Материал: Всесвітня історія ХХ століття

Військово-монархічні режими й фашистські диктатури в Болгарії, Румунії, Югославії, Польщі в міжвоєнний період були також різновидами тоталітаризму. Як правило, вони зберігали деякі демократичні інститути (парламентаризм, конституції та ін.), але ступінь придушення інакомислячих та узурпація влади практично були безмежні. Кожна з цих країн мала великі територіальні претензії й свої внутрішні проблеми прагнула розв'язати, беручи участь у переділі світу.

Окремо в ряду тоталітарних держав стояв СРСР. Проголосивши гуманні цілі й осяйні перспективи, сталінське керівництво створило політичну систему, яка мала свої особливості. Сталінська модель суспільства - це так званий революційний тоталітаризм. Причинами встановлення тоталітарного режиму в СРСР були відсутність традицій демократії, низький рівень політичної культури населення, поступове зростання партійного та державного апаратів, диктатури ВКП(б) в політичній сфері, командно-адміністративна система управління державною економікою тощо. Основним методом встановлення та підтримки існування режиму був постійний терор проти всіх груп та верств суспільства. Тоталітарний режим в СРСР фактично був режимом особистої влади Й. Сталіна. Диктатура КПРС, відсутність плюралізму, опозиційних партій і рухів, фактичне позбавлення окремої людини реальної участі в громадсько-політичному житті країни - ці та інші риси були властиві СРСР ще кілька десятиріч і після смерті "вождя всіх часів і народів".

Закінчується XX ст., а тоталітарні режими все ще існують. По-різному називають себе ті чи інші країни, але суть тоталітаризму від цього не змінюється. Режим Пол Пота в Кампучії призвів до загибелі сотень тисяч людей. На сьогодні тоталітарні режими збереглися в Лівії, КНДР, [раку та деяких інших країнах.

Диктатори й керівники авторитарного типу:

Адольф Гітлер (Німеччина) - 12 років;

Клод Дювальє (Гаїті) - 15;

Анастасіо Сомоса (Нікарагуа) - 16;

Аугусто Піночет (Чилі) - 16,5;

Ніколає Чаушеску (Румунія) - 24;

Мао Цзедун (Китай) - 27;

Порфиріо Діас (Мексика) - 31;

Йосип Сталін (СРСР) - 31;

Альфредо Стреснер (Парагвай) - 35;

Кім Ір Сен (Північна Корея) - 49J

Саддам Хусейн (Ірак) - 20;

Фідель Кастро (Куба) - 40.

Тоталітаризм характеризується ознаками, властивими і для радянської України:

1. Це форма (спосіб) втілення в життя утопічної ідеї, які б вихідні цілі і принципи не були в ній закладені.

2. Нічим не обмежене насильство, диктатура і терор для досягнення цілей. Сила - головний аргумент, а мета виправдовує засоби.

3. Тоталітарний контроль над усім суспільним життям, його уніфікація відповідно до пануючої ідеології правлячої партії, яка володіє монопольним правом на політичну діяльність. Заборона політичної й будь-якої іншої опозиції та вільнодумства.

4. Перетворення всієї власності в державну або у власність слухняних підприємців: неможливість або надзвичайна складність вияву особистої ініціативи у господарській діяльності.

5. Тотальний контроль над особистістю, повне її підпорядкування і підкорення державі, чиновницьке свавілля від імені держави. Створення системи всебічного і постійного впливу на особистість через школу, сім'ю, засоби масової інформації, державні й громадські організації, діяльність яких повністю контролюється партдержапаратом.

6. Тотальний контроль над духовним життям і творчістю.

7. Культ особи вождя і перетворення більшості населення в натовп, слухняний його волі.

8. Послідовний антилібералізм та антидемократизм.

9. Месіанство - віра в життя месії, надлюдини, яка здатна все вирішити.

10. Матеріальне й духовне усамітнення (обособления, автаркія) та самоізоляція.

Після розпаду СРСР і проголошення незалежності України виникла нова суспільна ситуація. Перед молодою суверенною державою, українським народом постали завдання ліквідації наслідків панування тоталітарної системи. Серед цих завдань:

- демонтаж тоталітарних політичних структур і будівництво правової демократичної держави. Формування трьох основних гілок влади - законодавчої, виконавчої, судової - і становлення державних владних структур;

- трансформація централізованої державної економіки в багатоукладну ринкову, орієнтовану на соціальні потреби людей; виховання у громадян бажання і вміння бути власником, господарем; розвиток підприємництва;

- національне відродження, відродження українського менталітету і духовності, оздоровлення міжнаціональних відносин;

- завоювання міжнародного авторитету, встановлення рівноправних зв'язків із світовим співтовариством.

Всесвітня історія ХХ століття:

60. Інтеграція в сучаснім Європі.

Участь України в загальноєвропейському процесі

Перехід від конфронтації до співробітництва держав світу (друга половина 80-х- 90-ті роки), поглиблення міжнародного поділу праці та економічної взаємозалежності країн поставили питання про зміцнення їх інтеграції. Найінтенсивніше інтеграційні процеси відбуваються в Європі.

