Тому умисне скоєння злочину проти життя свідчить про зневажливе ставлення злочинця до права іншої особи на життя, а аналогічні дії Президента України, як гаранта реалізації кожною особою права на життя, свідчать про брутальний характер діяльності Президента, про морально-етичні перешкоди для застосування правового імунітету до такої особи.
Набуття відповідного статусу є чинником, що вирізняє особу із загального правового поля, в якому перебувають інші громадяни України. Офіційний ста пов'язаний із призначенням чи обранням на певну посаду, створює для особи особливий правовий режим за рахунок додаткових прав та обов'язків. Загалом особа повністю набуває правового статусу з моменту набуття повноважень, що у більше випадків пов'язано з прийняттям присяги. Водночас у законодавстві відсутні, за якими винятками (наприклад, щодо народних депутатів), положення про те, з як саме моменту починають діяти відповідні гарантії як елемент правового статусу особи. Тому щодо окремих вказаних у статті категорій гарантії мають діяти не з момент: набуття повноважень, а саме з моменту призначення (обрання) на посаду [5, с. 134].
Відповідно до ст. 1 ЗУ «Про статус народного депутата України» від 17 листопада 1992 р. №2790-ХІІ народний депутат України - це обраний відповідно до З «Про вибори народних депутатів України» представник Українського народу у України, уповноважений ним протягом строку депутатських повноважень здійснювати повноваження, передбачені Конституцією України та законами України.
Статтею 80 Конституції України визначено, що народним депутатам України гарантується депутатська недоторканність. Народні депутати України не несуть юридичної відповідальності за результати голосування або висловлювання у парламент та його органах, за винятком відповідальності за образу чи наклеп. Народні депутата України не можуть без згоди ВР України бути притягнені до кримінальної відповідальності, затримані чи заарештовані. ЗУ «Про статус народного депутата України» частково дублює вказані положення Конституції України та додатково визначає, що обшук, затримання народного депутата чи огляд особистих речей і багажу, транспорту, жилого чи службового приміщення народного депутата, а також порушення таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції й застосування інших заходів, що відповідно до закону обмежують права і свободи народного депутата, допускаються лише у разі, коли ВР України надано згоду на притягнення його до кримінальної відповідальності, якщо іншими способами одержати інформацію неможливо. Депутатська недоторканність як один з основних елементів конституційно-правового статусу народного депутата є гарантією безперешкодного та ефективного здійснення покладених на нього повноважень. Особа, визнана народним депутатом України, користується як гарантією особистої недоторканності людини (ст. 29 Конституції України), так і додатковими гарантіями щодо притягнення до кримінальної відповідальності чи здійснення інших, визначених кримінально-процесуальним законодавством, дій. Депутатська недоторканність не означає абсолютну неможливість притягнення народного депутата до кримінальної відповідальності чи здійснення щодо нього окремих дій, а лише передбачає особливий порядок їх здійснення - виключно за згодою ВР України, тобто за наявності додаткових гарантій, які унеможливлюють незаконний вплив на депутата. [7, с. 49-50].
Частина 3 ст. 79 Конституції України визначає, що повноваження народних депутатів України починаються з моменту складення присяги. Водночас необхідно враховувати, що гарантії їх недоторканності починають діяти раніше - з моменту визнання обраними за результатами виборів, засвідченими рішенням відповідної виборчої комісії. Так, КСУ у рішенні у справі за конституційним поданням МВС про офіційне тлумачення положення ч. З ст. 80 Конституції України (справа про гарантії депутатської недоторканності) від 27 жовтня 1999 р. №9-рп/99 дійшов висновку, що гарантії депутатської недоторканності відповідно до положень ч. З ст. 80 Конституції України поширюються на народних депутатів України з моменту визнання їх обраними за результатами виборів, засвідченими рішенням відповідної виборчої комісії, і до моменту припинення у встановленому порядку депутатських повноважень. Припинення повноважень народного депутата України врегульовано ст. 81 Конституції України. Так, повноваження народних депутатів України припиняються одночасно з припиненням повноважень ВР України. Повноваження народного депутата України припиняються достроково у разі: 1) складення повноважень за його особистою заявою; 2) набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього; 3) визнання його судом недієздатним або безвісно відсутнім; 4) припинення його громадянства або виїзду на постійне проживання за межі України; 5) смерті. Рішення про дострокове припинення повноважень народного депутата України приймається більшістю від конституційного складу ВР України. У разі невиконання вимоги щодо несумісності депутатського мандата з іншими видами діяльності повноваження народного депутата України припиняються достроково на підставі закону за рішенням суду [10, с. 81-83].
