Система конституційного права – це складна структурована динамічна система, із притаманими їй законами, принуипами побудови та функціонування.
Основні елементи конституційного права:
- конституційні принципи,
- конституційні інститути,
- конституційні норми
Принцип КП – керівні ідеї, засади, ідеали, які визначають сутність, зміст, спрямованість і форми конституційно-правового регулювання.
Принципи конституційного права поділяються на дві великі групи - загальні і спеціальні.
У загальних принципах втілюються основні ідеї конституції, її призначення і соціальна роль. Ці принципи декларуються безпосередньо в Конституції України. Серед них - державний суверенітет, розподіл влад, непорушність прав та свобод людини і громадянина тощо.
народний суверенітет (ст.3 Конституції Франції), народне представництво (преамбула Конституції Японії), розподіл влад (ст.20 Основного закону ФРН 1949 р.), невідчужувані права (ст.1 Основного закону Німеччини ) і т.д. Ці принципи не формулюють конкретних прав і обов'язків і не завжди забезпечуються правовими санкціями, однак мають визначальне значення для багатьох конституційно-правових норм.
Спеціальні принципи наповнюють реальним змістом конкретні конституційно-правові відносини. Вони мають чітко окреслену юридичну природу і знаходять конкретне застосування в безпосередній діяльності держави та її органів. Це, наприклад, принципи органів державної влади, виборності місцевого самоврядування тощо.
це принципи, котрі мають чітку юридичну форму вираження і безпосередньо можуть застосовуватись у державній діяльності: незалежність депутатів від виборців (ст.27 Конституції Франції), судовий захист конституційних прав (ст.53 Іспанської конституції 1978 р.), невідповідальність глави держави (ст.56 Конституції Іспанії) і т.д.
В країнах, де в конституціях проголошено соціалістичні ідеї в якості основи суспільного розвитку, поряд з загальновизнаними демократичними принципами (рівноправність, народне представництво та ін.) іноді конституційно проголошуються такі нові загальні принципи, які по суті перекреслюють попередні: керівна роль марксистсько-ленінської партії, соціалістичний інтернаціоналізм, від кожного – по здібностям, кожному – по праці і т.д. ( ст.ст.5, 12, 19 Конституції Куби). Вони нерідко являють собою не що інше, як ідеологічні міфи, реалізувати котрі неможливо ні юридичними, ні політичними засобами. Наприклад, розподілення по праці поза ринковою системою господарювання неможливе із-за відсутності критерію, на основі якого можна було б кількісно порівняти різнорідну працю (наприклад, лікаря і шахтаря). Принцип керівної ролі однієї партії підриває принципи народного суверенітету та народного представництва і взагалі несумісний з будь-яким принципом демократії.
До речі, тривалий час дискутується проблема співвідношення системи Конституції і системи галузі конституційного права. Обидві тісно пов'язані, єдині в своїй основі, однак не тотожні, адже кожній з них притаманні свої критерії побудови та обсяг.
Система конституційного права - конструкція суб'єктивна, результат певної розумної діяльності людей. Система Конституції є менш суб'єктивним явищем, її основи об'єктивно зумовлені історією, досвідом.
Неоднаковий характер розміщення інститутів Конституції та галузі права. Так, інститути конституційно-правової відповідальності виконавчої влади, "розкидані" по всьому тексту Конституції, є ні чим іншим, як інститутами галузі права.
Розміщення інститутів і норм, їх структуризация зумовлені як зовнішніми, так і внутрішніми чинниками, системоутворюючими факторами, головними з яких є процес формування демократичної правової держави, предмет правового регулювання, момент зацікавленості в регулюванні тих чи інших спеціальних відносин на конституційному рівні, рівень розвитку соціальних цінностей тощо.
Конституційне право як елемент національної системи права має внутрішньосистемну, структурно-функ-ціональну природу. Як і будь-яка галузь права конституційне право є системою правових норм, які регулюють однорідні специфічні види суспільних відносин. Такі норми, зазначає А. Нашіц, - не просто існують, а обов'язково взаємопов'язані, співвідносяться. Нормальне функціонування системи значно залежить від того, наскільки гармонійно узгоджуються приписи, що володіють вищою юридичною силою, з приписами, які займають нижчі ступені ієрархії норм.
