В.К. Бальсевич, В.А. Запорожанов [28], Т.Ю. Круцевич [78] вважають що рухова активність - це невід’ємна частина способу життя і поведінки людини. За даними Г.Л. Апанасенко [8] рухова активність - це діяльність індивідуума, скерована на досягнення та підтримку фізичних кондицій, необхідних і достатніх для покращення стану здоров’я, фізичного розвитку, фізичної діяльності. Поняття "рухова активність", на їх погляд, включає в себе суму спонтанних або спеціально організованих рухів, що виконує людина в процесі життя.
До спонтанної рухової активності належать: трудова діяльність, побут, навчальна діяльність, рухи на задоволення природних потреб людини (сон, власна гігієна, вживання їжі, зусилля, витрачені на приготування їжі, придбання продуктів тощо). До спеціально організованої рухової активності належить: ігрова та змагальна діяльність, організовані та самостійні заняття фізичними вправами.
Фізичні вправи, за допомогою яких можна відшкодувати нестачу рухів, необхідних для нормального функціонування організму, зміцнення здоров’я і емоційну радість, визнані єдиним неординарним засобом боротьби з гіподинамією [21; 22].
Дослідження місця і ролі фізичної культури в життєдіяльності різних соціально-демографічних груп населення країни, а також окремих компонентів і факторів формування здорового способу життя знайшли відображення в достатній кількості літературних джерел.
Результати досліджень [93; 104] свідчать, що до використання факторів фізичної культури залучена, в кращому випадку лише, третина дорослого населення, а до раціональної фізкультурної активності - не більше 10%. На жаль, за свідченням деяких досліджень, активність занять фізичними вправами і спортом у дитячих і юнацьких роках майже не зберігається в наступні періоди життя, точніше знижується більш, ніж в 2-3 рази [15]. Більш того, тривале тренування на рівні спорту вищих досягнень не є гарантом гарного здоров’я і фізичного стану в зрілі роки та після припинення активних занять фізичними вправами [89].
З віком витрати часу на заняття знижуються. Так, дані дослідження [90] свідчать, що з дорослих, які раніше займалися фізичними вправами самостійно, на момент дослідження зберегли свою фізкультурну активність у тій же формі 36,7%. У той же час із числа тих, хто раніше займався у спортивних секціях колективів фізичної культури, до самостійних занять перейшли лише 29,4%, а з тих, хто раніше займався у централізованих секціях ДТО - 29% [15].
Аналогічна картина спостерігається й у молодших завіком людей: тут не виявляють фізкультурної активності 8% з числа тих, хто раніше займався самостійно, 25% - колишніх членів спортивних секцій шкіл і 36% - раніше займалися в ДЮСШ [115].
Таким чином ті, хто займається фізичними вправами самостійно, вдвічі рідше припиняють активні заняття, ніж колишні вихованці спортивних секцій різного рівня. Цей факт свідчить про те, що саме самостійна форма занять фізичними вправами найбільш дієва і перспективна у відношенні їхньої систематичності та стійкості. І це не дивно, тому що формування потреби в постійному фізичному удосконаленні відбувається тільки в ході індивідуального освоєння культури суспільства. Це, власне, і є не що інше як культура суспільства, перетворена в особисту "власність", у принцип діяльності особистості [60].
Фізкультурно-спортивна активність обумовлена, головним чином, внаслідок зовнішнього спонукання тими чи іншими обставинами (обов’язкові академічні заняття в навчальному закладі для одержання заліку чи оцінки з предмету і т.п.), як правило, малопродуктивна і носить тимчасовий характер саме через несформованість особистих культурних потреб [3; 30].
Не спостерігається однозначної залежності між фізкультурною і спортивною активністю. Фізкультурна активність у тимчасовому аспекті зберігається в звичній для кожної людини формі, а близько 70% колишніх спортсменів не приступили до занять фізичними вправами в будь-якій формі після припинення спортивної діяльності [15]. Очевидно, тут позначається той факт, що в сферу спорту приходять у тому віці, коли отримане лише елементарне рухове, а не фізкультурне утворення (знання, уміння, навички в області самостійних занять фізичними вправами), що створює передумови зазначеної стабільності в орієнтації на визначені форми занять.
Більш того, в основі спортивної діяльності лежить спонукання ззовні (змагання з іншими, престижні моменти та ін.), що й призводить до фізкультурної пасивності після завершення дії стимулу.
