метод наукового пізнання, який полягає у диференціації різних суспільств за певною ознакою з наступним їх групуванням та схожими рисами. Вдаючись до типологічного описання суспільств, дослідники мають можливість співставляти різні суспільства, порівнюючи їх, систематизувати знання про них, досягаючи істини у процесі пізнання суспільної організації людського життя.
Серед класичних типологій суспільств, яких нараховується не один десяток, виокремимо найбільш широко вживані та розповсюджені.
Марксистська типологія суспільств відома з середини XIX століття, згідно з якою існують п'ять типів суспільств, сутнісні риси
яких зумовлені існуючим способом виробництва, і які поділяються на:
первісні;рабовласницькі; феодальні; капіталістичні та комуністичні. Технократична типологія суспільств, яка набула особливої
популярності у другій половині XX століття. Згідно з нею, виділяють три типи суспільств: а) доіндустріальні, або традиційні, які ґрунтуються на сільськогосподарській цивілізації, а технологічну основу їх складає ручна праця; б) індустріальні, які ґрунтуються на індустріальній цивілізації, а технологічну основу їх складає машинна праця; в) постіндустріальні, які базуються на інформаційно-комп'ютерній цивілізації, а технологічну основу їх складають знання, інформація.
Термін "постіндустріальне суспільство" був введений в науковий обіг американським соціологом Д.Рісменом у 60-х роках XX століття, а широкого розповсюдження набув з виходом однойменної книги Д.Белла в 1973 році.
Постіндустріальне суспільство він розглядає як таке, в економіці якого пріоритетними стають не галузі виробництва товарів, а виробництво послуг, проведення наукових досліджень, розвиток освіти, підвищення якості життя. На думку Д.Белла, провідним класом у такому суспільстві стає новий клас, представлений ; технічними фахівцями, технократами, експертами, консультантами. Прибічниками теорії постіндустріалізму виступають багато західних вчених, котрі використовують різну термінологію, зберігаючи єдність у розумінні сутнісних рис постіндустріального суспільства.
Так, РДарендорф вживає термін "посткапіталістичне суспільство", А.Етціоні - "постсучасне", Е.Тоффлер, Р.Арон -"інформаційне",
З.Бжезинський - "технотронне".
Досить часто вживаною є історична типологія суспільств. У загальних рисах вона окреслена Е.Гідденсом. Згідно з нею,; виокремлюють два типи суспільств: ранні (суспільства мисливців, збирачів, скотарські, аграрні,
традиційні) та сучасні типи. Останні, у свою чергу, поділяються на:
•суспільства першого світу (від XVIII століття дотепер) - США, Західна Європа, Японія, Австралія, Нова Зеландія;
•суспільства другого світу (від початку XX століття до початку 90-х років XX століття) - СРСР, держави Східної Європи, які згодом, внаслідок політичних та економічних реформ, переходять до суспільств першого світу.
•суспільства третього світу (від XVIII століття, коли вони були колоніями, дотепер) - Індія, африканські та південноамериканські країни;
•"нові" індустріальні країни - Бразилія, Мексика, Гонконг, Південна Корея, Сінгапур, Малайзія, Тайвань.
Достатньо розповсюдженою є типологія суспільств світу за політичними режимами, згідно з якою виділяються демократичні, авторитарні та тоталітарні суспільства. Близькою до цієї є типологія,
запропонована К.Поппером у книзі "Відкрите суспільство та його вороги". Він розподіляє всі суспільства на відкриті (демократичного типу, з пріоритетом прав людини) та закриті (тоталітарного та авторитарного типу з утиском прав та свобод людини).
Наприкінці XX століття набула популярності макросоціологічна концепція "золотого мільярду", згідно з якою існують високорозвинуті суспільства за рахунок матеріального виробництва перш за все, які здатні забезпечити своїм членам (а Це приблизно мільярд населення Землі) гідне життя, і решта суспільств, що становлять джерело дешевої сировини і дешевої робочої сили для високорозвинутих суспільств.
Кожна з наведених типологій суспільств має право на існування, базується на власних теоретико-методологічних засадах, має відповідний понятійний апарат, за допомогою якого можуть бути розкриті змістовні характеристики суспільств.
Базові компоненти соціального життя
Існування суспільства пов'язане з постійною взаємодією індивідів, соціальних груп щодо задоволення власних потреб та інтересів. Взаємодія ця формується поступово, ускладнюючись крок за кроком. Переплітаючись, ці взаємодії утворюють міцну тканину соціального життя.
