Курсовая работа (т): Психологічні механізми розвитку мотивації людини

Рис. 1.1. Схема теорії імпульсів біологічних спонук

Чим довше баланс залишається порушеним, тим сильнішою є мотивація, тим сильніше активується організм, рівновага ж установлюється лише після задоволення даної потреби, вслід за цим зникають і спонука, й активація. Підтримка рівноваги, за якої організм не відчуває потреб та активації, називається гомеостазом. Звідси походить термін «гомеостатична поведінка» - поведінка, спрямована на усунення мотивації через задоволення потреби, що її викликала.

Теорія біологічних спонук дає змогу з'ясувати, яким чином задовольняються біологічні потреби організму людини, проте вона не пояснює всіх видів мотивації людини.

Теорія оптимальної активації (Е. Даффі, Д. Хебб) була створена в 50-х роках XX ст. і базується значною мірою на законі Йєркса - Додеона. Відповідно до цієї теорії, організм людини намагається підтримати «оптимальний рівень активації», який дає йому змогу функціонувати найефективніше (рис. 1.2.) Цей рівень не відповідає абсолютному нулю, як стверджується в теорії біологічних спонук, а залежить від фізіологічного стану даної людини в даний момент: Адже окремі люди потребують сильнішого припливу стимулів, ніж інші, які здатні витримувати їх лише в обмеженій кількості. Потреба в стимулах змінюється також залежно від психічного стану людини.

Рівень активації під час сну або в стані творчого піднесення, звичайно, відрізняється від рівня, оптимального для даної людини.

Теорія оптимальної активації в цілому є механістичною за своєю суттю, оскільки не в змозі пояснити шляхів розгортання поведінки та діяння людини в тій чи іншій ситуації, виявити чинники дії, окремого акту діяння людини.

Рис. 1.2. Схема теорії оптимальної активації

Когнітивні теорії мотивації базуються на твердженні про те, що всі дії людини завжди так чи інакше мотивовані. Таким чином, не існує ніякої особливої сили, яка «втручається» в процес діяння людини лише в критичні моменти, коли порушена рівновага. Людина завжди перебуває у стані «когнітивного вибору», отже, звертається до задоволення тієї чи іншої потреби (навіть власне біологічної), аналізуючи стан, що виникає. Досить рідко процес задоволення потреби відбувається як невідкладний, нагальний.

Р. Боллес розглядає мотивацію скоріше як «механізм вибору» певної форми поведінки. Цей механізм виявляє себе в реакціях на зовнішні подразники і спрямований на актуалізацію можливості організму, яка в даний момент якнайкраще відповідає його фізіологічному, емоційному або когнітивному стану тощо. Вибір може зумовлюватися також присутністю поблизу іншого суб'єкта або об'єкта. Ньюттен вважає, що вибір найближчих дій індивіда визначають його цілі та плани на майбутнє. Чим важливіші для нього ці цілі, тим з більшою силою вони орієнтують його вибір. Стимулом для дій індивіда можуть виступати не тільки самі цілі, але й наміри досягнути їх.

Е. Десі стверджує, що всі вчинки індивіда мотивуються «внутрішньо», у відповідності з його природженими особливостями. На думку автора, людину більше приваблює діяльність, яка розвиває в ній почуття «компетентності», при цьому зовнішнє заохочення часто може приводити до послаблення такої внутрішньої мотивації. За дослідженнями К.Фішера, підсилення внутрішньої мотивації може здійснюватися через активацію відповідальних, самостійних, ініціативних дій індивіда щодо предмета його дій.

Л. Фестінгер є автором теорії когнітивного дисонансу, яка пояснює процеси мотивування поведінки індивіда. Людина в кожний момент свого діяння або поведінки розглядається як індивід, який має відносно сталий досвід реагування, взаємодії або протистояння явищам навколишнього середовища, тобто має деяку «вихідну інформацію». «Нова інформація», яка виступає збудником активності даного індивіда, може викликати в нього «згоду» або «незгоду», що з емоційної та активаційної точки зору визначає процес пізнання як такий. У випадку «незгоди» виникає «когнітивний дисонанс», який спонукає людину до його подолання. Вихід зі стану, що складається, може здійснюватись індивідом двома шляхами: або через зміну, переоцінку «вихідної інформації», або через зміну власної поведінки. В будь-якому випадку когнітивний дисонанс має бути знятий.

