узагальнена система культурної інформації, яка дозволяє транслювати, фіксувати та переробляти суспільний досвід. Така система формує (іноді маніпулює) суспільну свідомість, прогнозує масові явища. Символи доповнюють структуру знаків, оскільки самі знаки доповнюють багатоманітністю образів, змістовність яких виходить за межі інформаційного знака. Мову іноді називають символічним кодом культури. Розвиненість національної мови, її багатомірність свідчить про рівень національної культури. Функція мови полягає в тому, що в мові нація або спільність представлені як цілісність.
Субкультура. Визначення терміну «субкультура» пов'язане із сучасною соціологією, яка формулює його в трьох аспектах.
1.Сукупність деяких негативно усвідомлених норм і цінностей традиційної культури, що функціонують як культура кримінального світу.
2.Особлива форма організації людей (найчастіше молоді) — автономне, цілісне утворення всередині пануючої культури, яке визначає стиль життя та мислення її носіїв; відрізняється своїми звичаями, нормами, комплексами цінностей і навіть інститутами.
3.Трансформована професійним мисленням система цінностей традиційної культури, яка набула своєрідного забарвлення.
Субкультура може бути позитивною реакцією на соціальні та культурні потреби суспільства (професійні), а може бути і негативною (кримінальна, деякі молодіжні).
Масова культура. У повсякденній практиці культуру того чи іншого суспільства розглядають як явище, обмежене певними державними, адміністративними або національними межами. Але культурний простір більш широкий: це результати внутрішніх міграцій у країнах, впливу засобів масової інформації та багатьох інших причин, які носять глобальний характер. У сучасній соціології масова культура розглядається як культура повсякденного життя, яка виробляється для сприйняття масовою свідомістю, безпосередньо та достовірно представлена перед усім діяльністю засобів масової комунікації, завдяки чому вона не потребує філософської, глибинної інтерпретації.
Таким чином, сучасні засоби масової комунікації створюють специфічну культуру, яка є новим етапом соціального спілкування. Вона виникає на хвилі індустріалізації, урбанізації, створення масових груп суспільства, об'єкт інтересів яких знаходиться поза широким розмаїттям локальних груп та культур, до яких вони належать. Масові групи є відірваними від звичайних умов взаємодії та діють незалежно від соціальних ролей, зумовлених їх позиціями у суспільстві.
Іншими формами культури суспільства вважаються висока культура (класичні музика, література тощо, які створювалися для еліти суспільства) та народна культура (фольклор, міфи та ін.).
Структурують культуру також і за її формами, виокремлюючи загальнолюдську культуру, яку виробило людство протягом усієї історії; суперкультуру як таку, що створена певним суспільством (американська
культура, українська культура); субкультуру як культуру певних груп - "малі культурні світи" (субкультура молоді, католицька субкультура, міська субкультура, російська субкультура); контркультуру як культуру певної групи людей, що суперечить домінуючій культурі, знаходячись у стані конфронтації по відношенню до останньої; антикультуру як відхід від загальнолюдських цінностей, делінквентну протиправну культуру тощо.
Поділяти культуру можна також за суб'єктами її створення та носіями:
елітарна, народна, масова.
Основні загально планетарні проблеми розвитку культури випливають із світових тенденцій до глобалізації та універсалізації. Цими поняттями позначаються процеси взаємозалежності культур одних країн від інших.
Звідси випливає низка похідних тенденцій, що позначають процеси світового розвитку культури. Серед них:
•посилення культурної багатоманітності світу за умов діалогічності різних культур між собою, пошук компромісів та взаємодії різних культур;
•виважений баланс між етноцентризмом (прагненням оцінювати інші культури з позиції власної культури) та культурним релятивізмом (тобто оцінювати іншу культуру з позиції її власних цінностей);
•надання реальних можливостей для розвитку національних культур, збереження їхньої самостійності та унікальності;
•створення сприятливих умов для розвитку культурних універсалій - загальних рис розвитку, притаманних всім культурам (спорт, мода, освіта, мова тощо);
•пошук компромісу та взаємодоповненості між національною культурою та масовою культурою, яка є породженням новітніх комунікаційних технологій та ринкового попиту.
Питання для самоперевірки і повторення.
1.Чи можуть за певних умов базові цінності культури заміщатися інструментальними ?