Елементарною частиною будь-якої соціальної діяльності людей є соціальна дія. Термін цей запровадив у соціологію М. Вебер, який розумів соціальну дію як таку, що є усвідомленою і співвідносною з діями інших людей або орієнтованою на них.
Структура соціальної дії така:
•дійова особа;
•потреба в активізації поведінки;
•мета дії;
•методи дії;
•інша дійова особа, на яку спрямована дія; результат дії.
Враховуючи те, що соціальна дія завжди усвідомлена, необхідно знати, що спонукає людину до неї. Тут постає питання про мотивацію.
Мотивація - це сукупність факторів, що спонукають до дії. В першу чергу це потреби, які можуть бути фізіологічними (їжа, відпочинок, секс та інші), а також потреби в безпеці, спілкуванні, визнанні, статусі тощо.
Соціальна дія є кроком до формування соціальної взаємодії. Здійснюючи соціальну дію особа відчуває на собі дію інших, а отже, відбувається обмін діями, тобто соціальна взаємодія. Соціальна взаємодія - це система
взаємообумовлених соціальних дій. Вони пов'язані циклічною причинною залежністю, коли дії однієї особи є одночасно причиною 'і наслідком відповідних дій іншої особи. Найбільш загальними типами взаємодій є: співробітництво та суперництво.
Соціальні взаємодії пов'язані із взаємними очікуваннями того чи іншого типу поведінки по відношенню один до одного. Такі очікування можуть бути епізодичними, невизначеними, або стійкими і сталими.
Якщо взаємодії набувають стійкого характеру, взаємні очікування індивідів постійно змінюються і в той же час з'являються стійкі соціальні очікування, які надають взаємодії досить упорядкованого та передбачуваного вигляду.
Такі упорядковані та стійкі взаємодії називаються соціальними відносинами.
На думку сучасних соціологів, основою формування соціальних відносин є цінності.
Для існування суспільства необхідно закріпити деякі соціальні відносини, зробивши їх обов'язковими для членів суспільства або соціальної групи. Це стосується тих відносин, які відображають задоволення потреб, необхідних для існування цілісної соціальної групи. Цю функцію виконують
соціальні інститути.
Соціальні інститути - це стабільна та інтегрована сукупність соціальних зв'язків, норм, ролей і статусів, цінностей та вірувань, які регулюють всі сфери суспільного життя.
Головним завданням соціальних інститутів є задоволення основних життєвих потреб. Відповідно соціологи виділяють п'ять соціальних інститутів:
•інститут сім'ї та шлюбу (потреба у відтворенні людського РОДУ);
•політичні інститути (потреба у безпеці та соціальному порядку);
•економічні інститути (потреба у виробництві матеріальних цінностей);
•освітні інститути (потреба у соціалізації, передачі знань, досвіду);
•інститут релігії (задоволення духовних потреб).
Соціальний контроль як спосіб саморегуляції суспільства
Суспільство є багаторівневою системою, яка складається з підсистем, соціальних спільнот та груп. Що ж утримує їх разом? Чому суспільство, в якому кожна спільнота має свої специфічні потреби та інтереси, не руйнується, не розпадається, а постійно відтворюється, зберігається як цілісний організм? Упорядкованість суспільства базується на взаємопов'язаних ролях, відповідно до яких особистість бере на себе обов'язки по відношенню до інших і в той же час вимагає від інших виконання своїх обов'язків. Для пояснення цього явища в соціології використовується поняття соціального контролю.
Соціальний контроль - це особливий механізм регуляції поведінки і підтримання суспільного порядку, який дає можливість зберегти традиції, звичаї, норми моралі, відтворити соціальні відносини в межах нормативної
системи, прийнятої в суспільстві. Нормативне обмежуючи стиль життя своїх членів, група здійснює контроль за тим, щоб ніхто суттєво не відхилявся від прийнятих правил.