На систему конституційного права поширюються закони, характерні для подібних систем. Серед них найважливіші такі:
- взаємозв'язаність, логічна взаємоузгодженість і субординація елементів системи;
- багатоелементність, структурованість системи, як що під структурою розуміти спосіб зв'язку елементів в єдине ціле;
- наявність системоутворюючих факторів;
- зв'язок із зовнішнім середовищем, яке "живить" систему, наповнює її реальним змістом, забезпечує про гресивний поступ такої системи;
- ускладнення системи в міру її розвитку, збагачення змісту її елементів, розширення функціональних зв'язків між ними;
- наявність головного центру системи, який інтегрує, єднає всі її ланки, визначає принципи та закономірності її побудови;
- достатня автономність функціонування "низових" елементів системи, які не можуть бути занадто пригнічені авторитарним впливом елементів більш високого порядку.
Для будь-якої системи характерні не тільки зовнішні, а й внутрішні системоутворюючі фактори, серед яких визначальними є: генетичні, субординаційні, координаційні (взаємодії), управлінські.
Конституційне право - відкрита система, яка по-стійно втягує в орбіту свого регулювання нові елементи, звільняючись від "спрацьованих", "віджилих" елементів. Цим забезпечується стабільність системи та її правоохо-ронний вплив на суспільні відносини.
Конституція у ст. 1 проголошує Україну правовою державою. Які принципи правової держави вона закріплює?
Конституція як один з найголовніших чинників правової державності визначає принцип верховенства права (ст. 8). Однак вона не наводить поняття зазначеного принципу, як і не позначає всіх його елементів. Конституція не визначає співвідношення між принципом верховенства права і поняттям правової держави, закріпленим у ст. 1, не визначає місця принципу верховенства права у понятійному розумінні правової держави, а тому інтерпретація конституційного принципу верховенства права вимагає встановлення на понятійному і елементно-структурному рівні співвідношення між цими двома поняттями.
У ст. 8 Конституції, яка проголошує вказаний принцип, визнається верховенство Конституції та принцип прямої дії її норм. Зрозуміло, що вони не вичерпують принципу верховенства права і не є самодостатніми для його розуміння. Не менш важливими для тлумачення принципу верховенства права є як теоретичні уявлення про праворозуміння, про співвідношення права з іншими соціальними регуляторами (що дозволяє усвідомити достатність правового регулювання у суспільстві), про морально-етичну основу права, про вплив прав людини на державну владу, так і аналіз відповідних положень Конституції, які стосуються ідеологічного, політичного та економічного плюралізму (ст. 15), конституційних прав громадян і механізмів їх правового захисту (Розділ II), конституційно-правових механізмів здійснення державної влади, правової основи діяльності громадських організацій, політичних партій тощо.
У країнах континентального права в силу домінування юридичного позитивізму принцип верховенства права має здебільшого вираз верховенства закону, а, відтак, переважає принцип законності, який, однак, грунтується на розумінні справедливого закону.
У Німеччині принцип верховенства права, як вираз законності (Rechtsstaatlichkeit), з'явився з виникненням поняття правової держави, що вживається з XIX ст., на противагу поняттю поліцейської держави (Polizeis-taat). Нині цей принцип нерозривно пов'язаний з демократичним порядком та елементами природного права.
У Франції принцип законності вживається з часів Революції 1789 р. на противагу королівському свавіллю, як засіб обмеження адміністративної влади за допомогою закону.
У Великобританії принцип панування права (rule of law) пов'язаний з парламентським режимом, легітимною владою, справедливим законом, судовим контролем за діяльністю виконавчої влади. Він є, по суті, еквівалентом правової держави.
На підставі аналізу положень Конституції України можна виділити низку інших принципів, які, на наш погляд, мають бути віднесені до принципу верховенства права, у тому числі: принцип мінімальної достатності правового регулювання суспільних відносин та всезагальності права; принцип позапартійності права, його відносної самостійності щодо політичних сил і деідеологізованості; принцип відносної самостійності щодо судової та виконавчої влади; принцип верховенства Конституції та законів України.
У формально-юридичному сенсі народний суверенітет – це закріплена в конституції найбільш загальна засада владарювання в державі.
Принцип народного суверенітету в його сучасному трактуванні, запропонованому Ж.-Ж. Руссо, ґрунтується на ідеології природного права, на ідеях справедливості, свободи й рівності індивідів. Він відіграв визначну роль у державно-правових перетвореннях, що відбулися за нових історичних часів.