2.Чи можливий феномен "відставання культур"?
3.Що більш впливає на поведінку соціальних груп - культура суспільства чи групові ціннісно-нормативні структури ?
4.Чому соціологія визначає сукупність символів та знаків культури суспільства як систему ?
5.Порівняйте емоційні та раціональні складові системи культури.
6.Чи можна назвати культуру системою, яка самоорганується, самовідновлюється та самозберігається ?
Рекомендована література з теми
Відродження культури: міф і реальність // Політична думка. — 1993. —
№1.
Витанье Й. Обшество. культура, социология. — М., 1984.
Історія української культури / Відп. за випуск В. П. П.Ікварень. — Миколаїв,1996.
Лісопнів В. Культура та цивілізація // Філософська і соціологічна думка. —1993.— №1.
Культура і побут населення України. — К.. 1992.
Хантинчтон С. Стодкновение цивилизаций? // Политичиские исследования. 1994. — №1.
Кравченко А.И. Социология. Учебник для студентов вузов. "Академический проэкт", Издательская корпорация "Логос".- М., 1999. Радугин А.А. Радугин К.А. Социология: Курс лекций.- М.5 1995. Смелзер Н. Социология.-М.? 1994.
Сорокин П. Человек. Цивилизация. Общество. -М., 1992. Соціологія. (За ред.Городяненка В.Г.) Посібник. К.:"Академія".2001.
Соціологія.курс лекцій ( за редакцією Старовойта І.С.) . Тернопіль.:Астон.-1999.
Черниш Н. Соціологія. Курс лекцій. Конспект. Випуск 5. Тема II. Соціологія культури.-Львів, 1996.
Якуба О.О.Соціологія.-Харків, "Константа", 1996.
Тема 8. Соціологія політики Предмет і галузь досліджень соціології політики. Соціологія політики
— одна з важливих галузей (функціональна підсистема) соціології, яка пояснює такі явища, як боротьба за владу і здійснення влади, оскільки саме ці явища є сутністю політики. Але водночас соціологія політики — галузь політології, тому що головну увагу вона приділяє взаємозв'язку проблем політичної влади зі структурою і розвитком суспільства як єдиного цілого. Політика — це діяльність класів, соціальних груп, індивідів, яка проявляється у владних відносинах, тобто відносинах, спрямованих на завоювання, утримання, перерозподіл і використання влади. Це випливає з усталеного загальносоціологічного уявлення про владу як здатність (можливості) однієї частини суспільства пригноблювати іншу частину, нав'язувати їй свою волю, здійснювати певний вплив на її свідомість і поведінку з метою забезпечення власного інтересу і потреб, що за ним стоять. Що ж до політичної влади, ядром якої є держава, то ця влада спрямована на захист особистого (класового, групового, корпоративного) інтересу і опирається на систему інститутів.
Хоча політична влада, опираючись на систему інститутів на чолі з державою, вимагає організаційних дій, політичні відносини можуть носити як інституційний, так і неінституційний характер. Інститути, хоча вони й мають власні закони функціонування та еволюції, організовану людську діяльність, відіграють суттєву роль у політичному розвиткові суспільства. Отже, говорячи про політику, ми так чи інакше повертаємося до неї як до людської діяльності, пов'язаної зі ставленням до влади.
Предметом соціології політики є соціальний механізм влади та її вплив у суспільстві на різних етапах його розвитку і функціонування. Саме вивчення механізму перетворення соціального в політичне, зокрема механізму
формування із соціальної спільності політичного суб'єкта, відрізняє соціологію політики від інших політичних дисциплін. Завдання соціології політики полягає в конкретному аналізі змісту політики і політичної діяльності різних соціальних груп, у дослідженні характеру їх політичних інтересів, у вивченні політичних рухів, поведінки і свідомості мас. Соціологія політики вивчає сутність влади, її природу і прояви з погляду конкретної людини, а також соціальних груп, верств, громадських організацій та об’єднань. Саме тому для соціології політики предметом особливої ваги виступає розгляд особистості як суб'єкта політичного життя, бо кожна людина в суспільстві є і об'єктом і суб'єктом політичних відносин.
