Материал: THEATRICA _postranichno_

ТЕАТР НАСТРОЮ

держави, про що свідчить Закон Ради Міністрів Української Народної Республіки «Про державну і міську оплату українських культурно просвітніх вистав»

від 15 грудня 1918 року. Згідно з цим законом усі театральні видовища щодо оподаткування поділялися на три великі групи: звільнялися від оподаткування «а) всякого роду українські вистави <…> б) сільські народні вистави, в) робітничі

вистави…» У лютому 1919 р. в Харкові організовано курси з підготовки діячів на­ родного театру, а при відділі народних театрів Всеукраїнського театрального комітету організовано дві зразкові пересувні трупи для здійснення вистав на народних сценах Харкова і Харківської губернії; 17 травня цього ж року Театральний Комітет при Всеукраїнському відділі мистецтв розпочав видання п’єс для робітничих і селянських театрів; відкрилися режисерсько інструк­торсь­кі­ курси підготовки фахівців народного театру.

Одержавлені форми народного театру мають тенденцію перетворюватися на музейні театри або ж комерційні театри з тенденцією до чистого мисте­ цтва, що на прикладі «Фольксбюне» обґрунтував Бертольт Брехт (1926). Справжнє народне мистецтво, на думку Брехта, це мистецтво «зрозуміле широким масам», мистецтво, що «сприймає і збагачує їхні засоби виразності», мистецтво,

що «поділяє їхню позицію, стверджує й унаочнює її», мистецтво, яке «виражає прогресивну частину народу, що може взя­ти на себе керівництво, отже, зрозуміле й іншій частині народу…» Однак «те, що вчора було народним, сьогодні вже перестало бути таким, адже народ сьогодні не такий, як учора».

Найвидатніші діячі руху народних театрів у другій половині ХХ ст. — Жан Вілар, Джоржо Стрелер, Джоан Літлвуд, Роже Планшон, Робер Оссейн та ін. ► ТЕАТР МАСО-

ВИЙ, ТЕАТР НАЦІОНАЛЬНИЙ, ТЕАТР ФОЛЬКЛОРНИЙ

ТЕАТР НАСТРОЮ (рос. театр настроения) — термін, який застосовували сучасники до системи психологічного театру, реалізованого в МХТ (Вс. Мей­

єрхольд, Б. Алперс, М. Вороний та ін.). «Театр настрою — писав Б. Ал­перс у праці

«Шукання нової сцени», — мистецтво найтонших душевних порухів, прихованих почуттів, думок, що глибоко хвилюють». Вс. Мейєрхольд у праці «Про театр» (1912) зазначав: «Московський Художній театр має два обличчя: одне — Театр

натуралістичний, інше — Театр настрою». ► ТЕАТР ПСИХОЛОГІЧНИЙ, ТЕАТР ЧЕТВЕРТОЇ СТІНИ

театр натуралістичний (англ. naturalistic theatre, від лат. naturalis — природний, органічний) — модель театру, що постала в останній третині ХІХ ст. у рі-

чищі натуралізму. Сам термін натуралізм був упроваджено 1848 р., коли Шарль Бодлер назвав натуралістами Бальзака та Енгра, підкреслюючи правдивість їх-

нього творчого методу (згодом натуралістів звинувачуватимуть у брутальнос­ ті, цинізмі, розбещеності, неестетичності, антихудожніх тенденціях тощо).

Відлік історії натуралістичної драми і театру, так само, як і режисури, слід вести від 1866 р., коли Георг ІІ герцог Майнінгенський реорганізував свій придворний

театр: він розпустив оперну трупу, зберіг драматичну, оновив художнє керівни-

616

ТЕАТР НАТУРАЛІСТИЧНИЙ

цтво театру, що й зумовило появу в німецькій мові понять Meіnіngereі і Meіnіnger­ tum (майнінгенщина і майнінгенство).

Однак найповніше тенденції натуралістичного театру реалізовано у створеному 30 березня 1887 р. «Вільному театрі» Андре Антуана (це, власне, був напівсамодіяльний камерний театр, розрахований лише на 343 місця для глядачів).

