Після завершення Першої світової війни США опинилися у надзвичайно сприятливому становищі. На відміну від європейських держав США не зазнали значних воєнних руйнувань. Монополії отримали величезні прибутки від воєнних поставок. Національне багатство США в роки війни зросло більш як у 2,5 раза. З боржника європейських країн США перетворилися на їх кредитора. Борг європейських держав США на початок 20-х років становив 11 млрд доларів. Америка вступила в епоху процвітання (проспериті).
Подолавши проблеми повоєнної структурної перебудови і скоротивши видатки на оборонну промисловість, США стали на шлях створення економіки широкого споживання. Порівняно з довоєнним рівнем на кінець 20-х років промислове виробництво збільшилось на 70 %. США виробляли на 10 % більше світової продукції, ніж Англія, Франція, Німеччина, Італія та Японія. Особливу роль у промисловому піднесенні США відігравала автомобільна промисловість.
Економічна криза 1929-1933 рр. особливо глибоко вразила США: загальний обсяг промислової продукції скоротився до 53 % докризового рівня; розорилися сотні тисяч фермерів; збанкрутували 5 тис. банків. Особливої гостроти фінансова криза набула навесні 1933 р.: мільйони дрібних вкладників втратили свої заощадження і перетворилися на жебраків.
На президентських виборах 1932 р. перемогу здобув представник Демократичної партії Франклін Рузвельт, який для виходу з кризи проголосив "новий курс", теоретичними підвалинами якого було вчення англійського економіста Кейнса, згідно з яким для забезпечення нормального функціонування виробництва необхідні державне регулювання економіки та соціальні реформи.
Стрижнем внутрішньої політики уряду було відновлення промисловості. З цією метою було прийнято закон, відповідно до якого підприємці мають укладати між собою угоди чесної конкуренції, що регулюватимуть рівень виробництва, цін, заробітної плати, ринків збуту. Було ухвалено закон про допомогу фермерам, за яким держава укладала з фермером контракт про скорочення посівних площ, поголів'я худоби, а також закон про відносини між підприємцями і робітниками (закон Ватера), згідно з яким заборонялися втручання підприємців у справи профспілок, переслідування робітників. Того самого року вперше в історії США ухвалено федеральний закон про соціальне страхування, за яким встановлювалася система пенсій за віком і виплат з безробіття.
Активне державне регулювання сприяло поступовому послабленню кризових явищ в економіці.
Однак восени 1937 р. у США розпочалася нова економічна криза, для подолання якої адміністрація Рузвельта (який на виборах у 1936 р. знову переміг) здійснила низку нових реформ: зменшила податковий тягар, встановила мінімальну заробітну плату, запровадила певне регулювання сільського господарства. Але з 1939 р. Рузвельт відмовився від подальших реформ. На початок Другої світової війни адміністрація Рузвельта намагалася закріпити результати "нового курсу".
Загалом економіка США 30-х років перебувала в стані застою, адміністрація Рузвельта не змогла цілком контролювати ринкову економіку.
У зовнішній політиці Рузвельт вважав, що Америка має відігравати активну роль у світовій політиці. Але загалом у країні переважали "ізоляціоністські" настрої, тобто бажання дистанціюватися від перебігу подій у неспокійному світі. 1933 р. США встановили дипломатичні відносини з СРСР. Своєрідним закріпленням ізоляціоністського курсу став закон 1935 р. про нейтралітет, згідно з яким у разі воєнного конфлікту президент повинен був застосувати ембарго (заборону) на експорт зброї воюючим країнам. Закон не розрізняв агресора та жертву і був за своїми наслідками подібним політиці "умиротворення", яку проводили Англія і Франція. Однак з посиленням агресії Німеччини та Італії в Європі, Японії на Далекому Сході позиція Рузвельта стала іншою. 1937 р. він закликав до створення системи "карантину" навколо агресорів, але не виявив особливої наполегливості в її організації. Лише початок війни змусив адміністрацію Рузвельта змінити закон про нейтралітет з тим, щоб мати можливість здійснювати військове постачання Англії та Франції.
Напередодні Другої світової війни у США були закладені підвалини державного регулювання економіки, здійснені важливі соціальні реформи, що свідчило про важливий крок у створенні держави добробуту".
а) в галузі промисловості, сільського господарства та фінансовій;
б) в галузі соціальній та політичній . Закон Вагнера 1935 р.
