Досвід мотивування стає основою для формування більш складних особистісних утворень - досвіду творення цінностей, значень, смислів своєї поведінки, діяння, життя. Про психологічний зміст даних явищ йтиметься нижче. Тепер суттєвим є розгляд основних типів мотивування діяння людини відповідно до основних форм діяльності, які насичують кожний акт учинювання конкретним змістом. Існують різні підходи до класифікації форм діяльності людини, у нас буде поданий змістовий аналіз мотивації:
· феноменологічного творення ідеї (або подвижництва);
· теоретичного відтворення світу в знанні;
· спеціалізованого уміння;
· мистецького відтворення світу;
· дослідницької діяльності.
В цілому представлена
пояснювальна модель мотивації може бути віднесена до «процесуальних моделей»,
які спрямовані на виявлення причин, цілей та механізмів поведінки й діяння
людини. Процесуальні пояснювальні моделі мотивації орієнтовані на пояснення
закономірностей поєднання різних складових ситуації мотивування, що приводить
до прийняття рішення та вчинення дії, відповідної ситуації. До цього типу
моделей відносять «поведінську модель» Дж. Мак-Грота, «розширену модель
мотивації» Х. Хек-хаузена, теорію мотивації КЛевіна та ін. На відміну від
процесуальних моделей, «моделі змісту» мотивації націлені на вирішення питання
про тип потреб, які мотивують дії індивіда в тій чи іншій ситуації, або питання
про те, на основі яких цілей він діє, віддаючи перевагу одним та відкидаючи
інші. Поєднання вказаних моделей можливе в контексті синтезуючого, «динамічного
підходу» до побудови теорій мотивації, в яких поведінка та діяння індивіда
мають розглядатися як складний, поширений у часі його індивідуальної історії,
процес набування індивідуально-неповторного досвіду мотивування різнопланової
активності у світі: пізнавальної, перетворюючої, моральної, духовної тощо.
2.2 Співвідношення
мотивації та мотиву із діяльністю особистості, її поведінкою, потребами та
цілями
Розробка проблем мотивації інтенсивно ведеться в різних галузях психологічної науки з різних методологічних позицій, за допомогою різноманітних методик. Звідси - розуміння понять і сутність самих мотивів нерідко істотно відрізняються.
Витоки основних напрямів дослідження мотивації у зарубіжній психології беруть початок ще з теорії еволюції Ч. Дарвіна, яка стала основою розвитку трьох ліній розробки проблеми мотивації. Перший підхід трактував людину як вищу тварину (О. Маурер, І.П. Павлов, К. Спенс, Е. Толмен, Е. Торндайк, К. Халл та ін.). Вважалося, що розвиток інтелекту в людини має передумови у тварин, що свідчило про зачаткові форми інтелекту в останніх.
Другий підхід ґрунтується на такому твердженні: якщо між людиною і твариною є загальне біологічне коріння, то інстинктивні тенденції, які зазвичай приписуються тваринам, мають місце і в людини. Виходячи із цього положення, В. Макдаугал почав тлумачити інстинкт розширено і включив пізнавальні, емоційні, поведінкові, спонукальні компоненти в його структуру. На розробку цього напрямку мали вплив погляди З. Фрейда.
Особлива роль у вітчизняній психології належить дослідженням, пов’язаним з розвитком уявлень про мотивацію у роботах Л.С. Виготського, О.М. Леонтьєва, В.І. Мясищева, С.Л. Рубінштейна, Д.Н. Узнадзе та ін. У дослідженнях цих учених значна увага приділялася проблемі детермінованості діяльності суб’єкта. Свідомості відводилася регулювальна роль, а діяльність розглядалася як умова формування свідомості. С.Л. Рубінштейн зазначав, що основний позитивний зміст положення про єдність свідомості та діяльності полягає в утвердженні їх взаємності та взаємозумовленості. Діяльність людини зумовлює формування її свідомості, її психічних зв’язків, процесів і властивостей, які, в свою чергу, здійснюючи регуляцію людської діяльності, є умовою її адекватного виконання [7].
Включення свідомості як компонента в детермінацію людської діяльності дозволило поставити питання про мотивацію цілеспрямованої діяльності. Тут важливими поняттями стали ціль і мотив, а також їх співвідношення. Найбільше розроблення питання про усвідомлення мотивів одержало в теорії предметної діяльності О.М. Леонтьєва, який як механізм усвідомлення мотивів розглядає процес смислотворення, що виступає як специфічно-мотиваційна форма відображення реальності.