Соціологи розглядають політику через призму аналізу соціальної структури і неформальних соціальних інститутів, громадської думки і поведінки, через дослідження особистості й малих груп. Вони звертають увагу на необхідність вивчення конфліктів і змін, а не тільки миру і стабільності; бюрократизму і процедури прийняття рішень, а не тільки органів управління та їх апарату; усіх громадських організацій і рухів, неформальних об'єднань, а не тільки політичних партій і профспілок; різноманітних засобів залучення мас до політики, а не тільки їх участь у виборах; політичних лідерів різних рівнів, а не тільки керівників держав; політичної культури і традицій, а не тільки політичної ідеології: політичних систем і політичних режимів, а не тільки держав та їх форм. Соціологи внесли в дослідження політики такі поняття, як роль, статус, позиція, цінність, очікування, орієнтація, інституціоналізація. соціалізація і т.д.
Предметом вивчення соціології політики є такі питання:
•як соціальні процеси проявляються у соціальній структурі?
•які політичні дії необхідні для підтримки соціальної стабільності?
•як здійснюється інституціоналізація соціальних рухів?
•які соціальні підстави переходу від одного політичного ладу до іншого?
Зміст політичного життя становить особливу форму реалізації інтересів людей, класів, націй і тих, що їх представляють, партій і об'єднань за свідомим використанням важелів влади. Якщо соціальні групи, класи враховують об'єктивний хід історичного процесу, то політичні відносини даної суспільно-політичної системи розвиваються без соціальних потрясінь. Якщо ні — виникає велика вірогідність колізії та політичних конфліктів і конфронтацій (аж до революцій як засобу розв'язання суперечки).
Таким чином, предметом соціології політики є політична свідомість людей і їхня політична поведінка, які втілюються у діяльність держав і суспільних інститутів, організацій, а також механізм впливу на процеси функціонування політичної влади. Найпростіше соціологію політики можна визначити як дисципліну, котра вивчає взаємовідносини між суспільством і державою, між соціальним ладом і
політичними інститутами. Аналізуючи ідеальний об'єкт відносин не інституційного суб'єкта до інституційних об'єктів, соціолог виявляє стійкі уявлення індивідів (маси, еліти, у центрі й на місцях) про політику, державу, президента чи іншого голову держави, про існуючу політичну систему, її позитивні й негативні сторони.
Соціологічні підсистеми, які займаються аналізом політичних відносин. З усіх соціологічних підсистем, які є предметом вивчення соціології політики, ми виберемо окремі, але найважливіші для аналізу політичного життя суспільства. Це — соціологія держави, соціологія політичних партій і політичних рухів, соціологія міжнародних відносин.
Соціологія держаки. Держава є предметом дослідження багатьох навчальних дисциплін, особливо правових наук. Соціологія політики займається державою з погляду суспільної зумовленості та суспільної ефективності функціонування державної влади. Слід зазначити, що соціологічна проблематика часто переплітається з проблематикою правової науки, і іноді неможливо провести чітку межу між соціологічним і юридичним аналізом конкретної проблеми в теорії держави і права.
Соціологічна проблематика держави охоплює такі питання: 1.Генезис і функції держави.
2.Типи й форми держави в їх зв'язку із соціально-економічним ладом. 3.Склад, структура і функції державного апарату.
Враховуючи, те, що багатьох із цих питань студенти так чи інакше торкалися у курсах «Теорія держави і права», «Історія держави і права» та інших суспільних наук, у пропонованих методичних рекомендаціях ми вважаємо за необхідне лише схематично нагадати сутність проблеми.
Держава склалася із пізніх форм общинно-племінного ладу і розвивалася протягом тривалого історичного періоду. Можна виділити чотири головні риси, які відрізняють державу від додержавних, общинно-племінних організацій:
1.Виникнення влади, яка вже не ототожнюється із суспільством; це публічна державна влада, ланками якої є організація озброєних людей, що займаються військовою справою.
2.Територіальний розподіл населення, коли вже не враховуються кровні зв'язки.
3.Поява груп людей, професією яких стало управління, а не продуктивна праця — інакше кажучи, виникнення державного апарату.
4.Поява різного роду зисків.
Будь-яка держава на усіх стадіях свого розвитку виконує певні функції. Найважливішою з них, яку прийнято називати «внутрішньою функцією держави», є захист інтересів панівного класу. Поряд із нею існує також зовнішня функція — організаційно-господарська і культурно-ідеологічна.