Світова економічна криза 1929—1933 рр. з особливою силою уразила США, внаслідок чого різко скоротився обсяг виробництва, розладналася фінансова система, відбувалося повсюдне руйнування і банкрутство промислових, торгових і фінансових фірм, зростало масове безробіття. Загальний обсяг продукції американської промисловості становив у 1932 р. лише близько 54% порівняно з докризовим 1929 р. За роки кризи припинила існування п'ята частина всіх банків США, кожен третій робітник втратив роботу, були примусово розпродані за несплату боргів і податків сотні тисяч фермерських господарств. За відсутності державної системи соціального захисту жертв економічних бід, що обрушилися на країну, криза вкрай загострила соціально-класові протиріччя, призвела до небачених раніше в США виступів робітників. Америка опинилася в передреволюційній ситуації, що вимагала докорінної перебудови всього старого укладу життя.
Перші спроби зупинити хвилю банкрутств шляхом державного кредитування були здійснені в США в 1932 р. урядом Гувера. З цією метою була створена Національна кредитна корпорація, перетворена на початку 1932 р. на Реконструктивну фінансову корпорацію. Інша урядова організація — Федеральне фермерське бюро — була покликана підтримувати рівень цін на сільськогосподарську продукцію. Проте ці заходи зазнали невдачі.
Уряд Гувера не зміг зупинити наближення країни до фінансово-економічного краху. ФРС не справлялася зі своїми завданнями допомоги банкам в умовах біржових лихоманок, оскільки Рада управляючих, яка очолювала її, не була на цей час наділена необхідними владними повноваженнями. Вона не могла ні встановлювати обов'язкових резервів депозитних банків, ні контролювати з повною відповідальністю проведення операцій на відкритому ринку цінних паперів та ін.
Навесні 1933 р., коли криза досягла свого апогею, на посаду президента вступив кандидат від демократичної партії Ф. Рузвельт, далекоглядний політик, який розумів, що необхідно терміново вживати радикальних заходів для створення в країні ефективного антикризового механізму, проводити соціальні реформи, що зможуть призупинити розвиток масового руху протесту в Америці.
Розроблена урядом Рузвельта програма антикризових заходів одержала в історії США назву «нового курсу», основні реформи якого були проведені в період перших «100 днів» його президентства, коли Конгрес прийняв велику кількість законів, що охоплювали усі сфери соціально-економічного і політичного життя країни.
Ця програма не мала спонтанного характеру (як стверджували раніше деякі історики). Ще в 1928 р. Ф. Рузвельт, ставши губернатором від демократичної партії в штаті Нью-Йорк, сформулював доктрину «відповідальності держави за долі своїх громадян». Ця доктрина дістала втілення в радикальній на той час програмі реформ, запропонованих ним легіслатурі штату, яка передбачала допомогу фермерам і фермерським кооперативам, контроль за ринком сільськогосподарських продуктів, кардинальне поліпшення трудового законодавства, підтримку шкіл, охорони здоров'я тощо. Там же Ф. Рузвельт одержав і перший досвід соціального реформаторства, коли законодавчими зборами штату був прийнятий безпрецедентний на той час Закон про надзвичайну допомогу безробітним і була створена з метою проведення цього Закону в життя Тимчасова адміністрація допомоги. Досвід створення відповідних державних органів, що гарантують втілення надзвичайних законів у життя, неухильно використовувався Рузвельтом і надалі.
Одним з найважливіших завдань першого періоду «нового курсу» у 1933 р. було збереження і за можливості зміцнення фінансово-економічної системи корпоративного капіталу США, у співробітництві з яким Ф. Рузвельт вбачав єдиний шлях зміцнення основ капіталістичного ладу. З метою збереження політичної стабільності було потрібне і вжиття негайних заходів, спрямованих на соціальний захист населення.
Економічна політика «нового курсу» цього часу була спрямована на відновлення розладнаної банківсько-фінансової системи. З цією метою на підставі прийнятого Конгресом Надзвичайного банківського закону, який надав президенту широкі повноваження у фінансовій сфері, був накладений тимчасовий арешт на рахунки всіх банків країни з метою їх повної ревізії. Після відповідної перевірки їхньої кредитоспроможності Міністерство фінансів підтвердило дозвіл діяльності головним чином великих банків (4 тис. 507 національних і 4 тис. 517 штатних), що саме по собі сприяло залученню до них вкладів, поповнених новими кредитами Реконструктивної фінансової корпорації. Величезна кількість дрібних банків змушена була припинити своє існування.
Слідом за цим був виданий наказ президента про встановлення повного контролю за золотом, що перебувало в обігу. Експорт золота був заборонений, обов'язковій здачі резервним банкам, які належали до ФРС, підлягала вся золота валюта громадян, що перевищувала 100 дол. Жоден банк, крім банків ФРС, не мав права мати золотий запас, що гарантувалося застосуванням заходів кримінальної відповідальності. Водночас був дозволений випуск нових грошей, без золотого забезпечення. Це рішення, що означало відхід США від золотого стандарту, призвело до різкого інфляційного стрибка, погасити який і була покликана оновлена ФРС, функції якої на цей час були значно розширені. Вона одержала, зокрема, право змінювати розміри внесених до неї грошових резервів, регулювати процентні ставки по банківських вкладах та ін. З цією ж метою на основі Закону про банківську діяльність 1933 р. були створені в 1934 р. Федеральна корпорація страхування вкладів (ФКСВ), а потім Федеральна корпорація страхування позичок і заощаджень (ФКПЗ), покликані відновити довіру до банків, захистити банківські вклади населення.
