явище, коли правило дитина знає, але пише з помилками. Однією з причин цього є те, що учні не вміють розпізнавати орфограму у слові, сприйнятому на слух, а отже, і не застосовують потрібні правила правопису під час письма. У зв'язку з цим С.Ф. Жуйков рекомендує перед написанням давати дітям завдання визначити, чи є в слові орфографічна трудність, якщо є, то яка. Для цього учні повинні знати розпізнавальні ознаки орфограм. Вони можуть бути фонетичними або морфологічними. Наприклад, наявність ненаголошених голосних в корені належить до фонетичних ознак, наявність прийменників і слів з префіксами - до морфологічних. Лише після виявлення орфограми в слові учень може діяти за відповідним їй правилом.
Вивчення семантичних написань
Засвоєння семантичних написань базується в основному на розумінні значення окремих слів (наприклад: Орел і орел). Однак, щоб вирішити питання, як саме писати, часто буває недостатньо одного лише розуміння лексичного значення слова. У таких випадках необхідні ще й граматичні знання. Саме тому в методиці рекомендується при вивченні семантичних написань орієнтувати учнів на "осмислене сприйняття написань, пов'язуючи їх, де можна, з явищами граматики, з законами живого мовлення". Розглядаючи такі написання, як префікси і прийменники, М.С. Рождественський зазначає, що оскільки в основі правила їх правопису лежить граматичний підхід до слова, то при їх вивченні слід спиратися головним чином на граматичний аналіз. При цьому має значення осмислення префікса як частини даного слова і однозвучного прийменника як окремого слова (між ним і наступним словом можна вставити ще одне чи кілька: за деревом, за високим струнким деревом.). Так само на основі граматичного аналізу слів рекомендується вивчати правило про правопис не з дієсловами. Однак ця робота зовсім не виключає осмислення значення частки не як повного заперечення дії.
Д.М. Богоявленський, аналізуючи структуру орфографічної навички під час вивчення семантичних написань, зазначає, що в її основі лежать найбільш складні системи асоціації: слухо-артикуляційне сприйняття - смислове або граматичне значення - зорове уявлення - буквене позначення.
Вивчення історичних написань
У програмі початкових класів слів, що пишуться за
традицією, небагато. Вони в основному вивчаються як словникові слова. Оскільки правопис
їх не можна пояснити сучасними правилами, основний спосіб їх засвоєння
зводиться до запам'ятання графічного образу слів. Для цього слід активізувати
зорові, слухові та кінестетичні аналізатори, а також мислительні дії,
спрямовані на усвідомлення значення таких слів, невідповідності вимови окремих
звуків і їх позначення. В основі засвоєння таких слів лежать асоціації типу:
слухо-артикуляційне сприйняття слова - семантико-зорове уявлення - письмова
реакція. Ці асоціації формуються шляхом добору відповідних вправ.
Усі однорідні правописні факти української мови узагальнені і подаються у вигляді орфографічних правил. Тому-то орфографічні правила звільняють учнів від необхідності запам'ятовувати правопис кожного окремого слова і дають можливість, керуючись правилом, писати правильно цілу групу слів, об'єднаних на основі фонетичної чи граматичної спільності.
Свідоме оволодіння орфографічним правилом буде неможливе за відсутності в учнів належних фонетичних чи граматичних знань. Саме тому у підручниках прийнятий такий порядок розташування орфографічних правил: спочатку дається теоретичний матеріал з фонетики чи граматики, а потім - відповідне правило правопису. Так, після розділу "Звуки і букви" учні вивчають цілий ряд правил, в основу яких покладені фонетичні закономірності мови. Це, наприклад, правило про вживання м'якого знака, апострофа, подвоєння букв внаслідок подовження звуків у вимові тощо. Після вивчення теми "Будова слова" дається правило про правопис ненаголошених [е], [и] в корені тощо.
Завдання методики - роботу над правилами правопису провадити так, щоб теоретичні знання стали основою для розуміння суті орфографічного правила.
Кожне правило правопису містить інструкцію щодо написання. В залежності від змісту інструкції психологи, зокрема Д.М. Богоявленський, виділяють три групи правил: одноваріантні, двоваріантні та правила-рекомендації.
Одноваріантні правила пропонують для однієї й тої ж фонетичної чи граматичної ситуації один варіант написання. Наприклад, після губних б, п, в, м, ф перед я, ю, є, ї пишеться апостроф. Ситуація тут фонетична: наявність звука [й] перед [а], [у], [е], [і].
Засвоєння таких правил грунтується на встановленні прямих асоціацій між даною фонетичною ситуацією і її графічним позначенням. Одноваріантними правилами охоплені майже всі фонетичні написання української мови.
Двоваріантні орфографічні правила також містять вказівку щодо правопису. Однак тут може бути два варіанти написань.
Вибір того чи іншого написання обумовлюється додатковими фонетичними, граматичними чи семантичними орієнтирами.
В українській мові таких правил небагато. До них належить правило вживання префікса з- (с-), написання закінчень іменників, - ою, - ею, - єю, - ом, - ем, написання прийменників і префіксів, вживання великої букви тощо.
Третя група - правила-рекомендації. Вони не дають прямої вказівки щодо написання, а містять інструкцію, який прийом і як використати, щоб правильно написати слова. Такі правила охоплюють морфологічні написання: ненаголошені е, и, дзвінкі й глухі приголосні звуки (випадки, які потребують перевірки) та деякі інші.
При виборі методичних прийомів опрацювання того чи іншого правила необхідно зважати як на лінгвістичну природу написань, охоплених даним правилом, так і на зміст самого правила. Це особливо стосується правил третьої групи, які є найскладнішими для засвоєння, оскільки передбачають складну структуру дій.