Метою функціонального поділу державної влади на законодавчу, виконавчу та судову (стаття 6 Конституції України) є розмежування повноважень між різними органами державної влади та недопущення привласнення повноти державної влади однією з гілок влади.
Відповідно до статті 75 Конституції України єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент - Верховна Рада України. Це означає, що згідно з принципом поділу державної влади на законодавчу, виконавчу та судову, здійснення їх органами своїх повноважень у встановлених Конституцією України межах і відповідно до законів України (стаття 6 Конституції України) приймати закони в Україні повноважна тільки Верховна Рада України (пункт 3 частини першої статті 85 Конституції України)
Здійснення державної влади на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову означає, передусім, самостійне виконання кожним органом державної влади своїх функцій і повноважень. Це не виключає взаємодії органів державної влади, в тому числі надання необхідної інформації, участь у підготовці або розгляді певного питання тощо. Однак така взаємодія має здійснюватися з урахуванням вимог статей 6, 19 Конституції України, відповідно до яких органи державної влади зобов‘язані діяти на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. За змістом зазначених конституційних положень в аспекті питання, що розглядається, у випадках, не передбачених Конституцією і законами України, залучення до роботи тимчасових спеціальних комісій органів державної влади (їх представників) має здійснюватися за погодженням з цими органами.
Здійснення Верховною Радою України свого конституційного повноваження звільняти Прем’єр-міністра України, Міністра оборони України, Міністра закордонних справ України з посад без відповідного подання Президента України не суперечить конституційно-правовому принципу поділу державної влади в Україні, встановленому в частині першій статті 6 Конституції України, оскільки за такого розподілу повноважень між Президентом України та Верховною Радою України не порушується рівновага у системі стримувань і противаг, від чого залежить стабільність конституційного ладу.
Конституційно-правові інститути – це певна система конституційно-правових норм, що регулюють однорідні та взаємопов'язані суспільні відносини, і утворюють відносно самостійну групу. (Наприклад: правовий статус особи, форма правління, виборче право та ін.).
В свою чергу вони класифікуються на:
1) загальні конституційно-правові інститути – мають комплексний характер і регулюють великі сфери суспільних відносин. (Наприклад: "Основи правового статусу людини і громадянина”);
2) головні (генеральні) конституційно-правові інститути – в межах загальних інститутів об'єднують правові норми, що регулюють певні групи однорідних суспільних відносин. Так, у межах загального конституційного інституту основ організації і функціонування органів державної влади і місцевого самоврядування можна виділити такі основні інститути, як інститути парламентаризму, президента, конституційної юстиції, виконавчої влади, місцевого самоврядування тощо.
3) Усередині конституційних інститутів (генеральних і основних) виділяють відносно самостійні, спеціалізовані утворення — субінститути, які являють собою досить компактні спільності конституційних норм. До них відносять такі субінститути спільності конституційних норм, які закріплюють: основні соціальне-економічні права; політичні права і свободи; гарантії основних прав і свобод; основні обов'язки громадян.
Є дещо спрощений варіант поділу конституційно-правових інститутів на прості й складні. Наприклад, інститут основ правового статусу людини і громадянина як складний інститут включає: інститут громадянства; інститут гарантування прав і свобод людини і громадянина. У правовому статусі іноземців, біженців, осіб без громадянства є своя специфіка. До простих інститутів можна віднести інститут депутатського запиту, інститут притягнення депутата до відповідальності. Вони належать до складнішого інституту - - інституту парламентаризму.
Підгалузі права (парламентське, виборче право) – це об’єднання генеральних інститутів та інших елементів системи конституційного права
Одноелементні інститути найдрібніші об’єднання норм КП. Їм властивий незначний вміст нормативного матеріалу, обмежений регулятивний вплив на елементи суспільних відносин та вузька функціональна спрямованість. Зазвичай вони займають периферійне місце в складі генеральних інститутів (інститут державного герба, державного прапора, повторних виборів тощо)
Міжгалузеві інститути – утворюються на межі взаємодії КП з іншими галузями права (інститут фінансування виборів та референдумів, інститут інформаційного забезпечення виборчої кампанії тощо)
Державознавці радянського періоду приділяли досить багато уваги питанням системи конституційного права. В період радянського конституціоналізму, який, проте, мав яскраво виражений "державний характер", систематизація конституційно-правових норм, розташування конституційно-правових інститутів будувались, як правило, за схемою:
1) суспільний устрій;
2) державний устрій;
3) органи державної влади;
4) органи державного управління, суду і прокуратури;
5) основні права та обов'язки особи;
6) виборча система.
Такої схеми притримувались практично всі радянські державознавці.
Найбільш показовим тут є п. 5 - місце інституту основних прав і свобод особи, що цілком відповідало становищу особи в радянській державі, яка стояла над особою, пригнічувала і знеособлювала її.
