Материал: Всесвітня історія ХХ століття

До самої смерті Ататюрка в 1938 р. Туреччина була досить сильною державою в європейському розумінні, а Ататюрк став прикладом для націоналістів у Південно-Західній Азії.

Іран у міжвоєнний період. До 1917 р. Іран був відсталою аграрною країною, напівколонією Англії та царської Росії. Економіка країни перебувала у гострій кризі. Різко зросли ціни на хліб і продтовари, процвітала спекуляція, лютували голод, епідемії тифу і інших хвороб.

Революційні події в Росії, а також внутрішні труднощі призвели до піднесення національно-визвольної боротьби в країні.

Намагаючись придушити піднесення національно-визвольного руху, не допустити розповсюдження його на Індію, а також остаточно закабалити Іран і перетворити його в плацдарм для збройної інтервенції проти радянської Росії, англійці у 1918 р. розпочали окупацію всього Ірану.

У Тегерані було створено проанглійський уряд на чолі з Восуг-ед-Доуме. Порушивши конституцію, без відома меджлісу Восуг-ед-Доуме підписав англо-іранську угоду, яка віддавала під контроль англійських радників та інструкторів іранську армію, фінанси, дорожнє будівництво, зовнішню торгівлю й інші галузі суспільно-економічного життя Ірану.

Англійці негайно вдались до реалізації цієї угоди. Жорсткий контроль був установлений над суспільно-політичним та економічним життям країни. Будь-які виступи проти укладених угод придушувались силою.

Окупація викликала антианглійський рух. Особливо широко він розгорнувся на півночі. 7 квітня 1920 р. в Тебризі (Іранський Азербайджан) відбулось повстання проти шахської влади і англійців, яке очолив лідер азербайджанських автономістів шейх Хіабані. Він виступав проти кабальної англо-іранської угоди, вимагав зміцнення національної незалежності, проголошення Ірану республікою, проведення демократичних реформ і автономії для Азербайджану. Повсталим вдалося взяти владу в свої руки в Тебризі і в інших містах та районах Іранського Азербайджану. У вересні 1920 р. повстання було придушено англійськими і шахськими військами. Шейх Хіабані та багато його прибічників були вбиті.

В іншій північній провінції Ірану - Гиляні 5 червня 1920 р. була проголошена Гилянська республіка і тимчасовий революційний уряд на чолі з Кучек-ханом. До нього увійшли представники різних політичних течій і соціальних груп - поміщики, націоналісти, демократи, комуністи. Протиріччя між членами уряду і, відповідно, між політичними силами, які вони представляли, зумовили внутрішню слабкість республіки. Голова уряду Кучек-хан був проти аграрної реформи, на якій наполягали комуністи та представники національних меншин, зокрема, курди.

Проанглійська політика зазнала поразки і уряд Восуг-ед-Доу-ме пішов у відставку.

У країні панувало безладдя. Шах ніяк не міг навести в ній еле-ї ментарний порядок: на півночі країни до влади прагнули комуні- і сти, на півдні хазяйнували англійці, населення потерпало від банд грабіжників, озброєних загонів кочівників.

За такого становища, коли на карту було поставлено існуван-ня держави, син селянина, офіцер персидських козаків Реза-хан очолив похід чотирьохтисячного загону козаків на столицю Ірану Тегеран. Фактично це був державний переворот. У лютому 1921 р. за вимогою заколотників був створений новий уряд, в] якому Реза-хан отримав посаду військового міністра.

Через три місяці він усунув від влади прем'єр-міністра і вислав його з країни. Вся влада опинилась в руках Реза-хана, за спиною якого стояла вірна йому козача дивізія.

Прийшовши до влади, Реза-хан здійснив різкий поворот у зовнішній політиці країни: була ліквідована політична залежність від Великобританії. Він примусив її вивести свої війська з Ірану. Одночасно були налагоджені відносини з радянською Росією (угода 1921 p.).

Реза-хан жорстоко розправився з повстанським рухом і навів порядок у країні. Шах у цій ситуації перетворився на символічну фігуру. Його доля була вирішена. У 1922 р. виник Національний блок, який став опорою Реза-хана.

Реза-хан домігся призначення себе прем'єр-міністром. На виборах в меджліс, заручившись підтримкою республіканців, його блок отримав більшість.

У 1925 р. меджліс під тиском військ призначив Реза-хана верховним головнокомандуючим з необмеженими повноваженнями. Меджліс прийняв рішення про зречення каджарської династії і про передачу тимчасової влади Реза-хану, а також про скликання Установчих зборів, які визначають форму державного правління в Ірані. 12 грудня 1925 р. обрані з прихильників прем'єра Установчі збори проголосили Реза-хана наслідним шахом Ірану під іменем Реза-шаха Пехлеві. В Ірані утвердилась нова династія.

