Важливого значення для активізації студентів у процесі фізичного виховання набуває державне тестування й оцінювання фізичної підготовленості різних груп і категорій населення, до яких кожного року в Україні залучається близько 8 млн. людей, населення для студентів обов’язкових заліків з фізичного виховання, які передбачають звіт з теоретичної, методичної і фізичної підготовленості. Значну роль відіграє також залучення студентів до занять масовим спортом через багатоетапну систему спортивних змагань різних рівнів [37].
У багатьох вищих навчальних закладах керівництво намагається посилити оздоровчу результативність фізичного виховання шляхом розширення спортивних відділень та введень "спортивної спеціалізації" [40].
На сьогодні розроблені нові підходи щодо покращення якості фізичного виховання в вищих навчальних закладах, що відображено в роботах, М.В. Курочкіної [84], А.І. Драчука [52], А.С. Домашенко [51].
Отже, у сучасних умовах проводяться різноманітні дослідження питань вдосконалення фізичного виховання студентів у вищих навчальних закладах.
Автори підкреслюють, що основна їх спрямованість - оздоровча, за умови раціонального дозування навантажень відповідно до індивідуальних показників фізичного стану.
Проте, на сучасному етапі розвитку суспільства ми стоїмо перед загрозою кризи національної системи фізичного виховання, яка не відповідає вимогам і міжнародним стандартам фізичної підготовленості людини. Застарілі форми та методи викладання не лише приводять молодь до нервово-психічних перевантажень, але й обмежують її творчий розвиток, нівелюють їхню індивідуальність необґрунтовано використовують далеко не безмежні ресурси організму [21]. Зрозуміло, що необхідно вносити науково обґрунтовані корективи в діючу систему фізичного виховання.
Навчальна потреба внесення змін обумовлюється такими причинами : існуюча реальність ставить підвищені вимоги до способу життя людини, що підвищує актуальність виховання у підростаючого покоління навичок здорового способу життя, уміння контролювати та впливати на свій фізичний стан; необхідність формування стійких переконань у високій ефективності занять фізичними вправами; виховання свідомої потреби у систематичній руховій діяльності.
Б.М. Шиян [27] концептуальними положеннями формування національної системи фізичного виховання вважає наступні:
. Ідеологія системи фізичного виховання дітей і молоді має відображати загальнолюдські гуманістичні цінності, будуватись на національних засадах.
. Шкільна і вузівська фізична культура є певною цінністю для кожної особистості.
. Навально - виховний процес забезпечує досягнення індивідуально можливого рівня фізкультурної освіти.
. Зміст фізичного виховання являє собою взаємозв’язок таких основних блоків: знання, способи рухової діяльності, способи власної культурно - оздоровчої діяльності, способи спортивної діяльності.
. Національна система фізичного виховання базується на інноваційній діяльності, спрямованій на розвиток фізичної можливосте особистості.
. Визначальною умовою побудовою педагогічного процесу з фізичного виховання є забезпечення на заняттях взаємної поваги, співпраці вчителя і учнів.
В Україні, з метою створення умов для реалізації нових технологій у сфері зміцнення здоров’я засобами фізичного виховання та задоволення потреб у фізичному та духовному розвитку, прийнято низку документів [19].
Рухова активність - невід'ємний компонент життєдіяльності людини, що виявляється у виконанні певної кількості рухових актів. Вона визначається соціально-економічними і культурними факторами, залежить від віку і ролу занять, індивідуальних, психологічних, фізичних і функціональних особливостей, кількості вільного часу і характеру його використання, присутності спортивних споруд і місць відпочинку, а також від кліматегеографічних умов, що сприяють активному відпочинку [5; 35; 41; 52]
Результати дослідженя [93; 104] свідчать, що до використання факторів фізичної культури залучена, в кращому випадку лише, третина дорослого населення, а до раціональної фізкультурної активності - не більше 10%. На жаль, за свідченням деяких досліджень, активність занять фізичними вправами і спортом у дитячих і юнацьких роках майже не зберігається в наступні періоди життя, точніше знижується більш, ніж в 2-3 рази [115]. Більш того, тривале тренування на рівні спорту вищих досягнень не є гарантом гарного здоров'я і фізичного стану в зрілі роки та після припинення активних занять фізичними вправами [89].