Отже, для визначення того, чи припинені повноваження народного депутата України, слід враховувати:
§ чи припинені повноваження ВР України, до складу якої обраний народний депутат (достроково чи після спливу загального строку повноважень, який становить п'ять років);
§ чи приймалося ВР України у встановленому порядку (більшістю від конституційного складу) рішення про дострокове припинення повноважень цього народного депутата України.
Відповідно до ч. 2 ст. 84 Конституції України рішення ВР України приймаються виключно на її пленарних засіданнях шляхом голосування. Згідно із ЗУ «Про статус народного депутата України» таке рішення приймається в десятиденний строк за поданням комітету ВР України, до відання якого належать питання регламенту. Прийняте рішення оформляється відповідною постановою ВР України і публікується в газеті «Голос України»;
§ чи ухвалювалося судом рішення про дострокове припинення повноважень цього народного депутата України у зв'язку з невиконанням вимоги щодо несумісності депутатського мандата з іншими видами діяльності [3, с. 134].
Порядок дострокового припинення повноважень з цієї підстави визначено ст. 5 вказаного Закону та ст. 223 Регламенту ВР України, а також КАС. Так, відповідно до ст. 180 КАС позовна заява про дострокове припинення повноважень народного депутата України в разі невиконання ним вимог щодо несумісності подається до Вищого адміністративного суду України. Рішення, прийняте за наслідками розгляду справи про дострокове припинення повноважень народного депутата України, є остаточним і оскарженню не підлягає. Інформація про таке рішення повідомляється Головою ВР України на пленарному засіданні парламенту.
Відповідно до частин 2,
3 ст. 1 ЗУ «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 р. №2453-УІ судову
владу реалізовують професійні судді та, у визначених законом випадках, народні
засідателі і присяжні шляхом здійснення правосуддя в рамках відповідних судових
процедур. Судочинство здійснюється КСУ та судами загальної юрисдикції. Стаття
51 вказаного Закону визначає, що суддею є громадянин України, який відповідно
до Конституції України та ЗУ «Про судоустрій і статус суддів» призначений чи
обраний суддею, займає штатну суддівську посаду в одному з судів України і
здійснює правосуддя на професійній основі. Судді в Україні мають єдиний статус
незалежно від місця суду в системі судів загальної юрисдикції чи
адміністративної посади, яку суддя обіймає в суді [12, с. 49-50].
2.2 Імунітет свідка в
кримінальному процесі України
Окремим субінститутом у кримінальному судочинстві, на думку С.Г. Волкотруба (із цим варто погодитися), слід вважати імунітет свідків у кримінальному судочинстві (право на захист від самообвинувачення, право не давати показань щодо близьких родичів та членів сім’ї, збереження у таємниці окремих категорій довірених відомостей) [8, с. 33].
Свідок як суб'єкт кримінального процесу - фізична особа, яка володіє відомостями відомих йому обставин у кримінальному провадженні, що мають значення для цього кримінального провадження.
Імунітет свідка являє собою особливу форму правового імунітету, яка полягає у звільненні певної особи, що підлягає допиту як свідок, від обов’язку свідчити проти себе, членів своєї сім’ї, близьких родичів, усиновлених, усиновителів, а також у прямій забороні допитувати окремих осіб як свідків, що є гарантією здійснення публічних функцій протидії злочинності й залучення громадськості до процесу вирішення правових спорів.