Закон 1933 р. передбачив страхування вкладів для всіх банків — для федеральних банків це страхування стало обов'язковим, для банків штатів — добровільним. Закон встановлював, що депозити розміром до 10 тис. дол. повинні страхуватися на 100%, 50 тис. дол. — на 75% тощо. До початку 1934 р. близько 80% усіх банків США застрахували свої депозити.
З метою припинення спекуляцій вкладами, необгрунтованого надання кредитів компаніям, власниками акцій яких виступали самі банки, були розділені депозитні й інвестиційні функції банків.
Уряд прагнув упорядкувати і спекулятивну діяльність фондових бірж, що скандально процвітала в передкризовий період. У зв'язку з цим у 1934 р. був прийнятий Закон про обіг цінних паперів, на підставі якого була створена Федеральна комісія з цінних паперів і бірж (ФКЦПБ). Закон 1934 р. передбачав на-
дання всім учасникам торгового ринку рівних умов, що гарантують вільний доступ до найважливішої інформації про діяльність компаній. ФКЦПБ була наділена правом реєстрації всіх цінних паперів, що випускалися в обіг. Вона також стежила за наданням інвесторам відомостей, що їх цікавлять, про діяльність компаній та ін.
Оскільки рішення Ради управляючих ФРС були обов'язковими для всіх банків, що входили до цієї системи (тобто більшості банків країни), то ФРС отримала реальні можливості визначати всю банківську, кредитно-фінансову діяльність країни1.
У середині 1933 р. був прийнятий Закон про відновлення промисловості (National Industrial Recovery Act. — HIPA) — найбільш значний у законодавстві «нового курсу». Як зазначалося в самому Законі, він був прийнятий з метою забезпечення «загального добробуту» шляхом встановлення координації для вирішення проблем масової злиденності, досягнення співробітництва між працівниками і роботодавцями за сприяння уряду, усунення і вирішення трудових конфліктів, проблем руйнівної конкуренції, що призводять до зниження прибутків і скорочення інвестицій і зайнятості. Згубні процеси зниження цін в умовах «руйнівної конкуренції» мали дати відсіч «кодексам чесної конкуренції», що складалися підприємницькими асоціаціями, за участі профспілок, які фіксували чітко визначені норми виробництва і збуту продукції, встановлювали рівень товарних цін, умови комерційного кредиту тощо. Після затвердження президентом «кодекси» одержували силу закону.
Як і початкова фінансова політика, промислова політика 1933 р. надала явні переваги великому корпоративному бізнесу. Прямим свідченням цієї політики було призупинення на два роки (на час дії HIPA) антитрестівського законодавства до «кодифікованих» підприємств, крім того, їх примусове картелювання.
+HIPA мав не тільки вирішити проблему стабілізації промисловості за допомогою спеціально створюваного державного органу — Національної адміністрації відновлення промисловості, а й зняти гостроту трудових конфліктів за допомогою заходів соціального маневрування, задоволення деяких вимог робітників, висунутих ними в ході масової страйкової боротьби.
Наприклад: 5 липня 1935 року було прийнято статут про трудові відносини, відомий як закон Вагнера. Цим законом, вперше в історії США, проголошувались профспілкові права, які захищались державним органом, що мав реальну владу. Основною метою цього закону було зменшення класових конфліктів. Але він аж ні як не забороняв робітникам страйкувати.
Профспілкові права були спеціально перелічені в ст. 7. В статті 8 перелічувались п’ять видів "несправедливої трудової практики" підприємців. Підприємцям було заборонено втручання у здійснення робітниками прав, перелічених у ст. 7.
Для розслідування скарг профспілок та робітників на підприємців, було створено Національне управління по робітничих відносинах (НУРВ). НУРВ мало право видавати розпорядження які підлягали виконанню, не виконувати ці розпорядження було можливо тільки після визнання їх недійсними окружним апеляційним судом та підтвердженням цього рішення Верховним судом США.
Але цим законом не було піднято розмір заробітної платні. І завдяки цьому, на початку серпня 1935 року профспілки Нью-Йорка, під натиском безробітних, розпочали серію страйків на громадських роботах (ВПА). 9 серпня того ж року до страйку приєдналось ще декілька десятків тисяч робітників. Страйкові рухи зростали, поширюючись на нові міста. Було організовано дуже багато мітингів, демонстрацій.