Психологічно і практично важливою є проблема оволодіння людиною своєю поведінкою. Тут проблема мотивації (як детермінації діяльності) тісно переплітається з проблемою вольової регуляції. Специфічним для людини є оволодіння своїми психічними процесами, а через них своєю поведінкою за допомогою зовнішніх стимулів-засобів. При цьому первинно нейтральним стимулам надається сила мотивів. Поведінка, за Л.С. Виготським, визначається ситуаціями, тому ключ до оволодіння поведінкою полягає в оволодінні ситуаціями. Людина ззовні оволодіває собою, тобто за допомогою додаткових стимулів. Людина на вищих рівнях організації своєї діяльності здійснює «самостимуляцію» і «само-мотивацію» діяльності.
Сучасні теорії мотивації умовно ділять на змістові і процесуальні (динамічні). Змістові загалом ґрунтуються на ідентифікації та розумінні внутрішніх і зовнішніх спонук. Вони номінально визначають чинники, що спонукають людину до дії, зумовлюють її поведінку. Динамічні теорії мотивації представляють чинники в процесі їх взаємодії, розглядаючи перебіг напруги, силу мотивів, їх стійкість або плинність (мінливість).
Для розуміння специфіки змістового аспекту мотивації слід з’ясувати проблему природи, сутності мотиву, його класифікації. У психологічній літературі описується низка різноманітних мотиваційних утворень: мотив, драйв, потреба, напруга, імпульс, чинники активації, мотиваційні риси, тенденції, сили, диспозиції, цілі, настанови та ін. Найчастіше мотив розуміють як одну з основних детермінант поведінки. Категорія «мотив» відображає в психологічних дослідженнях різні явища, тому що є багатовимірним функціональним утворенням зі складним предметним змістом. Так, в енциклопедичних, тлумачних, філософських і власне психологічних словниках «мотив» у широкому значенні цього слова визначається як спонука людської діяльності.
Значно вужче і конкретніше розуміння мотиву розглядається в теоретичних та експериментальних дослідженнях відомих психологів. Так, С.Л. Рубінштейн вважає, що мотиви - це певні спонукання до дії, породжені предметами і явищами зовнішнього світу - рушіями поведінки або «закріплена в індивіді система генералізованих спонукань» [7]. З позиції теорії установки Д.М. Узнадзе зазначав: «Мотив - це міркування, що змушує суб’єкта здійснювати цей акт; це потреба, для задоволення якої саме ця поведінка була визнана як доцільна». П.М. Якобсон розумів під мотивом те спонукання, що спричинює вчинок. Л.І. Божович ототожнювала мотиви з внутрішньою позицією особистості [2]. О.М. Леонтьєв мотивом діяльності називав предмет потреби - матеріальний або ідеальний, чуттєво сприйманий чи уявний, мислимий [5,13].
Як показав аналіз різноманітних дефініцій, для більшості авторів властиве потребове розуміння характеру мотивів. Разом з тим, загально-визнаного розуміння сутності мотиву немає. Спостерігається або ототожнен-ня мотиву з іншими психічними явищами, або приписування спонукальної (мотиваційної) функції іншим якостям особистості та навіть (як зазначає В.І. Ковальов) фактичне винесення категорії мотиву за межі психічного.
Але, незважаючи на розбіжність поглядів більшості вчених на сутність мотиву, простежується певна закономірність у їх визначенні. Найчастіше дослідники за мотив вважають конкретний психологічний феномен. Так, погляди на мотив як потребу висвітлюється у працях С.Л. Рубінштейна, О.М. Леонтьєва, Л.І. Божович, В.І. Ковальова, А. Маслоу та ін. Потреба розглядається як спонукальний момент виникнення мотиву або як частина чи навіть сам мотив. Потреби реалізовуються в поведінці та діяльності за допомогою мотивів. У процесі виникнення та формування вони здійснюють взаємний вплив один на одного. Розвиваючись і закріплюючись, мотиви сприяють закріпленню потреби. У свою чергу і розвиток потреб сприяє ефективнішому формуванню мотивації.