Визначена залежність від форми занять спостерігається і стосовно віку їхнього припинення. Близько 60% дорослих відійшли від регулярних занять фізичними вправами і спортом у віці 20-25 років, причому до 20 років - кожен другий був членом секції спортивних організацій, секцій колективів фізкультури, шкіл і тільки 1/3 займалися самостійно. Діти ж ідуть із секцій і ДЮСШ в основному в 14-15 років. Однак треба сказати, що падіння фізкультурно-спортивної активності школярів старших класів далеко не настільки тісно, як здавалося, пов’язане з горезвісною проблемою "зайнятості". Однозначного зв'язку не встановлено [95], Істотне значення має розвиток матеріальної бази. При оптимальних умовах фізкультурна активність зростає майже на третину. За твердженням С.С. Акопяна [15], ще більше значення має, фактор спрямованості особистості на самовдосконалення, загальний рівень культури, коли кожний багато в чому визначає і індивідуальну фізичну культуру (тут співвідношення практично 2 до 3).
Отже, постає питання про орієнтацію самих форм занять фізичними вправами, процес фізичного виховання при регламентованих заняттях (секційних при ВНЗ, ДЮСШ, а також самостійних) на пошук найбільш раціональних форм у відношенні фізичного удосконалення надалі. Тому в такій ситуації першочергове значення має обов’язковий розподіл залучених до занять фізичними вправами за їх цільовою настановою, проведення комплексних досліджень з вивчення проблеми формування здорового способу життя.
Тільки такий підхід до проблеми дозволить проаналізувати в органічному взаємозв’язку як компонентів формування здорового способу життя населення, так і умов (у єдності їх об’єктивних і суб’єктивних сторін), що мають вирішальний вплив на процес формування здорового способу життя.
У літературі є ряд досліджень, що розглядають цю проблему з погляду фізкультурної активності різних соціально-демографічних груп [10; 15], спонукальних мотивів занять фізичними вправами [73; 74; 111], ролі фізичної культури і спорту у зміцненні здоров’я [72], підвищення фізичних можливостей і всебічного розвитку особистості [11; 12]. Однак, вони недостатні, носять фрагментарний характер і тому некоординовані, дослідження ведуться розрізнено і за різними методиками. Аналіз літературних джерел також показав, що у дослідженнях, як правило, переважає один із підходів: педагогіко-методичний, медико-біологічний чи психологічний. Більш того, різні компоненти здорового способу життя розглядаються ізольовано один від одного, не виявляється їхній взаємозв’язок, взаємозумовленість.
Однак, заняттями у вільний час не вичерпується різноманітність форм фізичної культури. Багато факторів і форм фізичної культури використовується безпосередньо в режимі праці, навчання, органічно пов'язані з виробничим процесом.
На думку багатьох фахівців [55], фізична культура в режимі навчальної діяльності студентів значно підвищує розумову працездатність. З різних джерел значення впливу оцінюється від 12 до 25% і вище. Слід зазначити, що вплив фізичної культури на розумову працездатність студентів відбувається не прямо, а опосередковано.
Через комплекс параметрів (захворюваність, професійна працездатність, тривалість у віковому аспекті та ін.) характеризується стан розумової працездатності і її вплив на успішність [44; 118].
Правильне і раціональне включення фізичних вправ урежим навчального дня студентів можливе лише за умови детального вивчення динаміки розумової і фізичної працездатності студентів, характеру навчальної втоми, особливостей, властивих конкретному виду праці динамічного стереотипу. Тільки з урахуванням вищезазначеного фізичне тренування організму можна розглядати як один з факторів, що позитивно впливає на професійну діяльність. Саме тому фізкультурні заходи в режимі навчального дня і фізичної праці дуже різняться і детермінуються особливостями виробництва [15].
Функціональні особливості трудової діяльності мають формуючий вплив як на соціальний статус людини взагалі, так, зокрема, і на її фізичну сферу, висувають конкретні вимоги до рівня розвитку його фізичних якостей і певним чином впливають на формування відносин до фізичної культури і спорту.