Конституційне право України орієнтоване на інші пріоритети, тому розташування його інститутів повинно мати принципово новий вигляд:
1) основи конституційного ладу України;
2) права, свободи й обов'язки людини і громадянина;
3) форми безпосереднього народовладдя: вибори,
референдуми та ін.;
4) законодавча влада;
5) Президент України;
6) виконавча влада;
7) судова влада;
8) територіальний устрій;
9) місцеве самоврядування.
Всі перераховані вище інститути системи конституційного права Росії відрізняються один від одного за такими параметрами: специфіка впливу на регульовану сферу суспільних відносин; особливості механізму реалізації конституційних норм; характер спрямованості правового регулювання; склад суб'єктів права; способи правового захисту конституційних норм; видовий характер встановлених положень. Одні інститути затверджують спільні принципи соціальних відносин і регулюють діяльність усіх суб'єктів права, а інші - встановлюють конкретні механізми функціонування окремих галузей законодавства. Розрізняються елементи конституційно-правової системи Росії і по ряду інших показників. Одні з них припускають прямий вплив на суб'єкт, що порушує встановлені правила, а інші покладаються лише на загальні принципи Конституції РФ. Норми деяких інститутів можуть бути реалізовані тільки в рамках основного закону країни, положення інших елементів загальної системи здійснюються через прийняття і дія інших галузей законодавства.
Кожен інститут має свої особливості та відмінні риси. Вони зумовлені результатом, який повинен бути досягнутий в процесі реалізації встановлених норм. Йдеться про становлення правової держави, захисту громадянських свобод, забезпечення миру і гармонії в суспільстві, економічному і культурному процвітання, соціальні гарантії та безпеки. Система конституційного права зумовлена об'єктивними факторами. Вона не є чимось застиглим, даним раз і назавжди. Навпаки, елементи загальної системи удосконалюються, відображаючи рівень суспільного розвитку і потреби соціальної реальності. При істотній зміні обставин приймаються нові конституції, змінюється вся система права.
Конституційно-правові норми – це загальнообов'язкові правила поведінки, що встановлюються чи санкціонуються державою з метою охорони і регулювання певних суспільних відносин, що здійснюються через конкретні права і обов'язки та забезпечуються примусовою силою держави.
Конституційно-правова норма – це правило поведінки учасників державно-політичних відносин владарювання, яке встановлене або санкціоноване державою, забезпечене її авторитетом і за певних умов – примусом. У конституційно-правових нормах виявляється державна воля, що опосередковує суспільну волю і передусім волю правлячих кіл.
Конституційно-правова норма, як і інші правові норми, має внутрішню структуру: гіпотезу, диспозицію і санкцію.
- гіпотеза – складова частина норми права, що визначає умови, за наявністю яких суб'єкти права повинні здійснювати свої права і обов'язки, визначені в диспозиції даної норми;
- диспозиція – складова частина норми права, що визначає саме правило поведінки, згідно якого дозволяється, забороняється або рекомендується проведення певних дій;
- санкція – складова частина норми права, яка на випадок її невиконання визначає заходи щодо відновлення порушеного права та покарання правопорушника.
Наприклад, в ст.16 Конституції Франції вони виражені в такій формі: ”Коли ... незалежність Нації, цілісність її території чи виконання її міжнародних зобов'язань виявляються під серйозною і безпосередньою загрозою, а нормальне функціонування органів державної влади, створених відповідно до Конституції, порушено [гіпотеза], Президент Республіки вживає заходів, що диктуються обставинами... [диспозиція і санкція]”.
Подібне вираження всіх структурних елементів норми права в одній статті закону дуже рідко зустрічається в конституційному праві. В більшості випадків, конституційно-правова норма виражається повністю в двох або більше статтях закону, тобто має багатостатейну форму вираження.
Наприклад, положення ст.34 Конституції Франції: "Закони приймаються Парламентом” набуває характеру цілісного нормативного припису в сукупності зі ст.39, яка встановлює право законодавчої ініціативи, ст.40-47, яка визначає процедуру проходження законопроекту, і ст.10, що передбачає право вето Президента Республіки.
Нерідко санкції за порушення декількох норм конституційного права містяться в окремій нормі, або навіть в нормах не конституційного права, а кримінального чи адміністративного.
Слід також мати на увазі, що деякі положення конституції не забезпечені санкціями взагалі. Наприклад, ст.27 Конституції Японії "Всі мають право на працю” – ні в Конституції, ні в інших законах не визначені ні умови здійснення цього права (відсутня гіпотеза), ні санкції за порушення.
Особливості конституційно-правових норм:
1) регулюють особливий зміст суспільних відносин;
2) особливе коло джерел, в яких вони виражаються;
3) мають вищу юридичну силу по відношенню до інших норм;
4) більшість конституційно-правових норм – це норми загальнорегулятивного характеру;
5) особлива структура норми.