Потребами визначаються мотиви та цілі, які взаємопов’язані й здійснюють у процесі цієї взаємодії певний вплив як на поведінку та діяльність людини, так і на її дії. Результати діяльності (поведінки) немовби за принципом зворотнього зв’язку здійснюють вплив на формування потреб, а також цілей і мотивів [4]. У деяких працях мотив розглядається як мета [3]. О.М. Леонтьєв співвідносить мотиви то з діяльністю, то з діями, що свідчить про відсутність жорсткого взаємозв’язку у системах «мотив - діяльність», «ціль - дія», «умова - операція» [4,46].
Мотиви поведінки та діяльності виникають на вищому рівні відображення потреб - їх усвідомленні. Необхідність усвідомлення потреб, перш за все, пов’язане з, так званим, «присвоєнням» потреб суспільства.
Слід зазначити, що більшість вітчизняних і зарубіжних психологів вважають, що мотив - це не будь-яке спонукання, яке виникло в організмі людини й розуміється як стан, а внутрішнє усвідомлене спонукання, яке відображає готовність людини до дії або вчинку. У той же час частина психологів не розглядає мотив як спонукання, а навпаки - відокремлює мотив від спонукання. Визнаючи за мотивом спонукальну силу, Є.П.Ільїн зазначав, що спонукання без мотиву втрачає свою силу. Водночас прирівнювати мотив до спонукання теж немає достатніх підстав [3,52].
Мотив як намір розглядали Л.І. Божович, Б.Ф. Зейгарник, К. Левін. Хоча намір прямо і не ототожнюється із мотивом, визнання за ним мотивуючої сили безперечне [2].
Мотив як особистісну диспозицію обґрунтовують західні психологи (Дж. Аткінсон, М. Мадсен, Х. Маррей, Х. Хекхаузен) та вітчизняні вчені (С.С. Занюк, Н.Ш. Магомед-Емінов, В.С. Мерлін, С.Г. Мосвичов, К.К. Плато-нов, М.В. Савчин, А.А. Файзуллаєв, В.О. Ядов та ін.).
Розуміння мотиву як «процесу формулювання» належить польським психологам А. Левицькому, К. Обуховському. Мотив - це відповідь на питання, чому людина ставить перед собою таку мету, а не іншу, діє так, а не інакше.
Задоволеність як мотив розглядають В.Г. Асєєв, Т.А.Кітвель, А.Г. Ко-вальов, Н.Ф. Наумова, П.М. Якобсон, І.Г. Столяр та ін. Якщо задоволення - це емоційний стан, що виникає внаслідок реалізації мотиву, є наслідком досягнення мети, задоволення потреби (П.М. Якобсон), то задоволеність більшістю психологів і соціологів розуміється як ставлення до виконуваної діяльності, стилю життя та ін., що здійснює довготривалу оціночну функцію (позитивну або негативну). На основі позитивного ставлення до виконуваної діяльності суб’єкт має довготривалу мотиваційну установку на її виконання. Тому, задоволеність виступає одним із чинників, котрі впливають на прийняття рішення продовжувати діяльність і тим самим, на думку Є.П.Ільїна, посилюють мотив, але не є безпосередньою спонукою. Задоволеність може бути основою, змістовою складовою мотиву, пояснюючи, чому людина займається тією чи іншою діяльністю тривалий час [3]. Отже, задоволеність набуває мотиваційного статусу.
Таким чином, аналіз різних поглядів на мотив як тотожність із тим чи іншим психологічним феноменом (потребою, спонуканням, наміром, метою, особистісною диспозицією, станом, формулюванням, задоволеністю тощо), свідчить, що різні автори або відмовляються вивчати мотиви як психологічні явища, або вдаються до вибору найбільш «зручного» для них трактування мотиву.
Щодо класифікації мотивів, то тут теж немає єдиної думки серед учених. Виділення видів мотивів і їх класифікація у багатьох авторів залежить від того, як вони розуміють сутність мотиву. Так, у зарубіжній психології поширеним є поділ мотивів на два типи: з погляду специфічних і неспецифічних мотиваційних утворень. До перших відносять диспозиційні змінні: мотиви, потреби, цінності, настанови; до других - функціональні змінні, що ситуативно пов’язані з першими: специфічні мотиви, стимули, драйви, підкріплення, цільові об’єкти.