Прикладом інтеграції є діяльність Європейського економічного співтовариства (ЄЕС), від якого бере свій родовід нинішній Європейський Союз. У 1987 р. члени ЄЕС ввели у дію "Єдиний європейський акт", за яким ліквідували існуючі перешкоди в економічному співробітництві, створили єдину податкову систему, скасували відмінності у своїх законодавствах. Крім того, країни ЄЕС у травні 1992 р. уклали угоду з Європейською асоціацією вільної торгівлі про утворення Європейського економічного простору (ЄЕП). Тут вільно пересуваються капітали, товари, послуги і робоча сила. 6 лютого 1992 р. у м.Маастріхті (Нідерланди) краї-ни-члени ЄЕС підписали угоди, за якими з 1 січня 1993 р. розпочалося функціонування єдиного ринку. Тоді ж набув чинності договір про Європейський Союз (ЄС), на основі якого у 1999 р. завершилося створення єдиного валютного простору- замість національних валют введено єдину "європейську валютну одиницю" - "євро". Співтовариство планує розробити спільну оборонну політику й запровадити єдине європейське громадянство. Отже, має утворитися Європейський дім, яким керуватимуть Європейська комісія, Рада Міністрів, Європарламент, Євросуд і Європейська рада.

Під час розрядки в радянсько-американських відносинах (70-ті роки) розпочався рух європейських народів за зміцнення міжнародного співробітництва. Країни європейського континенту виявили прагнення до спільних принципів співжиття, співробітництва, розв'язання протиріч і створення на їх основі нової системи міжнародних відносин. їх спільні зусилля в цьому напрямі отримали назву "європейський процес". Головним документом, що визначає шляхи співпраці європейських держав, є Заключний акт Наради з безпеки та співробітництва в Європі (НБСЄ) (1975 р., Гельсінкі).! січня 1995 р. НБСЄ дістала іншу назву - ОБСЄ (Організація безпеки та співробітництва в Європі, постійно діючий орган). Важливе значення мають документи Паризької наради (листопад 1990 р.) країн-учасниць ЄЕС -Хартія для нової Європи, Спільна декларація 22-х країн, Договір про звичайні збройні сили в Європі, в яких фактично узгоджуються принципи воєнних доктрин, міжнародного співжиття, механізми загальноєвропейського процесу.

Більшість країн Східної Європи запрошено до ЄС як "асоційованих членів". Як крок до прийняття в НАТО їм запропоновано програму "Партнерство заради миру". Членами НАТО у 1999 р. стануть Польща, Угорщина і Чехія, після 2000 р. їм відчинить двері ЄС як тим, що виконали всі вимоги євроатлантичних структур. Країни Східної Європи і Росія отримали статус офіційно запрошених до Ради Європи. Це регіональна міжурядова організація, створена 1949 р. для узгодження дій з питань культурного співробітництва, освіти. Вона, зокрема, забезпечує роботу Європейського суду з прав людини. Україна в 1992 р. приєдналася до Європейського банку реконструкції і розвитку (ЄБРР), співробітничає з Європейським Союзом. Поступова інтеграція до європейських та євроатлантичних структур є стратегічною метою України. Набуття асоційованого, а згодом і повного членства в Євросоюзі на сьогодні становить одне з пріоритетних завдань зовнішньої політики України, бо це єдина альтернатива поверненню до минулого. В ЄС існують високі стандарти виробництва, екології, захисту прав людини, демократії, які можуть служити орієнтовними для українського суспільства.

Курс України на інтеграцію в ЄС знаходить там розуміння і підтримку. Значним здобутком стало визнання України як держави з перехідною економікою. Між Україною та ЄС укладено угоду про партнерство і співробітництво. Європейський союз прийняв рішення про надання позики на підтримання платіжного балансу України. Передбачено надання допомоги в галузі енергетики і охорони довкілля. Вивчається питання про створення зони вільної торгівлі. ЄС зобов'язався зробити внесок у зміцнення ролі України як основної транзитної зони, що поєднує Кавказ і Центральну Азію з Західною Європою. Країни ЄС однозначно заявили про готовність підтримувати незалежність України, сприяти становленню демократії, запровадженню економічних реформ та залученню в світову економіку.

Вступ у ЄС нових членів з числа східноєвропейських країн містить, крім позитивних, також і негативні елементи. На кордонах України може утворитися нове правове поле, яке регулюватиме економічні відносини, гуманітарні контакти, візовий режим. Це вимагає регулярного діалогу між Україною й ЄС. На Віденському саміті Україна - Європейський Союз у жовтні 1998 р. було констатовано, що це партнерство грунтується на спільних інтересах і є життєво важливим фактором для миру й стабільності в Європі.

У вересні 1995 р. Україна стала постійним членом Ради Європи, її національний прапор замайорів біля штаб-квартири цієї престижної організації у Страсбурзі. Економічна ситуація в Україні й Росії, виконання Україною й Туреччиною зобов'язань як членів Ради Європи, особливо проблема скасування смертної кари, стали ключовими питаннями Парламентської асамблеї Ради Європи у січні 1999 р.

Всесвітня історія ХХ століття: