Відомо, що за підставами виникнення прав на товарний знак більшість сучасних держав можна розділити на держави, в яких діє принцип реєстрації (Україна, Росія, Польща, Франція, Швеція, Іспанія тощо) та держави, в яких діє принцип першого використання (США, Канада, Великобританія). Відповідно в державах, де діє принцип реєстрації, право на товарний знак виникає після його реєстрації у відповідному державному органі, тоді як у країнах, де діє принцип першого використання, саме перше використання товарного знака є моментом виникнення права власності на нього. Зараз спостерігається тенденція переходу до реєстраційної системи, яка має ряд суттєвих переваг порівняно з системою першого використання. Слід зазначити, що аналіз законодавства про товарні знаки багатьох держав Європейського Союзу, де діє реєстраційна система, дозволяє зробити висновок, що для всіх них характерним є те, що надання охорони та її обсяг пов’язані з фактом використання знака [26.с. 2].
Використання товарних знаків має на меті одночасне виконання декількох завдань:
) вирізнення товару або послуг серед інших подібних, що перебувають у цивільному обороті. Це допомагає володільцю знака у продажу товару або наданні послуг, а покупцеві - у виборі потрібного товару чи послуги серед аналогічних.;
) вказівка на походження товару або послуг. Тут під джерелом мається на увазі не географічна область, а підприємство.;
) вказівка на певну якість товарів і послуг. Полягає в тому, що товарний знак, за загальним правилом і традицією, що склалася, повинен вказувати на якість товару чи послуг, які у споживача не викликають сумніву, тобто такий знак вказує на високу якість та інші позитивні характеристики товару чи послуг.;
) рекламування даного товару і послуг. Внаслідок зв'язку між товаром (послугами) і законом останній дає суспільству інформацію про товари і послуги і цим самим допомагає володільцям стимулювати і зберігати попит на ці товари і послуги. Отже, знаки неповинні вводити в оману споживача, використовуватись для фальсифікованої реклами або нечесної конкуренції [10.с. 328].
Виходячи з усього
вищевказаного, варто зазначити, що хоч продавці і покупці (споживачі) як
учасники ринкових відносин є протилежними сторонами, вони однаковою мірою
зацікавлені в недопущенні фальсифікації товарних знаків. Продавець прагне не
допустити захоплення його ринку обманним шляхом, споживачеві не хочеться бути
ошуканим, щоб при виборі товару він був захищений від підробки.
1.2 Сутність права власності на знак для товарів та послуг
право власність міжнародний
Правове регулювання суспільних відносин, що склалися в процесі створення і використання знаків для товарів та послуг, належало до компетенції колишнього СРСР. Союзним республікам не дозволялося мати своє законодавство про товарні знаки, аби вони не набували надмірної незалежності.
Тим часом роль і значення товарних знаків у міжнародній практиці швидко зростали. Вже в 1883 p. фабричні, або товарні, знаки було включено до Паризької конвенції про охорону промислової власності як один із найважливіших об'єктів промислової власності. Пізніше було укладено Мадридську угоду про міжнародну реєстрацію товарних знаків. Нарешті, 28 жовтня 1994 p. Україна підписала новий міжнародний Договір про закони щодо товарних знаків, який мав забезпечити гармонізацію законодавства у цій сфері і цим самим значно спростити реєстрацію знаків у зарубіжних країнах. Було прийнято ряд міжнародних угод про товарні знаки [10.с. 332].
В Україні охорона права власності на знаки для товарів та послуг здійснюється Законом «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг». Отже, законодавство нашої держави стосовно даного питання перебуває у стадії становлення. Але є його стрижень, навколо якого розвиватиметься інше законодавство про товарні знаки.
Основу права власності на знаки для товарів і послуг становить положення про те, вони можуть бути використані будь-яким способом, що не суперечить чинному законодавству. Це може бути застосування на товарах і при наданні послуг, для яких зареєстровано марку, на упаковці товарів, у рекламі, друкованих виданнях, на вивісках, під час демонстрації експонатів на виставках, ярмарках, що проводяться в Україні, в проспектах, рахунках, на бланках та іншій документації, пов’язаній із запровадженням зазначених товарів і послуг у господарський оборот [33.с. 75].
У тому випадку, якщо марка належить кільком власникам, то вони укладають між собою угоду щодо порядку її використання. Якщо сталося так, що дана угода укладена не була, то відповідно до ч. 3. ст. 16 ЗУ «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг», кожен із співвласників має право користуватися маркою на свій розсуд, але жоден з них не має права видавати дозвіл (ліцензію) на використання марки та передавати право власності іншій особі без згоди інших співвласників свідоцтва.
Для того, щоб власник міг ефективно реалізувати своє право на знак, не обмежуючи при цьому права та законні інтереси інших осіб, необхідно чітко визначити зміст його правових можливостей щодо позначення, а також межі їх здійснення. Найбільш повно він характеризується у ЗУ «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг». Спираючись на положення даного закону та спираючись на думку деяких науковців, найбільше значення для власника свідоцтва на товарний знак має гарантована йому законом правова можливість забороняти третім особам здійснювати певні дії стосовно зареєстрованого на його ім’я позначення.
Основною метою набуття права власності на знак у встановленому законом порядку є отримання саме цього права заборони. Можливість використовувати позначення та ним розпоряджатись теоретично може бути реалізована будь-яким звичайним користувачем. Тоді як здатність усувати всіх третіх осіб від використання знака може належати виключно його власнику. Таким чином, я вважаю, що право заборони є тією основною ознакою, що визначає наявність у конкретної особи найбільш повного комплексу прав на використовуване по"значення, тобто права власності.
Варто зазначити те, що право власності на будь-який об’єкт має свої межі реалізації. Щодо торгівельних марок, то такі обмеження встановлені саме щодо заборонних можливостей їх власників, і обумовлюється це необхідністю захисту прав споживачів, конкурентів та інших зацікавлених осіб.
На це вказує Закон України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг», який містить вказівку на те, що власник вправі забороняти використання належного йому знака без свого дозволу, за винятком випадків, коли таке використання не визнається згідно з цим Законом порушенням його прав (п. 3 ст. 16). У 1999 році п. 3 ст. 16 було доповнено абз. 2, яким було передбачено перший і єдиний на сьогоднішній день випадок, коли власник свідоцтва на знак не може заборонити його використання іншим особам. Так, не визнається порушенням прав власника свідоцтва добросовісне використання цього позначення іншими особами, розпочате до 1 січня 1992 р. [33.с. 77].
Отже, підбиваючи
підсумки вищенаведеним міркуванням, треба вказати на те, що правове регулювання
заборонних можливостей власника торгівельної марки у вітчизняному законодавстві
не цілком відповідає основним міжнародним вимогам та стандартам з цього
питання. На думку декотрих науковців, які займалися вивченням цієї проблеми,
для усунення вказаної невідповідності Закон України «Про охорону прав на знаки
для товарів і послуг» потребує внесення відповідних доповнень. Перш за все це
стосується визначення кола заборонених до використання об’єктів, а також тих
товарів і послуг, відносно яких може здійснюватись така заборона. О. Хортюк
говорить про те, що в законодавстві необхідно закріпити приблизний перелік дій,
вчинення яких може бути заборонено власником марки. І нарешті, основна увага
повинна бути приділена визначенню випадків, коли використання марки третьою
особою не визнається порушенням прав власника свідоцтва.
1.3 Огляд
законодавства щодо регулювання права власності на знак для товарів та послуг:
досвід України та міжнародно-правове регулювання
Підґрунтя для розвитку законодавства нашої держави щодо врегулювання питання про торгівельну марку було закладене ще за радянських часів. Та нажаль воно не було конкретним та адаптованим до кожної держави окремо. Законодавство СРСР вводило загальні правила та помітно відставало на міжнародній арені, що залишило помітний вплив у нашому законодавстві.
Наразі в Україні існує значна кількість нормативно-правових актів, які регулюють питання всіх галузей права, зокрема права інтелектуальної власності на торгову марку. Усі законодавчі акти, які певною мірою торкаються даного питання можна розподілити на декілька груп: акти загального визначення, акти про право на науково - технічну інформацію, акти про право на комерційне позначення та міжнародні договори.
До першої групи можна віднести:
• Конституцію України (ст. 41 і 54),
• Господарський кодекс України, 16 січня 2003 року (Глава 16 «Використання у господарській діяльності прав інтелектуальної власності», ст. 154-162, стаття 32 «Недобросовісна конкуренція»).
• Цивільний кодекс України (Книга четверта «Право інтелектуальної власності», ст. 418-508, ст. 1107-1114),
• Цивільний процесуальний кодекс України (ст. 126, 218, 422),
• Митний кодекс України (Глава 45 «Особливості переміщення через митний кордон України товарів, що містять об’єкти права інтелектуальної власності»), 11.07.2002.
• Закон України. Про Антимонопольний комітет України, 26.11.1993.
До другої групи можна віднести:
• Закон України. Про науково-технічну інформацію, 1.07.1993.
• Закон України. Про захист від недобросовісної конкуренції, 1.01.1997.
• Закон України. Про захист економічної конкуренції, 27.02.2002.
• Закон України. Про інформацію, 2.10.1992.
• Закон України. Про наукову i науково-технічну експертизу, 10.02.1995.
До третьої групи можна віднести:
• Закон України. Про охорону прав на знаки для товарів i послуг, 1.07.1994.
• Закон України. Про охорону прав на зазначення походження товарів, 29.01.2000.
• ЗУ «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців», 15.05.2003.
· Інструкція про подання, розгляд, публікацію та внесення до реєстру відомостей про передачу права власності на знак для товарів і послуг та видачу ліцензії на використання знака для товарів і послуг
· Правила складання і подання заявки на видачу свідоцтва України на знак для товарів і послуг.
До четвертої групи можна віднести:
• Конвенція, якою заснована Всесвітня організація інтелектуальної власності (14.07.1967), 19.09.1968.
• Мадридська Угода про міжнародну реєстрацію знаків (14.04.1891), 25.12.1991.
• Договір про закони щодо товарних знаків (27.10.1994), 13.10.1995.
• Ніццька угода про Міжнародну класифікацію товарів і послуг для реєстрації знаків (15.06.1957), 01.06.2000.
• Протокол до Мадридської угоди про міжнародну реєстрацію знаків (28.06.1989), 29.12.2000.
Міжнародно-правова охорона торговельних марок (товарних знаків) певною мірою здійснюється Паризькою конвенцією про охорону промислової власності. Зазначена Конвенція була першим міжнародно-правовим актом, що визначив принципові засади міжнародно-правової охорони торговельних марок, які, до речі, у названій Конвенції називаються просто «знаки». Кожна торговельна марка, належним чином зареєстрована у країні походження, може бути заявлена в інших країнах і охоронятися такою, якою вона є. Конвенція визначає загальні правила, відповідно до яких певні позначення не можуть бути зареєстровані як торговельні марки. Конвенція визначає статус колективного знака та багато інших положень, які згодом були покладені в основу інших міжнародних договорів.
Наступним важливим міжнародним актом є Мадридська угода про міжнародну реєстрацію знаків. Угода укладена в 1891 р. Переглядалася в Брюсселі в 1900 р., у Вашингтоні - в 1911 р., в Гаазі - в 1925 р., в Лондоні - в 1934 р., в Ніцці - в 1957 р. і в Стокгольмі - в 1967 р. До тексту Угоди були внесені поправки і доповнення. Угода відкрита для тих держав, які беруть участь у Паризькій Конвенції. Ратифікаційні грамоти чи акти норм про приєднання здаються на зберігання Генеральному директорові ВОІВ [19.с. 2].