«1886 року, — писав згодом Антуан, — я служив у Газовій компанії і провадив одноманітне трудове життя службовця, який одержує 150 франків на місяць. Цього заробітку ледве вистачало на квартиру і харч. Тут і трапився на моєму шляху той камінчик, на якому я спіткнувся: один з моїх товаришів по службі брав участь в аматорському об’єднанні, котре під назвою “Гальського гуртка” давало щомісячні невеличкі драматичні вистави для родичів і друзів…» Так аматорський гурток перетворився на популярний театр, який проіснував майже десятиліт-

тя — до 1896 р. — і за цей час режисер встиг здійснити низку сценічних реформ, основні­ тези яких він виклав в окремій брошурі, видрукуваній у травні 1890 року.

У маніфесті Антуана, зокрема, зазначалося: «Не буде перебільшенням стверджувати, що, за незначним винятком, усі вистави Вільного театру були зіграні любителями, тобто добровільними акторами, що не звикли до цієї професії і ні-

коли не з’являлися на публіці…. З появою нового покоління письменників і нових драматургічних творів ми можемо стверджувати, що це відродження вимагатиме і нових виражальних засобів. Для творів, побудованих на спостереженні

івивченні, знадобляться безпосередні і правдиві виконавці, сповнені реальним життям. Ці твори задумані в плані гнучкішої і ширшої естетики, що заперечує поділ на амплуа. Цей новий театр не наполягає, на відміну від попереднього,

на п’яти або шести умовних типах… Різноманіття, складність персонажів, виведених на сцену, сприятиме появі нового покоління акторів, пристосованих до всіх амплуа. Мистецтво­ актора не буде більше спиратися, як раніше, на фізичні якості актора, що є даром природи: мистец­тво актора буде ґрунтуватися на істині, спо-

стереженні, безпосередньому вивченні природи…. Ті ж зміни мають відбутися

ів інших галузях драматичного мистец­тва: коли, будуючи декорацію, ми повернемося до звичних форм сучасного життя, персонажі діятимуть у правдоподібних рамках, не дбаючи про те, щоб постійно позувати в рутинному значенні слова. Глядач відчує в інтимній драмі, в простому і правдивому розвитку дії прості жести, справжні рухи сучасної людини, яка живе сьогоденням… Виразність буде

спиратися на звичні і реальні аксесуари, і перевернутий олівець, перекинута склянка матимуть таке саме значення за впливом на сприйняття глядача, як і набундючені перебільшення романтичного театру».

1888 р. Антуан записав у щоденнику: «Намагаючись досягти правдивості, я вивісив у “М’ясниках” справжні шматки м’яса, що стало сенсацією…»

Іншим новаторським прийомом Антуана стала гра спиною (його театр називали театром Антуанової спини, тобто театром, в якому актор грає спиною

617

ТЕАТР НАТУРАЛІСТИЧНИЙ

до глядача; щоправда, вперше гру спиною фіксують ще у творчості Франсуа Жозефа Тальма, а потім — у майнінгенців; згодом використовував цей прийом

і К. Станіславський).

15 квітня 1889 р. подібного спрямування театр — «Вільна сцена» відкрив разом з групою критиків і журналістів Отто Брам (1856–1912). Він почав свою театраль-

ну діяльність як критик і на той час уже написав серію монографій, присвячених драматургам, ставши помітною постаттю в культурному житті Німеччини.

Першу виставу театру зіграно 29 вересня 1889 р. — це були «Привиди» Г. Ібсена, а 1893 р. у зв’язку з фінансовими проблемами театр припинив своє існування. У програмі новоствореного театру декларувалася незалежність від цензури і комерційних завдань. Аби уникнути залежності від цензури і приватного капіталу, театр став закритою організацією, що існувала на внески її членів. Серед ентузі-

астів театру — десятеро були активними членами, усі інші (від трьохсот до тисячі) щорічно вносили певну суму, що надавала їм право вільно відвідувати­ театр, вистави якого виконувалися чотири рази на місяць — у неділю, у денний час.

Уманіфесті Отто Брама, видрукуваному до дня відкриття Вільної сцени, зазна­ чалося: «Нове мистецтво­ — це мистецтво­ справжнього, реально існуючого

уприроді і в суспільстві, і воно підтримує новий час і нове життя. Нове мистец­тво і новий час виходять з гасла: “Правда”».