Згідно з уявленнями О.М. Леонтьєва, мотиви можуть диференціюватися на «ті, що тільки знаються», тобто номінальні, і «реально діючі». Перші позбавлені функції спонукання та смислоутворення. Вони використовуються як мотивування. «Реально діючі» поділяються на мотиви-стимули та смислотворні. Останні завжди займають вищу ієрархічну сходинку в системі мотивації і є провідними для особистості [5].
У багатьох випадках основою для виділення мотивів є приналежність стимулів, які викликають потреби, до зовнішніх або внутрішніх (А.К. Маркова). Ділення мотивів на особистісні та суспільні, егоїстичні та суспільно значущі пов’язані з настановами особистості, її моральністю, спрямованістю (Л.І. Божович). Також існує поділ мотивів, що може базуватися на виділенні та класифікації різноманітних видів потреб (біологічних і соціальних): мотиви самоповаги, самоактуалізації, мотиви-прагнення до результату (мотиви досягнення), мотиви-прагнення до діяльності, мотиви до успіху й уникнення невдач [6].
Є.П.Ільїн виділяє мотиви на основі їх структури: первинні (абстрактні) й вторинні (з наявністю конкретної мети); останні діляться на повні (при наявності компонентів потребового, «внутрішнього фільтру» та цільового блоків) і скорочені (сформовані без блоку «внутрішнього фільтра»).
Цікавою є спроба класифікувати мотиви за певною ознакою вітчизняним психологом В.І. Ковальовим. Він виділяє декілька груп мотивів за різними критеріями. У першій групі об’єднано мотиви за критерієм їх змісту, а саме: ідейні (світоглядні), політичні, моральні, естетичні. Друга група мотивів виділяється за джерелом їх виникнення, зумовленістю та особливостями регуляції: широкі соціальні мотиви (патріотичні), колективістські, діяльнісно-процесуальні та стимульно-заохочувальні. До третьої групи належать мотиви за видами діяльності: суспільно-політичні, професійні, навчально-пізнавальні. Четверта група об’єднує мотиви за часом їх прояву: постійні, короткотривалі, довготривалі. П’ята група мотивів пов’язана з силою їх прояву: сильні (дієва мотивація), помірні, слабкі. До шостої групи належать мотиви за рівнем їх сталості: сильно-, середньо- і слабосталі. Сьома група репрезентує прояв мотивів у поведінці: реальні, актуальні та потенційні. Своєрідність усіх цих груп мотивів характеризує мотиваційну сферу особистості. При цьому перші три групи фактично становлять її змістову характеристику, а чотири останні - динамічну [3,96].
Засновником динамічного аспекту вивчення мотивації вважається Курт Левін, за твердженням якого, підґрунтям тієї чи іншої поведінки є певні сили. Вчений виходив із того, що чинники поведінки, її мотивацію слід шукати не лише серед іманентних властивостей індивіда (інстинкти, сила волі та ін.), а й у процесах взаємодії суб’єкта з середовищем через конкретний випадок чи ситуацію. Для К. Левіна мотивація є актуальним процесом, що спрямовує та спонукає цілеспрямовану поведінку.
Зауважимо, що майже всі дослідження з теорії інструментальності проводилися на матеріалі різних видів професійної діяльності, що забезпечило їм високу зовнішню валідність.
До зазначеного класу теорій належить і поширена модель мотивації Х. Хекхаузена, яка будується на основі схеми «очікуваної цінності» й враховує низку параметрів: особистісний стандарт, орієнтацію на майбутнє, каузальну інтерпретацію результату, особисту відповідальність. Для пояснення дій у моделі розрізняють чотири поняття: ситуація, дія, результат, наслідки. Ці поняття пов’язуються за допомогою відповідних типів очікувань: «ситуація - результат», «дія - результат», «дія в ситуації - результат», «результат - наслідки». Наслідки дії Х. Хекхаузен поділяє на чотири класи: самооцінювання, наближення до надмети, оцінювання іншого, побічні впливи.
Розвиток радянської школи теорії мотивації відбувався на основі узагальнення світового психологічного досвіду та власного критичного підходу, методологічною основою якої були праці Л.С. Виготського, С.Л. Ру-бінштейна та ін.; концептуальні роботи О.М. Леонтьєва, Г.С. Костюка, В.М. Мясищева та ін.