Відповідне трактування народного суверенітету передбачало таку його якість, як невідчужуваність. Ще у першій Конституції Франції 1791 р. народний суверенітет було визнано єдиним, неподільним, невідчужуваним та невід'ємним і констатувалося, що "жодна частина народу, жодна особа не може привласнити його здійснення".
Аналогічні або близькі за змістом положення містяться в багатьох сучасних основних законах. При цьому в них часто встановлено заборону підміни носія влади, узурпації влади політичною партією, громадською організацією, будь-якою групою людей або окремою особою. Іноді узурпація влади в державі конституційно визначена злочином (Азербайджан, Вірменія, Молдова, Росія, Таджикистан, Узбекистан).
Похідним від принципу народного суверенітету є право народу на повстання проти правителів, які узурпують владу або зловживають нею. Визнання цього права народу має давню традицію: про нього почали писати ще у XIII ст. Але до революцій XVII– XVIII ст. в Європі й Америці існувала так звана аристократична концепція народу як фактичної сукупності людей, належних до політично та економічно заможних верств.
За змістом сучасних основних законів таке право трансформувалося у право громадян протидіяти незаконним насильницьким зазіханням на конституційний лад (Естонія, Литва, ФРН), на демократичний порядок здійснення основних прав і свобод (Словаччина) або у право чи навіть обов'язок громадян виступити законним способом проти узурпації державної влади (Угорщина).
Ідея суверенітету народу набула суспільного значення в період, коли в Європі розпочався або поглибився процес формування національних держав. З огляду на це, народний суверенітет визначили як національний суверенітет. "Джерело суверенітету сутнісно віднесене до нації. Жодна корпорація, жоден індивід не можуть бути наділені владою, яка не походить з цього джерела" – встановлено у ст. З Декларації прав людини та громадянина 1789 р. (Франція).
Однак і в чинній Конституції Франції передбачено, що "національний суверенітет належить народу" (ст. 3). Подібно визначений носій і джерело влади в інших сучасних основних законах: носієм національного суверенітету є народ (Іспанія), усі "влади" походять від нації (Бельгія), верховна влада належить нації (Польща), суверенітет належить нації (Люксембург, Туреччина) тощо.
За наведеними та іншими такими прикладами йдеться про суверенітет політичної нації, тобто народу як сукупності громадян або як сукупності виборців.
Водночас іноді в основному законі визнається право нації – етнічної спільноти – на самовизначення, наслідком реалізації якого може бути й утворення окремої держави. Наприклад, у преамбулі Конституції Словаччини визначене "природне право націй на самовизначення", а в ст. З Конституції Словенії – "споконвічне і невідчужуване право словенської нації на самовизначення".
Поняття народного суверенітету спирається на більш загальне поняття народу. Починаючи з XVII ст., визнаною є укорінена в доктрині природного права так звана демократична концепція народу як сукупності вільних і рівних у правах індивідів, які є членами суспільства і водночас самодостатні у своїй індивідуальній якості.
У наші дні на рівні суспільної свідомості народом вважається або усе населення конкретної країни, або конкретна етнічна спільнота – нація. Певний час терміну "народ" надавалося ідеологічне забарвлення, і ним позначали "експлуатовану частину" суспільства, його відповідний клас або класи.
Існують юридичні трактування терміна "народ", які взаємопов'язані.
Народ – це сукупність усіх громадян, про що йдеться в основних законах Азербайджану й Узбекистану. У Конституції Сербії визначено "державу сербського народу, всіх громадян, що в ній проживають" (ст. 1).
Народ – це також сукупність усіх виборців, або виборчий корпус. В основних законах народ як виборчий корпус прямо не визначається, але використовуються похідні терміни, зокрема "народне голосування" і "народний референдум".
Трактування народу як сукупності всіх громадян і як виборчого корпусу іноді відображені в назвах парламенту: наприклад, "народні збори" в Болгарії, Данії й Сербії. В конституціях Іспанії та Нідерландів парламент визначений як такий, що "представляє народ", а Молдови й Румунії – "представницький орган народу".
Відповідні юридичні трактування народу знаходять вираження в таких термінах, як "народний депутат" і "народний представник".