Цікаві дані були отримані в дослідженні Н.С. Абрамова [1] і В.І. Козлова [100], де виявлено, що недолік рухової активності студентів, тісно пов’язаний з характером їхньої трудової діяльності. Так, респонденти, навчальний процес яких визначається обмеженою руховою активністю, відчувають велику потребу в русі і значно частіше вважають свій звичайний руховий режим недостатнім для нормального функціонування організму. І навпаки, більшість студентів, характер навчання яких більш рухливий, вважають свій звичайний режим достатнім. Результати цього дослідження показують, що суб’єктивна оцінка власного рухового режиму, а також власного фізичного стану є гарним підґрунтям для залучення їх до фізкультурно-спортивної діяльності.
У дослідженнях [63], проведених у технічних ВНЗ, встановлено тенденцію до більш широкого використання вільного часу для фізичного удосконалення, ніж у студентів гуманітарного профілю. Так, із середньодобового бюджету вільного часу студенти технічних ВНЗ витрачають на фізичну культуру в тиждень 6 годин і 20 хвилин, студенти гуманітарного профілю - 4 години і 30 хвилин. Загальна величина вільного часу, що відводиться для фізкультурних занять студентів гуманітарного профілю виявилася нижчою, ніж у студентів технічного профілю. Крім того, заняття ранковою гімнастикою користуються також більшою популярністю серед студентів технічного профілю, ніж серед студентів гуманітарного профілю. На думку авторів, це пояснюється специфічними особливостями навчальної праці з одного боку і об’єктивним впливом організації навчального процесу з іншого. Розрахунок енерговитрат за таблично-хронометражним методом показує, що енерговитрати студентів технічного профілю значно перевищують енерговитрати студентів, спосіб життя яких малорухливий. Ця обставина і породжує у студентів гуманітарного профілю більш сильне прагнення до рухової активності.
Узагальнюючи результати багатьох соціологічних досліджень, можна зробити висновок: пасивний відпочинок частіше розповсюджений у студентів вузів гуманітарного профілю.
В.І. Жолдак [75], стверджує, що інженерно-технічні працівники більше займаються ранковою гімнастикою, вони ж разом з робітниками більше, ніж службовці займаються загартовуванням організму, у той час як останні виявляють високу активність в участі у змаганнях. Серед працівників різних категорій праці виявлено, що чим інтелектуальніша виробнича діяльність людей, тим нижчі у них витрати часу на заняття фізичними вправами, ніж в осіб фізичної і змішаної праці.
Таким чином, можна констатувати, що різний характер трудової діяльності людей по-різному визначає залучення їх до занять фізичною культурою і спортом.
Незважаючи на значну кількість проведених досліджень з даної проблеми, ми ще не маємо досить об’єктивної картини впливу характеру навчально-виховного процесу на залучення студентів до фізкультурно-спортивних занять. Одна з причин цього - відсутність єдиної методики у вивченні даного питання.
У подібних дослідженнях необхідне застосування суворих науково обґрунтованих згрупованих ознак, що відображають об’єктивний процес постійної інтелектуалізації навчальної праці студентів. Це дасть можливість не тільки порівняти результати досліджень, отриманих у різних типах ВНЗ, а й простежити тенденцію впливу процесу інтелектуалізації навчальної праці студентів за ставленням до фізичної культури і спорту, що є дуже важливим для забезпечення подальшого планування і прогнозування розвитку фізичної культури у вищих навчальних закладах.
1.3 Міні-футбол як ефективний засіб підвищення рухової
активності студентів ВНЗ
Для повноцінного використання цінностей фізичної культури, з метою формування основ здорового способу життя, підвищення рівня фізичної підготовленості студентів вищої школи необхідним є використання різноманітних форм та варіативності змісту фізичного виховання у ВНЗ, які дозволяють, в свою чергу, організувати фізичну активність згідно його ціннісних орієнтацій,інтересів, потреб [2; 9].
Пріоритетними в педагогічних конструкціях виявляються такі методи і форми навчання і виховання, використання яких з найбільшою ефективністю формує відношення людини до засобів фізичної культури. Це створює передумови до її фізичного самовиховання, саморозвитку і самореалізації. Самовизначення, як відомо, базується на задатках і здібностях людини до певного виду діяльності. З цього слідує, що єдина для всіх навчальна програма з фізичного виховання буде завідомо неефективною для кожного з тих, хто займається, разом з тим, арсенал засобів і методів фізичного виховання настільки широкий і різноманітній, що дозволяє знайти адекватні рішення для використання засобів і методів фізичного виховання в узгодженні з індивідуальними особливостями кожної людини [29]. Таким чином, формування фізичної культури людини вимагає відмови від надлишкової уніфікації і стандартизації змісту виховання, створення як найбільшої кількості варіативних програм [22], які враховують інтереси тих, хто займається, матеріально-технічну забезпеченість конкретних закладів освіти [19].