З віком витрати часу на заняття знижуються. Так, дані дослідження [90] свідчать, що з дорос лих, які раніше займалися фізичними вправами самостійно, на момент дослідження зберегли свою фізкультурну активність у тій же формі 36,7%. У той же час із числа тих, хто раніше займався у спортивних секціях колективів фізичної культури, до самостійних занять перейшли лише 29,4%, а з тих, хто раніше займався у централізованих секціях ДТО - 29% [15].
Аналогічна картина спостерігається й у молодших за віком людей: тут не виявляють фізкультурної активності 8% з числа тих, хто раніше займався самостійно, 25% - колишніх членів спортивних секцій шкіл і 36% - раніше займалися в ДЮСШ [115].
Таким чином ті, хто займається фізичними вправами самостійно, вдвічі рідше припиняють активні заняття, ніж колишні вихованці спортивних секцій різного рівня. Цей факт свідчить про те, то саме самостійна форма занять фізичними вправами найбільш дієва і перспективна у відношенні їхньої систематичності та стійкості. Іце не дивно, тому що формування потреби в постійному фізичному удосконаленні відбувається тільки в холі індивідуальної о освоєння культури суспільства. Це. власне, і є не що інше як культура суспільства, перетворена в особисту "власність", у принцип діяльності особистості [60].
Фізкультурно-спортивна активність обумовлена, головним чином, внаслідок зовнішнього спонукання тими чи іншими обставинами (обов'язкові академічні заняття в навчальному закладі для одержання заліку чи оцінки з предмету і.п.). як правило, малопродуктивна і носить тимчасовий характер саме через не сформованість особистих культурних потреб [3; 30].
Не спостерігається однозначної залежності між фізкультурною і спортивною активністю. Фізкультурна активність у тимчасовому аспекті зберігається в звичній для кожної людини формі, а близько 70% колишніх спортсменів не приступили до занять фізичними вправами в будь-якій формі після припинення спортивної діяльності [15]. Очевидно, тут - позначається той факт, що в сферу спорту приходять у тому віці, коли отримане лише елементарне рухове, але аж ніяк не фізкультурне утворення (знання, уміння, навички в області самостійних занять фізичними вправами), що створює передумови зазначеної стабільності в орієнтації на визначені форми занять.
Більш того, в основі спортивної діяльності лежить спонукання ззовні (змагання з іншими, престижні моменти га ін.). що й призводить до фізкультурної пасивності після завершення дії стимулу.
Визначена залежність від форми занять спостерігається і стосовно віку їхнього припинення. Близько 60% дорослих відійшли віл регулярних занять фізичними вправами і спортом у віці 20-25 років, причому до 20 років - кожен другий був членом секції спортивних організацій, секцій колективів фізкультури, шкіл і тільки 1/3 займалися самостійно. Діти ж ідуть із секцій і ДЮСШ в основному в 14-15 років. Однак треба сказати, що падіння фізкультурно-спортивної активності школярів старших класів далеко не настільки тісно, як здавалося, пов'язане з горезвісною проблемою "зайнятості". Однозначного зв'язку не встановлено [95], Істотне значення мас розвиток матеріальної бази. При оптимальних умовах фізкультурна активність зростає майже на третину. За твердженням С.С. Акопяна [15], ще більше значення має, фактор спрямованості особистості на самовдосконалення, загальний рівень культури, коли кожний багато в чому визначає і індивідуальну фізичну культуру (тут співвідношення практично 2 до 3).