І все ж таки профспілки досягли своєї мети. 19 вересня 1935 року Г. Гопкінс та Х. Джонсон викликали до столиці профспілкових лідерів Нью-Йорка. Після п’ятиденних переговорів, профспілкові лідери повернулись додому з обіцянками влади підняти заробітну платню. В цей же день страйк у Нью-Йорку був закінчений.
Усього у 1936 році було 48 сидячих страйків, із яких 35 було проведено молодими профспілковими організаціями (КВП – комітети виробничих профспілок). Сидячі страйки 1936 року були важливі тим, що у цьому році тільки розпочинались основні темпи росту КВП. У 1936 році також почала добре спланована масова організаційна компанія по втягненню у спілки робітників головних галузей промисловості, яка змінила обличчя американських профспілок, підготовила важкий для капіталістів 1937 рік та значно підняла політичну вагу робітничого класу.
Це не була кампанія яку придумав Д. Льюіс та його помічники, як іноді висловлювались істориками буржуазії. Це була класова боротьба мільйонів, це була героїчна праця тисяч прогресивних профспілкових активістів, котра і заклала основи сучасного профспілкового руху.
Як серйозне досягнення профспілок, хотілося б зазначити закон, котрий був підписаний президентом 30 червня 1936 року "про встановлення мінімальної заробітної платні та максимального робочого дня".
Таким чином, починаючи з 1 жовтня 1936 року будь-яке державне замовлення приватним організаціям, з сумою більш ніж 10.000 дол. повинно було бути гарантованим із боку виробника наступними положеннями:
підприємець повинен був дотримуватись умов праці, передбачених статутом,
дотримуватись рівня заробітної платні, визначеного міністром праці,
встановити 40-годинний робочий тиждень,
не наймати чоловіків молодших 16 років, та жінок молодших 18 років,
не застосовувати працю ув’язнених
а також підтримувати нормальні санітарні умови.
Контроль за здійсненням цього закону був закріплений за міністром праці, який мав певні повноваження.
6 вересня 1935 року Ф. Д. Рузвельт оголосив, що реформи закінчились і бізнес має "передишку". Вже 7-го вересня Білий дім отримав багато телеграм з підтримками його заяви. Але зроблений у 1935 році хід вліво "Нового курсу" (поступки профспілкам та робітничим рухам) залишив дуже глибокий слід у внутрішніх взаємовідносинах господарюючого класу. Керівництво республіканської партії поставило під сумнів "щирість" цього жесту.
5 грудня 1935 р. Національна Асоціація Промисловців (НАП) прийняла "платформу американської промисловості", основні пункти якої вимагали відмови від втручання Федерального уряду у рішення соціально-економічних питань. Таким чином, починався рух промисловців проти реформ "Нового курсу", та за відродження старих принципів регулювання економічних відносин. Вслід за НАПом 11 грудня 1935 року з різкою критикою політики Ф. Рузвельта виступила Торгова палата.
Наприкінці грудня 1935 року, зі своєю програмою для конгресу виступила "Ліга свободи". А. Сміт (керівник опозиції) на банкеті який відбувався у готелі "Mayflover" у Вашингтоні, заявив що президент продався комуністам. З тих пір цей вираз увійшов у лексикон американців, як фальшивий лозунг проти найнезначнішого лібералізму у політиці урядових кіл. 18 травня 1936 року, Верховний суд відмінив закон Д. Гаффі "про регулювання вугільної промисловості".
1 червня 1936 року під приводом "захисту контракту" при наймі на роботу" був анульований закон штату Нью-Йорк, який передбачав встановлення мінімальної заробітної платні для жінок. Але, не зважаючи на протирузвельтовський рух, посилювалось розуміння того, що посилення ролі держави у фінансово-економічній сфері було вигідно бізнесу у цілому.
Оцінюючи банківське законодавство "Нового курсу", Р. Тагвелл писав, що уряд знайшов найкращу форму, об’єднуючу урядове регулювання та приватну ініціативу. Він лише сумував з того приводу, що не усі банкіри розуміли, що "ці заходи були основним чином у їх інтересах". Жоден із рузвельтовських банківських законів не був відмінений Верховним судом. Правда була одна дуже важлива відміна збоку Верховного суду, він відмінив закон ААА, але зразу після відміни, дивлячись на критичний стан сільського господарства, був прийнятий інший закон, це був практично той же самий ААА, тільки з другими методами надходження грошей для регулювання сільського господарства.
Всі ці нападки на рузвельтовські реформи, практично нічого гарного правим силам не принесли.
Спираючись на частку господарюючого класу та широкий фронт лівих сил, Ф. Рузвельт та його команда, змогли подолати опір правих та відстояти законодавство 1935 року. Але далі цього, вони не пішли.
Загострення взаємовідносин всередині господарюючого класу не змогло не вплинути на становище в обох партіях.