У цілому когнітивні теорії мотивації дають можливість не тільки пояснити механізм виникнення, активації мотивів діяння та поведінки людини, а й прогнозувати їх розвиток, розгортання в процесі «збуджених» дій.

Спробою поєднати існуючі підходи до визначення природи мотивації людини є теорія мотивації А. Маслоу. В основу даної теорії покладене уявлення про «ієрархію потреб», які протягом життя людини так чи інакше зумовлюють її поведінку. Дана ієрархія поєднує найелементарніші потреби та найвитонченіші спонуки діяння людини (рис. 1.3.). Згідно з даною теорією, будь-яка істота прагне свого розквіту, діючи у найбільшій відповідності своїм можливостям та намаганням. Як підкреслює Маслоу, кожна нова потреба виникає, стає можливою тільки при задоволенні потреб нижчого порядку. Найвища ж потреба - в самореалізації - постає як актуальний збудник та спонука дій і поведінки людини тільки за умови повного задоволення тих потреб, що передують їй. При цьому здатність до самореалізації розглядається автором як природна, що завжди властива людській істоті, а можливість задовольнити дану потребу має саме «благополучна», «розвинута» особистість.

Рис. 1.3. Ієрархічна піраміда потреб за А. Маслоу

У вітчизняній психології сутність мотивації розглядалась у межах «діяльнішого підходу». Виходячи з положення про суспільний характер діяльності людини та її потреб, відповідно тлумачився і зміст мотивів та цілей даної діяльності. СЛ. Рубінштейн указував, що мотив як усвідомлена спонука конкретної дії виникає зі ставлення людини до ситуації, обставин, умов тощо, в яких протікає діяння. Вибір способу діяння відбувається через свідоме зіставлення умов, завдань, цілей, перспектив тощо діяльності, що протікає. Мотив неможливий поза відношенням до «логіки завдань» діяльності. Характер мотивації діяльності залежить від рівня домагань та рівня досягнень індивіда відповідно до предмета та цілей здійснюваної ним діяльності. Очікування успіху, передбачення перспективи у здійснюваному процесі - одна з найважливіших складових мотивації діяльності індивіда. Зміст мотивування завжди безпосередньо пов'язаний із предметом діяльності та суттю здійснюваних перетворень щодо цього предмета в процесі діяльності: мотивація завжди має конкретний предмет, тому повинна розглядатися відповідно до конкретного тилу (виду) діяльності людини.

О.М. Леонтьєв визначає мотив як «опредметнену» потребу. Мотивування діяльності людини зумовлене діалектикою потреби та власне мотиву: до свого найпершого задоволення потреба «не знає» свого предмета, він ще має бути визначений. Тільки після виявлення предмета потреба набуває своєї конкретності, а її предмет, що сприймається, уявляється, мислиться людиною, - своєї збуджувальної, спонукальної, спрямовуючої функції, тобто стає мотивом. Саме предмет потреби - матеріальний чи ідеальний, чуттєво сприйнятий або даний тільки в уяві, в помисленому плані - може бути названий мотивом діяльності. У свою чергу, мотив зумовлює і спрямовує діяльність суб'єкта, постаючи в цілях, завданнях та інших складових процесу діяння. Мотиви, на думку О.М. Леонтьєва, можуть бути усвідомленими й не усвідомленими. З цією тезою погоджуються А.В. Петровський та ряд інших авторів. Водночас СЛ. Рубінштейн, Д.Н. Узнадзе та інші вчені підкреслюють саме «свідому природу» мотивації, що відрізняє мотив від інших збудників та спонук діяльності й поведінки (потреб, настанов, потягів тощо).

Д.Н. Узнадзе визначає мотив як певне міркування індивіда, яке безпосередньо стимулює його до конкретного акту діяння чи поведінки. В центрі цього міркування - потреба, для задоволення якої здійснена конкретна поведінка або дія визнана доцільною. Смисл мотивації полягає саме в цьому: відшукується та знаходиться саме така дія, яка відповідає основній, закріпленій у житті настанові особистості.