Отже, постає питання про орієнтацію самих форм занять фізичними вправами, сам процес фізичного виховання при регламентованих заняттях (секційних при ВНЗ, ДЮСШ, а також самостійних) на пошук найбільш раціональних форм у відношенні фізичного удосконалення надалі. Тому в такій ситуації першочергове значення має обов'язковий розподіл сполучених до занять фізичними вправами за їх цільовою настановою, проведення комплексних досліджень з вивчення проблеми формування здорового способу життя.
І тільки такий підхід до проблеми дозволить проаналізувати в органічному взаємозв'язку як компонентів формування здорового способу життя населення, так і умов (у єдності їх об'єктивних і суб'єктивних сторін), що мають вирішальний вплив на процес формування здорового способу життя.
У літературі є ряд досліджень, що розглядають цю проблему з погляду фізкультурної активності різних соціально-демографічних груп [10], спонукальних мотивів занять фізичними вправами [73] ролі фізичної культури і спорту у зміцненні здоров'я [72], підвищення фізичних можливостей і всебічного розвитку особистості [11; 12]. Однак, вони недостатні, носять фрагментарний характер і тому некоординовані, дослідження ведуться розрізнено і за різними методиками. Аналіз літературних джерел також показав, то у дослідженнях, як правило, переважає один із підходів: педагогіко - методичний, медико - біологічний чи психологічний. Більш того, різні компоненти здорового способу життя розглядаються ізольовано один від одного, не виявляється їхній взаємозв'язок, взаємозумовленість.
Однак, заняттями у вільний час не вичерпується різноманітність форм фізичної культури. Багато факторів і форм фізичної культури використовується безпосередньо в режимі прані, навчання, органічно пов'язані з виробничим процесом.
На думку багатьох фахівців [55], фізична культура в режимі навчальної діяльності студентів значно підвищує розумову працездатність. З різних джерел значення впливу оцінюється від 12 до 25% і вище. Слід зазначити, що вплив фізичної культури на розумову працездатність студентів відбувається не прямо, а опосередковано.
Через комплекс параметрів (захворюваність, професійна працездатність, тривалість у віковому аспекті та ін.) характеризується стан розумової працездатності і її вплив на успішність [44; 114].
Правильне і раціональне включення фізичних вправ у режим навчального дня студентів можливе ліпне за умови детального вивчення динаміки розумової і фізичної працездатності студентів, характер) навчальної втоми, особливостей, властивих конкретному виду праці динамічного стереотипу. Тільки з урахуванням вищезазначеного фізичне тренування організму можна розглядати як один з факторів, що позитивно впливає на професійну діяльність. Саме тому фізкультурні заходи в режимі навчального дня і фізичної праці дуже різняться і детермінуються особливостями виробництва [15].
Функціональні особливості трудової діяльності мають формуючий вплив як на соціальний статус людини взагалі, так. зокрема, і на її фізичну сферу, висувають конкретні вимоги до рівня розвитку його фізичних якостей і певним чином впливають на формування відносин до фізичної культури і спорту.
Цікаві дані були отримані в дослідженні Н.С. Абрамова [1] і В.І. Козлова [68]. де виявлено, що недолік рухової активності студентів, тісно пов'язаний з характером їхньої трудової діяльності. Так, респонденти, навчальний процес яких визначається обмеженою руховою активністю, відчувають велику потребу в русі і значно частіше вважають свій звичайний руховий режим недостатнім для нормального функціонування організму. І навпаки, більшість студентів, характер навчання яких більш рухливий, вважають свій звичайний режим достатнім. Результати цього дослідження показують, то суб'єктивна оцінка власного рухового режиму, а також власного фізичного стану є гарним підґрунтям для залучення їх до фізкультурно-спортивної діяльності.