Усвоїй режисерській практиці Ото Брам спирався на драматургію Ібсена, Толстого, Гауптмана, братів Гонкур, Золя, Бека, Гауптмана, Анценгрубера, Шлафа, Шольца, Кайзерлінга та інших авторів так чи інакше пов’язаних з натуралізмом. Він виступав проти яскравої декоративності, постановочності й усього, що нази-

вають «зовнішньою режисурою». Його метод створення вистави не передбачав чіткого постановочного плану. Читання за столом не відігравало для нього суттєвої ролі. Головне — репетиція на сцені. Актор до початку репетицій не повинен був вчити роль і замислюватися над нею, він мав знаходити тон, пристосування

і головні лінії стосунків з персонажами саме під час репетиції. Режисер, на думку

Брама, мусив вміти дібрати акторів і створити атмосферу для їхньої творчості. Тільки таким шляхом, вважав Брам, можна уникнути завчених інтонацій і штучних мізансцен. Брам був прибічником «внутрішньої режисури», хоча й не заперечував, як і Лаубе, значення «зовнішніх засобів виразності».

Натуралістичний театр належить до малого кола запропонованих обставин.

З усіх можливих рівнів запропонованих обставин драматурга і режисера цікавить переважно рівень психолого фізіологічний (подеколи фізіологія стає важливішою, ніж психологія). Спосіб відбору запропонованих обставин характери-

зується тим, що буквально «до купи» збирається усе, що з фотографічною точністю характеризує якийсь шматок життя. Фотографізм з культом випадковості

стає не тільки естетичною нормою, а й ідеалом. Перетворення запропонованих обставин у системі натуралістичного театру немовби й не передбачається.

618

ТЕАТР НАЦІОНАЛЬНИЙ

Людина розглядається в натуралістичному театрі переважно як біологічна істота, що перебуває під впливом фатальних обставин зовнішнього середовища,

природи (спадковість, хвороби, інстинкти), а самі вистави інколи викликали у критиків асоціації з дарвіністичними етюдами і театром жахів.

Естетику натуралістичного театру обґрунтовано у працях Еміля Золя («Експе-

риментальний роман», 1880; «Натуралізм у театрі», «Наші драматурги», 1881) і Августа Стріндберга («Про сучасну драму», 1889).

У російському театрі натуралізм не мав такого поширення, як у Європі, однак вплинув на творчість багатьох драматургів (С. Найдьонов, Є. Чириков, М. Горький) і режисерів (К. Станіславський, В. Немирович Данченко). Зокрема, Мейєрхольд писав, що «Московський Художній театр має два обличчя: одне — Театр натуралістичний, друге — театр настрою».

ВІталії національним різновидом натуралістичної драми стала драма верист­ ська (італ. verismo, від vero — достеменний, правдивий), принципи якої заклали Дж. Верга, Л. Капуана, Д. Чамполі. Найяскравішими творами веристського театру вважаються опери «Сільська честь» Масканьї (1884), «Паяци» (1892) Леонкавалло, «Богема» (1896), «Тоска» (1900) і «Мадам Батерфляй» (1904) Дж. Пуччіні.

Вукраїнському театрі слід радше говорити про дотичність творчості драматургів і режисерів етнографічно побутового театру до певних натуралістичних тенденцій, а не про натуралістичну драму.

Бертольт Брехт, порівнюючи театри натуралізму і реалізму, так визначав відмінності: натуралізм — розглядає суспільство як частину природи, реалізм — розглядає суспільство історично; натуралізм — розглядає середовище, реа-

лізм — систему; натуралізм — розглядає реакцію індивідів, реалізм — суспільну причинність; натуралізм — відтворює атмосферу, реалізм — соціальні конфлікти; натуралізм — спрямований на співчуття до зображуваних подій, реалізм — на критику суспільства; натуралізм — подає події так, щоб вони «говорили самі

про себе», реалізм — сприяє роз’яс­ненню­ подій; натуралізм — розглядає реакцію

індивідів, реалізм — суспільну причинність; натуралізм створює копії, реалізм — стилізації; натуралізм зберігає таємницю, реалізм — розголошує її». ► ТЕАТР ВЕРБА-

ТІМ, театр документальний, ТЕАТР МАЙНІНГЕНСЬКИЙ, ТЕАТР ПСИХОЛОГІЧНИЙ, ТЕАТР ЧЕТВЕРТОЇ СТІНИ

ТЕАТР НАЦІОНАЛЬНИЙ — державний театр, орієнтований на збереження і розвиток традицій національної культури (Comédie Francaise у Парижі, Teatr narodowy у Варшаві, Narodni divadlo у Празі, Народно позориште у Белграді та ін.).