Класифікація конституційно-правових норм
1) За функціональною направленістю:
- установчі – за своєю суттю це не є конкретні правила поведінки. Вони, як правило, фіксують самих суб'єктів конституційного права, насамперед вищі державні органи. Наприклад: ст.55 Конституції Італії: "Парламент складається з палати депутатів і сенату Республіки”.
- регулятивні – спрямовані безпосередньо на регулювання державно-політичних відносин владарювання. На їх основі суб'єкти відносин наділяються правами і обов'язками. Наприклад: ст.1 Конституції США: "Віце-президент США є головою Сенату, але може голосувати лише в тому випадку коли голоси розділяються нарівно”.
- охоронні - пов'язані з встановленням юридичних заборон.
2) За способом впливу на суб'єкти права:
- уповноважуючиі ("Парламент здійснює законодавчу владу в державі”);
- зобов'язуючі ("У випадку дострокового припинення повноважень Президента – його обов'язки здійснює прем'єр-міністр”);
- заборонні ("Функції члена уряду несумісні з депутатським мандатом”).
3) За характером регулювання суспільних відносин:
- матеріальні – безпосередній вплив на суспільні відносини (Наприклад: визначають структуру і порядок організації органів державної влади);
- процесуальні – форма в якій реалізується матеріальна норма (Наприклад: "Рішення Парламенту приймаються на його засіданнях, шляхом голосування”).
4) За дією в часі:
- постійні – їх більшість: у них невизначений термін дії;
- тимчасові – містяться, як правило, в перехідних положеннях;
- виключні (исключительные) – встановлюються на випадок надзвичайного стану. Такі норми призупиняють на цей час дію деяких постійних норм і передбачають можливість тимчасового правового регулювання.
У системі сучасного конституційного права України також можна виділити як складові елементи загальну й особливу частини конституційного права. Таку галузеву структуру має більшість галузей права, вона знайшла своє місце і в галузевих кодифікованих актах. На відміну від Кримінального кодексу України, Конституція України не містить чітко структурованої загальної та особливої частини, але їх Існування як на рівні системи права, так і на рівні системи Конституції є логічним, оскільки в системі конституційного права містяться норми, що визначають загальні принципи і понятійно-правові категорії властиві конституційному праву (загальна частина).
Очевидно, що загальна частина конституційного права втілюється у всьому національному конституційному законодавстві - Конституції України, законах та під законних нормативно-правових актах і представлена інститутами предмета і методу конституційного права, принципів конституційного права, системи конституційного права (у вузькому розумінні), джерел конституційного права, функцій конституційного права, конституційно-правових відносин, конституційно-правової відповідальності тощо.
Інститути загальної частини конституційного права знаходять свій остаточний цілеспрямований вираз у самому дусі конституційного права як галузі національного законодавства, юридичній науці та юридичній навчальній дисципліні. Тобто загальна частина конституційного права України представлена передусім функціональними інститутами конституційного права, що забезпечують упорядкованість і дієвість предметних Інститутів особливої частини конституційного права, виражають дух національного конституціоналізму
У системі сучасного конституційного права України також можна
умовно виділити загальну та особливу частини. Вони є підсистемами не
лише конституційно-правової науки й освіти, а й однойменної галузі права,
про що свідчить їх нормативне наповнення. Загальна частина, як і особлива
частина конституційного права, об’єднує у своєму складі норми й інститути,
що регулюють визначені конституційні правовідносини.
Загальна частина конституційного права України – це структурний
елемент багатоаспектної системи конституційного права України, який
об’єднує норми й інститути конституційного права (теорії та історії
українського конституціоналізму, теорії Конституції України, системи
конституційного права, джерел конституційного права, функцій
конституційного права, конституційно-правових відносин, конституційно-
правової відповідальності тощо), що забезпечують ефективне
функціонування відповідної галузі права та її доктринальний (теоретико-
методологічний) і генетичний зв’язок з історичними та сучасними ідеями й
ідеалами українського та європейського конституціоналізму.
До прикладу, інститут конституційно-правової відповідальності,
унормований у Конституції та законах України, є системою інститутів і норм
конституційного права, що визначають підстави, склад конституційного
делікту, організаційно-правові форми реалізації цього самостійного виду
юридичної відповідальності, а також конституційні санкції [5, с. 57-85]. Цей
інститут є функціональним, а не предметним, оскільки його норми
поширюються на всі, а не на окремі види конституційних правовідносин.
Особлива частина конституційного права України об’єднує у своєму складі
насамперед інститути матеріального та процесуального конституційного
права, що регулюють структуровані суспільні відносини в межах предмета
конституційного права. Їх система представлена інститутами основ
конституційного ладу України, конституційно-правового статусу людини і
громадянина, конституційних засад безпосередньої демократії,
парламентаризму, глави держави (президентури), виконавчої влади, судової
влади, прокуратури, територіального устрою України, місцевого
самоврядування, конституційної юстиції та правової охорони Конституції