Механізмами соціального контролю за членами суспільства є:
•соціалізація, тобто процес засвоєння соціальних ролей і культурних норм, який передбачає, що люди будуть виконувати свої ролі несвідомо, за звичкою, традицією, перевагами. Людина повинна хотіти впорядкувати своє життя, добровільно підкорятися законам суспільства і відчувати розгубленість та роздратування, якщо ці закони порушуються;
•груповий тиск. Кожна людина є членом тієї чи іншої первинної групи ( сім'я, студентська група та інші). Група має свої неписані норми взаємодії, поведінки. Член такої групи повинен дотримуватися мінімуму тих вимог, норм, які існують в ній. Якщо цього не відбувається, до порушника застосовуються неформальні санкції. Це може бути суспільний осуд або ізоляція. Ступінь групового тиску залежить також від згуртованості групи. Чим вона вище-тим сильніший тиск. Група виконує функцію нормативного обмеження індивідуальної поведінки.
Головними структурними елементами соціального контролю є норми та
санкції.
Норми - це приписи, вимоги і очікування відповідної поведінки. Норми можуть існувати на двох рівнях:
•норми, які існують в суспільстві, або у великих соціальних групах. Це звичаї, традиції, закони;
•норми, які існують в малих групах "групові звички". Норми можуть існувати як стандарти поведінки, або як очікувана поведінка.
Незалежно від форми існування, норми виконують такі функції:
•інтегруюча - полягає в об'єднанні членів групи;
•контролююча - полягає у контролі за поведінкою членів групи;
•еталонна - полягає у пропонуванні зразків та стандартів поведінки.
Укожному суспільстві завжди існує та чи інша міра порушення норм. По відношенню до порушників застосовуються санкції. Як визначає А. Кравченко, санкції можуть бути чотирьох типів.
Формальні позитивні санкції - це засіб соціального контролю, тобто визнання з боку офіційних структур (почесні звання, нагороди та інше).
Неформальні позитивні санкції - це засіб соціального контролю або публічне схвалення, не пов'язане з офіційними структурами (визнання, слава, визнання лідерських якостей та інші).
Формальні негативні санкції - це засіб соціального контролю у вигляді покарань, визначених юридичними нормами (арешт, ув'язнення, штраф, звільнення та інші).
Неформальні негативні санкції, - це засіб соціального контролю у формі покарань, не передбачених офіційними установами (зневага, осуд, зауваження та інші).
У сучасному суспільстві соціальний контроль здійснюється переважно формальними нормами (накази, постанови, закони). Він набув інституційної підтримки, яку здійснюють головні соціальні інституції (армія, освіта, правосуддя, уряд тощо.).
Соціальні інститути суспільства
Соціальний досвід свідчить, що для людського суспільства необхідно закріпити деякі типи соціальних відносин, зробити їх обов'язковими для всіх членів суспільства або його групи, забезпечити цілісність системи. Для збереження такої цілісності, в якій зацікавлена спільнота, люди утворюють систему установ, які закріплюють нормативне регулювання відносин і контролюють поведінку своїх членів.
Соціальний інститут - це стійкий комплекс формальних і неформальних норм, правил, засад, які регулюють різні сфери людської життєдіяльності і організують їх у систему соціальних статусів і ролей.
Інтеграція індивідів у соціальне об'єднання (групу, спільноту або суспільство) передбачає не лише зацікавленість людей у створенні таких зв'язків, але й наявність можливостей комунікацій - спільна ціліснонормативна система, мова та інші.
Соціальний інститут виникає і функціонує, виконуючи ту чи іншу соціальну потребу. Якщо ця потреба стає незначною або зовсім зникає, то поступово зникає і соціальний інститут, який її задовольняв.
Кожна людина має індивідуальну комбінацію потреб. Проте фундаментальних (важливих для всіх) потреб не так вже й багато, їх п'ять і стільки ж головних соціальних інститутів:
•потреба у відтворенні роду - інститут сім'ї та шлюбу;
•потреба у виробництві та розподілі засобів існування - економічні інститути, виробництво;
•потреба у безпеці, соціальній злагоді та порядку – політичні інститути, держава;
•потреба у передачі знань і набутих цінностей, соціалізація нових поколінь - інститут освіти;
•потреба у вирішенні духовних проблем, передача духовних цінностей і ритуалів, які підтримують у суспільстві солідарність і злагоду -
інститут релігії.
Процес утворення соціального інституту - інституціоналізація - передбачає такі етапи:
•виникнення потреби, задоволення якої вимагає спільних організованих дій;
•формування спільних цілей;
•поява соціальних правил і норм у процесі стихійної соціальної взаємодії;
•поява процедур, пов'язаних з нормами і правилами;
•інституціоналізація правил, норм, процедур, тобто їх прийняття, практичне застосування;