Заявою прем’єр-міністра В. Фокіна України від 26 серпня 1992 р. підтверджена чинність в Україні Мадридської угоди про міжнародну реєстрацію знаків у такому вигляді, як вона була переглянута у Стокгольмі 14 липня 1967 р. і доповнена 2 жовтня 1979 р. До протоколу до Мадридської угоди Україна приєдналася відповідно до Закону України №1763-ІІІ від 1 червня 2000 р. Угода регулює питання, пов’язані з міжнародною реєстрацією знаків у Міжнародному бюро ВОІВ у Женеві. Реєстрації, що здійснюються відповідно до Угоди, мають назву «міжнародних» з огляду на те, що кожна реєстрація має чинність у ряді країн і потенційно - у всіх державах-учасницях.
Розглядаючи дане питання, також потрібно звернутися до такого міжнародного документу, як Договір про закони з торговельних марок. Договір прийнятий Дипломатичною конференцією 27 жовтня 1994 р. Цей Договір застосовується до знаків, що складаються із візуальних позначень за умови, що тільки ті з договірних сторін, які приймають до реєстрації об'ємні знаки, зобов'язані поширювати чинність даного Договору на такі знаки. Договір не застосовується до топографічних знаків і знаків, що складаються не із візуальних позначень, зокрема, до звукових чи нюхових, а також до колективних, сертифікаційних і гарантійних. Договір про закони з товарних знаків уточнює і конкретизує деякі положення Мадридської угоди та інших міжнародних угод з товарних знаків [19.с. 6].
Досліджуючи законодавчу
базу, яка регулює питання права власності на знак для товарів та послуг, я
помітила значні тенденції до розвитку та удосконалення законодавства у світі та
нашої держави зокрема. Нажаль, треба засвідчити той факт, що ми маємо досить
непевне становище у міжнародному правовому просторі, що не дає нам змоги
перейняти деякі норми та приєднатися до інших правових міжнародних договорів,
які регулюють питання стосовно знаків на товари та послуги.
2. Особливості права власності на знак для товарів та послуг
.1 Суб’єкти права
власності на знак для товарів та послуг
Як і будь-які інші правовідносини, правовідносини у сфері права на торгівельну марку (знак для товарів та послуг) має свій суб’єктний склад. У ст. 493 ЦК України зазначається, що суб’єктами права інтелектуальної власності на знак для товарів та послуг є фізичні та юридичні особи. Та додає те, що воно одночасно може належати декільком фізичним та юридичним особам.
ЗУ «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» більш конкретизує дане положення і вказує на те, що іноземні особи та особи без громадянства мають рівні з особами України права, відповідно до міжнародних договорів України чи на основі принципу взаємності [4.с. 4].
Та розкриваючи питання суб’єктного складу, виявляється певна особливість. Згідно нашого законодавства існує два поняття, які слід відрізняти між собою. Це «суб’єкт права власності на знак для товарів та послуг» та «суб’єкт права на подання заявки на знак для товарі і послуг», оскільки не кожен хто подає заявку на знак для товарів і послуг у подальшому ним володіє.
З другою групою все зрозуміло, дані суб’єкти чітко схарактеризовані у главі 44 ЦК України та ЗУ «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг». Зокрема, вони зазначають, що суб'єктом права на подання заявки на знак для товарів і послуг може бути будь-яка особа. Це передусім громадянин України, громадяни іноземних держав та особи без громадянства. Це будь-які юридичні особи - юридичні особи України, юридичні особи, постійне місцеперебування яких у зарубіжних країнах. Це може бути будь-яке інше об'єднання тих чи інших осіб. Право на подання заявки на знак для товарів і послуг мають також правонаступники зазначених осіб.