Щодо відомостей, які згідно з положеннями ст. 65 цього КПК не підлягають розголошенню (див. коментар до ст. 65 КПК).
Слідчий, прокурор, слідчий суддя зобов'язані роз'яснити перед початком допиту право свідка відмовитися давати показання щодо себе, близьких родичів та членів своєї сім'ї, що можуть стати підставою для підозри, обвинувачення у вчиненні ним, близькими родичами чи членами його сім'ї кримінального правопорушення, а також показання щодо відомостей, які згідно з положеннями ст. 65 КПК не підлягають розголошенню, про що робиться відмітка у протоколі допиту особи як свідка.
Поняття імунітету свідків як невід’ємна частина інституту імунітету в кримінальному судочинстві розглядається імунітет свідків, який складається з правових норм, що передбачають право свідка відмовитися давати показання щодо власної поведінки, близьких родичів, членів сім’ї, право представників окремих професій (захисники, адвокати та інші фахівці у галузі права, які за законом мають право на надання правової допомоги, нотаріуси, лікарі, психологи, священнослужителі) відмовитися повідомити довірені їм відомості.
Також слід зазначити, що ст. 65 КПК України передбачає перелік осіб, що не можуть бути свідками. В силу Законодавчих актів які регулюють їх діяльність, встановлюється своєрідний правовий імунітет, що дозволяє не порушувати етику та схоронність професійної діяльності, що необхідна для захисту суспільства та забезпечення принципів кримінального судочинства, до таких осіб належать:
1) захисник, представник потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача, законний представник потерпілого, цивільного позивача у кримінальному провадженні - про обставини, які стали їм відомі у зв'язку з виконанням функцій представника чи захисника;
2) адвокати - про відомості, які становлять адвокатську таємницю;
3) нотаріуси - про відомості, які становлять нотаріальну таємницю;
4) медичні працівники та інші особи, яким у зв'язку з виконанням професійних або службових обов'язків стало відомо про хворобу, медичне обстеження, огляд та їх результати, інтимну і сімейну сторони життя особи - про відомості, які становлять лікарську таємницю;
5) священнослужителі - про відомості, одержані ними на сповіді віруючих;
6) журналісти - про відомості, які містять конфіденційну інформацію професійного характеру, надану за умови нерозголошення авторства або джерела інформації;
7) професійні судді, народні засідателі та присяжні - про обставини обговорення в нарадчій кімнаті питань, що виникли під час ухвалення судового рішення, за винятком випадків кримінального провадження щодо прийняття суддею (суддями) завідомо неправосудного вироку, ухвали;
8) особи, які брали участь в укладенні та виконанні угоди про примирення в кримінальному провадженні, - про обставини, які стали їм відомі у зв'язку з участю в укладенні та виконанні угоди про примирення;
9) особи, до яких застосовані заходи безпеки, - щодо дійсних даних про їх особи;
10) особи, які мають відомості про дійсні дані про осіб, до яких застосовані заходи безпеки, - щодо цих даних [3, с. 133].
Отже, поняття імунітету свідка в кримінальному процесі слід розглядати більш як конституційне положення, а вже Кримінальний процесуальний кодекс розширено пояснює правовий статус та що розуміється під імунітетом в кримінальному судочинстві.
3. Міжнародний імунітет в кримінальному судочинстві
Розвиток міжнародних відносин України, необхідність приведення національного законодавства у відповідність до міжнародно-правових норм, які є обов’язковими для нашої держави, зумовлює потребу в дослідженні кримінально-процесуальних імунітетів окремих категорій іноземних громадян і представництв іноземних держав та міжнародних організацій в Україні.
Норми Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961 р. передбачає дипломатичні привілеї та імунітети. Саме ці норми про імунітети в кримінальному судочинстві є складовою частиною відповідного інституту міжнародного права (публічного).