Створення перших національних театрів збігається у часі з концепцією котра

наприкінці XVIII ст. сформульовано у працях багатьох авторів (Ф. Шиллер, Г Ф. Гегель). Суть цієї тези полягає в тому, що, як зазначав Гегель у своїй «Естетиці»,

«драма — це утворення вже розвинутого всередині себе національного життя». Уперше назва Народний театр вживається у Франції; 10 березня 1794 р. у Де-

креті Конвенту про Народний театр, згідно з яким Театр Нації (Comédie Fran­caise)

619

ТЕАТР НЕВИДИМИЙ

у певні дні місяця мав виконувати вистави лише для народу і про народ. Згодом такі самі театри з’явилися в інших країнах Європи (Загреб, 1861; Нові Сад, 1861;

Любляна, 1867; Белград, 1868; Гельсінкі, 1872; Познань, 1875; Бухарест,­ 1875; Прага, 1881; Будапешт, 1884; Краків, 1893; Сараєво, 1898; Осло, 1899; Дублін, 1904; Софія, 1904 та ін.). У Російській імперії у XVIII–ХІХ ст. функції національних (тобто

перших, головних сцен держави) виконували імператорські театри.

В Україні перші державні національні театри створено 1917 р. (Український національний театр, на базі якого 1918 р. постав Державний народний театр на чолі з П. К. Саксаганським). У сучасній Україні національним називається «особливо цінний об’єкт національної культурної спадщини України», який спрямовує свою діяльність на «створення та показ музично театрального й хореографічного мис­ тецтва з метою збереження та розвитку загальносвітових і національних куль-

турних цінностей, прилучення до них глядацької аудиторії в Україні та за кордоном, створення умов для зростання професійної майстерності й спадкоємності артистичної школи».

Згідно з Указом Президента України «Про національні заклади культури» (11 жовтня 1994 р.), «з метою державної підтримки закладів культури, що відігра­

ють визначну роль у духовному житті людини, створення належних умов для їх дальшого розвитку та примноження культурної спадщини народу України» статус національних надано Державному академічному українському драматичному театру імені Івана Франка (м. Київ), Державному академічному російському драматичному театру імені Лесі Українки (м. Київ), Національному академічному театру опери та балету України імені Т. Г. Шевченка та ін. ► ТЕАТР ІМПЕРАТОРСЬКИЙ,

ТЕАТР КАЗЕННИЙ, ТЕАТР НАРОДНИЙ

ТЕАТР НЕВИДИМИЙ (англ. іnvіsіble theatre, нім. unsіchtbares Theater, ісп. teatro іnvіsіble, фр. théâtre іnvіsіble) — термін бразильського режисера Августо Боаля;

за визначенням Патріса Паві, — це імпровізаційна гра акторів серед групи лю-

дей, які знають напевно, що саме належить грі, і яких не вважають глядачами. ►

ТЕАТР ВОЙОВНИЧИЙ, ФЛЕШМОБ

ТЕАТР НЕГАТИВНИЙ — узагальнене поняття, що вживається у критиці для по-

значення театру, який дістав у масовій свідомості осуд або навіть має табуйований характер. Негативний (поганий) театр жодним чином не є театром певного

типу, натомість є радше лайкою. У такому сенсі в певні історичні періоди вживаються, скажімо, словосполучення театр формалістичний, театр мелодрами, театр бульварів, театр розважальний, театр декадентський,­ гопакедія тощо.

ТЕАТР НЕДРАМАТИЧНИЙ (англ. nondramatic theatre) — у ХХ ст. — театр, який

спеціалізується на недраматичній продукції, спираючись на прийоми розмовно-

го або музичного театру, водевільних, гімнастичних і циркових видовищ. Цей театр, за визначенням «New Encyclopa­e­dia­ Britannica», не є наративним; свою увагу

він зосереджує зазвичай на віртуозній техніці виконання. ► ТЕАТР ПОСТДРАМАТИЧНИЙ

620