Спосіб життя сучасного суспільства характеризується все частішим використанням ігрової діяльності для задоволення життєво важливої потреби людини в творчій (інтелектуальній і руховій) емоційно насиченій активності.
Необхідно відзначити той факт, що проведення пор по існуючим правилам потребує наявності доброї матеріальної бази, якісного інвентарю та обладнання. Невелика кількість годин, відведених для спортивних ігор на навчальних заняттях. також заважає їх проведенню зі студентами. Все це вказує на те, що на сучасному етапі розвитку вищої школи в Україні доцільно розвивати серед студентів міні-футбол, по суті, спрощений варіант великого футболу, тобто гру на майданчику менших розмірів і з меншим числом гравців в командах. Ця гра вибаглива. Міні-футбол можна проводити на баскетбольних і гандбольних майданчиках. в спортивних залах, в хокейній коробці (влітку) та на футбольному полі (поперек поля з його половин), а також на будь-якій, місцевості, при необхідності по спрощеним правилам. Розміри майданчика можна вибирати виходячи з того, що є в наявності з матеріальної бази, а також з кількості тих хто займається.
Педагогічну оцінку малому футболу дає С.М. Андрєєв (1989), що один з перших оцінив заслуги цієї гри [11]: "Міні-футбол - гра дуже приваблива, захоплююча. Граючи в міні-футбол, кожен значно частіше, ніж, скажімо, в футболі торкається м’яча і приймає участь в загальних ігрових діях (а це, погодьтесь, приємно). Та і голів в міні-футболі забивається набагато більше, і це теж цікаво. Є у "молодшого брата" футболу і інші чесноти. Міні-футбол - спрощений варіант великого футболу - невибагливий. В цю гру можна грати на майданчиках малих розмірів і з меншою кількістю гравців в командах. Отже, для цього можна пристосувати будь-яку галявину. В міні-футбол з успіхом можна грати в шкільних спортивних залах, в хокейних "коробках", на найпростіших майданчиках, в жилих кварталах. Словом, можна сміливо стверджувати, що міні-футбол це універсальна гра, немов спеціально створена для загального захоплення. Нині міні-футбол виріс з "коротких штанів" і одержав загальне визнання. Він став ще кращим і привабливішим. Вважається, що першими в Європі почали грати в сучасний міні-футбол австрійці. В 1958 році один з селекціонерів збірної Австрії Йозеф Аргауер привіз ідею цієї гри зі Швеції з чемпіонату світу з футболу. На ідею Аргауера наштовхнули двосторонні тренувальні ігри бразильців в залі. Він захопився міні-футболом і запропонував організувати турнір. Гра-експеримент всім припала до душі. Поступово міні-футбол завоював популярність і в інших країнах. Правда, в СІЛА і Канаді міні-футбол називають "індор-соккер", тобто зальний футбол. Немало прихильників "кишенькового" футболу, в Німеччині. В Голандії "молодший брат" носить назву "цаал-футбол", в Бразилії - "футбол де салон". Проведення чемпіонатів світу показало, що міні-футбол має повне право на існування як окремий вид спорту, а змагання з міні-футболу - захоплююче видовище. Це не така атлетична і жорстка гра, як сучасний-футбол. І все ж достатньо інтенсивна, захоплююча і видовищна, вимагає від гравців високої техніки, уміння добре орієнтуватися і взаємодіяти з партнерами в умовах постійного дефіциту часу і простору. З допомогою систематичних занять міні-футболом можна розвинути не тільки швидкість, спритність, силу і витривалість, а ще й такі риси характеру, як взаємодопомога, колективізм, відповідальність, відчуття поваги до суперників. Гра в міні-футбол пред'являє до свої прихильників достатньо високі вимоги. Невеликі розміри ігрового майданчика заставляють всіх гравців активно діяти на будь-якій його ділянці. Нападаючі в ході гри часто "викочують роль захисників, а гравцям оборони, яким доводиться періодично вклинюватися в захисні порядки суперників, треба вміти діяти як нападаючим. Одним словом, кожен гравець в міні-футболі в певній мірі повинен володіти і прийомами відбору м'яча, і хлистким ударом по воротах, і різноманітними "фінтами".