Якщо вести мову про нормативне закріплення розглядуваних імунітетів, преш за все необхідно згадати ч. 1 ст. 9 Конституції України, яка передбачає, що чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства. Та відповідно до ч. 2 ст. 6 Кримінально процесуального кодексу України, кримінальне провадження щодо особи, яка користується дипломатичний імунітетом, може здійснюватися за правилами цього Кодексу лише за згода такої особи або за згодою компетентного органу держави (міжнародної організації), яку представляє така особа, у порядку, передбаченому законодавством України та міжнародними договорами України. Коло осіб, які користуються правом дипломатичної недоторканності, визначено Віденською конвенцією про дипломатичні зносини від 18 квітня 1961 р. (ратифікована Указом Президії Верховної Ради УРСР від 21 березня 1964 р.) та Положенням про дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав в Україні, яке затверджене Указом Президента України від 10 червня 1993 р. №198/93. Глава дипломатичного представництва і члени дипломатичного персоналу користуються особистою недоторканністю і не можуть бути заарештовані або затримані. Вони мають імунітет від кримінальної юрисдикції України [6, ст. 9-10].
Традиційно можна виділити такі види міжнародних імунітетів у кримінальному судочинстві:
1. Дипломатичний імунітет аналізуються передбачені дипломатичні імунітети, які стосуються сфери кримінального судочинства і умовно поділяються на дві групи: імунітети особисті, або дипломатичних представників, та імунітети представництв. Досліджуючи кримінально-процесуальний зміст імунітету дипломатичного представництва, проведення слідчих та інших процесуальних дій на території представництва можливе лише за умови отримання відповідного прохання або згоди. Недоторканність архівів, документів і кореспонденції дипломатичного представництва слід розглядати як неможливість використання їх в процесі доказування в будь-якій формі. Глава дипломатичного представництва і члени дипломатичного персоналу користуються особистою недоторканністю і не можуть бути заарештовані або затримані. Глава дипломатичного представництва і члени дипломатичного персоналу не зобов'язані давати показання як свідки.
Недоторканність дипломатичних представників виключає можливість не тільки їх затримання та арешту, а й обмеження (а тим більше порушення) їх законних прав та інтересів при провадженні інших слідчих та процесуальних дій, зокрема обшуку, освідування, приводу. Приділено увагу також дослідженню імунітету адміністративно-технічного та обслуговуючого персоналу, дипломатичних кур’єрів [7, с. 50].
2. Консульський імунітет робиться висновок, що привілеї та імунітети консульських установ і посадових осіб становлять самостійний вид привілеїв та імунітетів, відмінний від власне дипломатичних привілеїв та імунітетів. Вони відрізняються за нормативним урегулюванням, суб’єктним складом і, що важливо, обсягом наданих додаткових прав та гарантій у кримінальному судочинстві. Консульські посадові особи можуть бути затримані або заарештовані лише у разі переслідування за вчинення тяжкого злочину або виконання вироку (ухвали, постанови) суду, що набрав законної сили. Консульські службовці та працівники обслуговуючого персоналу не можуть відмовлятися давати показання як свідки. Працівники консульської установи не зобов'язані давати показання з питань, пов'язаних із виконанням службових обов'язків, а також ті, що роз'яснюють законодавство акредитуючої держави.
3. Інші міжнародно-правові імунітети аналізуються імунітети представників іноземних держав, членів парламентських і урядових делегацій іноземних держав, членів їх сімей, а також представників та представництв міжнародних організацій в Україні. За своїм обсягом імунітети, пов’язані діяльністю міжнародних організацій, дуже схожі на дипломатичні, а в деяких випадках міжнародними договорами дипломатичний імунітет фактично поширюється на певні категорії осіб. Разом з тим юридична природа, цілі надання привілеїв та імунітетів і в ряді випадків навіть однаковий їх обсяг не дають підстав вважати правові режими цих осіб рівнозначними [7, с. 53].
Про кожний випадок затримання або взяття під варту громадянина іноземної держави негайно повідомляється місцева консульська установа цієї держави або, якщо такої немає, дипломатичне представництво цієї держави.