Викладені підходи до визначення сутності мотивації людини в процесі діяння, а також ті, що залишилися поза нашою увагою, демонструють здобуток психологічної науки в дослідженні та обґрунтуванні природи даного психологічного явища. Можливо, саме в «змістовому перетині» цих підходів, концепцій, теорій висвітлюється достеменна сутність досить складного, синтезованого, багатоманітного у своїх конкретних виявах феномена.

2. Психологічні механізми розвитку мотивації людини

.1 Потреби та мотиви діяльності

Вчинковий підхід до тлумачення змісту психологічних явищ дає змогу побудувати ще одну пояснювальну модель мотивації як складного, синтезованого утворення психічного світу людини. Вихідним у її побудові є розуміння вчинку як специфічного способу діяння особистості, в якому стає дійсною, реальною індивідуальна сутність даної особистості. Вчинок ніби викристалізовує неповторний зміст «Я» людини і робить його доступним безпосередньому спостереженню. Це форма діяння, коли стереотипність, слідування усталеному стають неможливими, коли зміст діяння постає у неповторному, індивідуалізованому способі вчинення людиною того чи іншого акту виявлення свого ставлення до світу або окремих його елементів. Учинок немовби віддзеркалює власне особистісне в людині. Вчинюванню як процесу здійснення акту самовиявлення особистості передує осягнення нею змісту ситуації як такого, що робить необхідним акт самовияву «Я». Цей акт є результатом розвитку ситуації діяння: всі елементи - ситуації вибудовуються в «ієрархізовану модель потенціювання» вчинку, коли зовнішні й внутрішні, прямі та посередні, наявні та приховані умови даної ситуації зумовлюють таку активність «Я» людини, що спрямована на оволодіння ситуацією, на ствердження свого способу діяння в ній, на забезпечення очікуваних наслідків діяння в даній ситуації.

Якщо характеризувати ситуацію вчинювання з точки зору «енергомісткості» її елементів, то необхідно підкреслити, що сам учинок потенціюється не власне змістом ситуативних впливів, а й їхньою ефективністю, насиченістю «емоційною енергією», силою індивідуальних значень цих впливів для особистості тощо. Таким чином, постає питання про спонукальну функцію ситуації, яка набуває статусу «ситуації вчинку» тільки за умови освоєння її «вчинкового змісту» з боку самої особистості. Отже, необхідно розкрити власне мотивуючу характеристику ситуації, діяння в якій спонукає особистість до акту самовияву індивідуальної сутності «Я», до вчинку.

В кожній окремій ситуації діяння людина постає як індивід, здатний до самостійного, предметного, цілеспрямованого вчинення відповідних за змістом та способами реалізації дій. Як окремий індивід людина наділена здатністю безпосередньо та опосередковано сприймати «інформаційний контекст» ситуації та реагувати на нього, виходячи з «ціннісного контексту» ситуації, що формується в процесі осягнення індивідом змісту даної ситуації. Від первинного моменту сприйняття ситуації індивідом до моменту здійснення дії-відповіді на сприйнятий зміст відбувається розгортання (як правило, у внутрішньому плані психологічних явищ «Я») «мотиваційного контексту» ситуації, а саме - мотивування індивідом «дійового контексту» ситуації та ініціювання власне вчинкових дій.

Мотивування постає як більш-менш тривалий процес активації спонукальних сил поведінки та діяння особистості. Відбувається актуалізація - перехід в актуальний стан - тих чи інших потреб, потягів, бажань, хотінь, очікувань особистості тощо, які відповідають змісту даної ситуації та індивідуальній оцінці її з боку даної особистості (адже кожна людина по-своєму реагує на кожну із ситуацій поведінки, діяння, життя). Формується свого роду «активний стан», або «стан активації» людини, який на наступному етапі розвитку ситуації спричинить той чи інший «дійовий контекст» даної ситуації, викличе певні дії особистості. Вказаний «стан активації» і є складним комплексом спонук діяння особистості в цій ситуації, тобто відповідною мотивацією діяння.