У дослідженнях [63; 103; 116], проведених у технічних ВНЗ, встановлено тенденцію до більш широкого використання вільного часу для фізичного удосконалення, ніж у студентів гуманітарного профілю. Гак. із середньодобового бюджету вільного часу студенти технічних ВНЗ витрачають на фізичну культуру в тиждень 6 годин і 20 хвилин, студенти гуманітарного профілю - 4 години і 30 хвилин. Загальна величина вільного часу, що відводиться для фізкультурних занять студентів гуманітарного профілю виявилася нижчою, ніж у студентів технічного профілю. Крім того, заняття ранковою гімнастикою користуються також більшою популярністю серед студентів технічного профілю, ніж серед студентів гуманітарного профілю. На думку авторів, це пояснюється специфічними особливостями навчальної прані з одного боку і об'єктивним впливом організації навчального процесу з іншого. Розрахунок енерговитрат за таблично-хронометражним методом показує, що енерговитрати студентів технічного профілю значно перевищують енерговитрати студентів, спосіб життя яких малорухливий. Ця обставина і породжує у студентів гуманітарного профілю більш сильне прагнення до рухової активності.
Узагальнюючі результати багатьох соціологічних досліджень, можна зробити висновок: пасивний відпочинок частіше розповсюджений у студентів гуманітарного профілю.
В.І. Жолдак [26], стверджує, що інженерно - технічні працівники більше займаються ранковою гімнастикою, вони ж разом з робітниками більше, ніж службовці займаються загартуванням організму, у той час як останні виявляють високу активність в участі у змаганнях. Серед працівників різних категорій праці виявлено, що чим інтелектуальніша виробнича діяльність людей, тим нижчі у них витрати часу на заняття фізичними вправами, ніж в осіб фізичної і змішаної праці.
Таким чином, можна констатувати, що різний характер трудової діяльності людей по-різному визначає залучення їх до занять фізичною культурою і спортом.
Незважаючи на значну кількість проведених досліджень з даної проблеми, ми ще не маємо досить об'єктивної картини впливу характеру навчально-виховного процесу на залучення студентів до фізкультурно-спортивних занять. Одна з причин цього − відсутність єдиної методики у вивченні даного питання.
У подібних дослідженнях необхідне застосування суворих
науково обґрунтованих згрупованих ознак, то відображають об'єктивний процес
постійної інтелектуалізації навчальної праці студентів. Це дасть можливість не
тільки порівняти результати досліджень, отриманих у різних типах ВНЗ, а й
простежити тенденцію впливу процесу інтелектуалізації навчальної праці
студентів за ставленням до фізичної культури і спорту, що є дуже важливим для
забезпечення подальшого планування і прогнозування розвитку фізичної культури у
вищих навчальних закладах.
.2 Місце і значення фізкультурно-спортивної активності у способі
життя студентської молоді
Рухова активність - невід’ємний компонент життєдіяльності людини, що виявляється у виконанні певної кількості рухових актів. Вона визначається соціально-економічними і культурними факторами, залежить від віку і роду занять, індивідуальних, психологічних, фізичних і функціональних особливостей, кількості вільного часу і характеру його використання, присутності спортивних споруд і місць відпочинку, а також від кліматогеографічних умов, що сприяють активному відпочинку [5; 35].
Рухову активність доцільно розглядати як важливий чинник збереження високої не лише фізичної, а й психічної працездатності людини [42]. Вона є не лише засобом здійснення рухової функції, але має загальне біологічне значення. Здійснюючи тонізуючий вплив на центральну нервову систему, рухова активність сприяє більш досконалому і "економічному" пристосуванню організму до навколишнього середовища. Обмеження її в останній час призвело до зниження функціональних можливостей людини. Зміна функціонального стану центральної нервової системи в умовах гіпокінезії - одна з основних причин зниження адаптаційних можливостей організму. Нестача рухів - гіподинамія та гіпокінезія - призводить до патологічних відхилень у розвитку різних систем організму [15; 82]. Синдром або гіпокінетична хвороба -комплекс функціональних та органічних змін і хворобливих симптомів, що розвиваються в результаті неузгодженої діяльності окремих систем та організму в цілому із навколишнім середовищем. Чим інтенсивніша рухова діяльність тим повніше реалізується генетична програма і збільшується енергетичний потенціал, функціональні ресурси організму та тривалість життя [46].