Таким чином, мотивація постає як синтезоване утворення, основою якого є природні для людського існування спонуки (біологічного, соціального, морального, духовного характеру тощо). Необхідно розрізняти процесуальні особливості мотивування поведінки або діяння особистості, іноді мотивацією називають сам процес мотивування, коли відбувається актуалізація тих чи інших спонук, їх змістовна інтеграція, ієрархізація та формування мотиву діяння. Проте більш поширеною є традиція позначати поняттям «мотивація» сам продукт, результат мотивування поведінки або діяння - складний комплекс мотивів, який утворюється внаслідок оволодіння індивідом учинковою ситуацією. Мотивація може бути усвідомленою та неусвідомленою. Іноді мотивування дій індивіда може здійснюватися через синтез неусвідомлених потягів або хотінь та усвідомлених мотивів. У результаті утворюються так звані вторинні мотиви, які виступають усвідомленими спонуками вищого, ніж первинні, порядку, і виявляють новий, «набутий», присвоєний зміст мотивації індивіда. Мотив - це усвідомлена індивідом спонука його дій та поведінки, осягнута через зіставлення предмета потреби (чи потягу, прагнення, бажання), емоційного або афективного змісту переживання цієї потреби та очікуваного результату її задоволення. Основу формування первинних мотивів становить, як правило, та чи інша потреба індивіда, вторинні ж мотиви можуть мати в своїй основі первинні мотиви й формуватися через синтез їх з іншими спонуками діяння конкретного індивіда.

Вчинок як специфічна форма діяння та поведінки людини завжди супроводжується «боротьбою мотивів», отже, процес мотивування вчинку має такі суттєві ознаки:

·   під час мотивування вчинку індивід актуалізує «протилежності» спонук своїх дій у ситуації, що склалася, та має змогу прогнозувати розвиток цих протилежностей - до загострення та вибуху суперечностей чи згладження, гармонізації елементів можливих суперечностей;

·   актуалізація протилежностей спонукальних імпульсів може здійснюватись індивідом свідомо, підсвідомо, неусвідомлено тощо, відповідно в кожному з цих випадків процес актуалізації та послідовність розгортання вчинкової ситуації та дії матиме специфічні ознаки;

·   відповідно здійснюватиметься і процес прийняття рішення індивідом та вибір «провідного мотиву» (або комплексу мотивів), які зумовлять зміст та характер його дій на наступному етапі розгортання вчинку.

Боротьба мотивів виявляє орієнтації індивіда у виборі тих чи інших спонукальних імпульсів, рівень його готовності до здійснення цілеспрямованих та стверджуючих його власне «Я» дій, схильність до того чи іншого типу мотивування вчинку. Так, можна говорити про імпульсивне або помірковане мотивування, емоційне (афективне), раціоналізоване чи інтуїтивне мотивування вчинкової активності індивіда. Результати протистояння мотивів та усвідомлення індивідуального значення цього протистояння виявляються у прийнятті рішення індивідом щодо всіх елементів ситуації вчинку (зовнішніх і внутрішніх, дійсних та можливих, безпосередніх та опосередкованих тощо). Саме момент прийняття рішення та його змістовний вираз (характер та мета наступного діяння) стають власне динамічним імпульсом подальшого розвитку ситуації вчинку.

В процесі онтогенезу суттєво змінюються характер та послідовність мотивування вчинкових дій індивіда. На початкових етапах воно здійснюється за принципом «уторування шляхів», тобто кожна вчинкова ситуація потребує послідовного та поступового розгортання кожної окремої ситуації, а «енергомісткість» ситуації визначається передусім ознаками «невідомого» та «неосвоєного» щодо елементів даної ситуації. На пізніших етапах онтогенезу на перший план виходить саме «зміст» учинкової ситуації, а спосіб реагування на нього обирається індивідом уже з урахуванням індивідуального досвіду мотивування та прийняття рішення.

Отже, в онтогенезі відбувається формування досвіду розгортання «мотиваційного контексту» ситуації вчинку. Процес мотивування вчинкових дій, побудова мотивів та утворення конкретної мотивації діяння і поведінки набувають властивих конкретному індивіду ознак змістового, структурного, процесуального, афективного тощо характеру. Через закріплення одних ознак, відкидання інших, за умови активного, творчого привнесення нових елементів у процес здійснення індивідом мотивованого діяння, відбувається процес формування індивідуального досвіду утворення мотивації (у вузькому плані) та здійснення вчинкового діяння (у широкому плані) індивіда. Зміст даного досвіду завжди конкретний, властивий окремому індивіду, а тому має суттєві ознаки неповторного «Я» людини.