Події в Ірані 1919-1922 pp. можна оцінити як національну революцію, основним завданням якої були ліквідація напівколоніальної залежності, збереження єдності країни і проведення в ній модернізації.

Реза-шах, спираючись на досвід Туреччини, починає проведення реформ. Фінансово вони забезпечувались прибутками від продажу нафти. Підґрунтям економічної самостійності країни повинна була стати індустріалізація.

У 20-30-х роках в Ірані було проведено деякі реформи в галузі культури та побуту; запроваджено світські школи, невелике число жіночих шкіл, відкрито університети в Тегерані та сільськогосподарський інститут в Кереджі. В 1935 р. був виданий декрет про обов'язкове зняття чадри, була запроваджена європейська форма одягу, пишні феодальні титули замінені прізвищами. Вплив духовенства в суспільно-політичному житті країни обмежувався, була проведена реформа календаря - замість місячного офіційним стало сонячне літочислення.

Поряд з цим придушувались будь-які виступи опозиції, селянські повстання.

У зовнішній політиці у 30-ті роки Реза-шах пішов на зближення з Німеччиною, прагнучи знайти в ній противагу СРСР і Великобританії.

У 1937 р. Іран підписав, задуманий з антирадянською метою Садабадський пакт, в 1938 р. відмовився укласти новий торговельний договір з СРСР, що призвело до майже повного припинення радянсько-іранської торгівлі, яка до того становила майже 40% зовнішньоторгового обороту Ірану. Територію Ірану як плацдарм для здійснення своїх завойовницьких планів намагалась використати Німеччина.

Здобуття незалежності Афганістаном. Афганістан залишався однією з найбільш відсталих держав, але і на нього чинили вплив революційні події в світі.

Радикальні погляди національно-патріотичних кіл Афганістану представляв молодоафганський рух, що виник на початку XX ст. Його учасники - поміщики, купці, інтелігенція виступали за відновлення незалежності країни і проведення модернізації в галузях державного управління, економіки та культури. Незважаючи на те, що молодоафганці складали відносно вузьке коло націоналістів, їх програма відбивала широкі суспільні настрої.

Англійці використовували пануючий в Афганістані режим еміра Хабібули для придушення антиколоніальних виступів, а також для підтримки антирадянських сил у Середній Азії. У 1918 р. англійські війська вдерлись на територію радянського Туркестану і окупували Закаспійську область. Виникла пряма загроза ліквідації афганської державності.

Проанглійська політика режиму Хабібули викликала глибоке незадоволення в країні. В опозиції цій політиці знаходилися діячі, які підтримували молодоафганські ідеї, і деякі впливові представники консервативної орієнтації.

З настроями останніх були солідарні і так звані староафганці, що виступали за обмеження іноземного впливу під гаслами "захисту мусульманської старовини", недопущення будь-яких змін. Опозиційні настрої посилились в умовах зростаючих економічних труднощів, пов'язаних з погіршенням умов для афганської зовнішньої торгівлі. Скорочення митних надходжень влада еміра намагалась компенсувати введенням нових податків, що погіршило становище населення. Різке невдоволення в армії виклика- і ло зменшення платні офіцерам і солдатам.

У лютому 1919 р. емір Хабібула був убитий змовниками. Після] короткої боротьби претендентів на владу трон дістався одному із синів Хабібули - Аманула-хану, тісно пов'язаному з рухом моло-доафганців і підтриманому населенням Кабула та армією. Ступивши на трон, Аманула намагався досягти незалежності країни і провести деякі внутрішні реформи.

28 лютого 1919 р. Аманула-хан проголосив незалежність Афганістану. Було підвищено платню солдатам, заборонено відкупи на збір державних податків, ліквідовано внутрішні митниці. Влада нового еміра була визнана в країні повсюди.

Уряд Афганістану звернувся до британських властей в Індії з пропозицією переглянути англо-афганські стосунки на основі рівноправності сторін. Відповідь, яка надійшла лише через півтора місяці, містила фактичні вимоги виконувати умови старих кабальних договорів. Діяльність колоніальної влади в Індії вказувала на те, що Англія готує війну проти Афганістану.

У цей відповідальний період повною мірою розкрили своє значення ті якісно нові умови, в яких відбувалась національно-визвольна боротьба Афганістану. Радянська Росія підтримала цю боротьбу і першою оголосила про визнання суверенітету Афганістану.

У травні 1919 р. Англія розв'язала загарбницьку війну проти Афганістану. Завдяки чисельній перевазі і кращій технічній забезпеченості агресори вдерлись на територію Афганістану, намагаючись здійснити наступ на Кабул.

Афганська армія чинила впертий опір агресорам. Активну підтримку афганським військам надали пуштунські племена, які проживали на індо-афганському кордоні. Вони підняли повстання проти англійських колонізаторів і здійснили рейди на територію Індії.

В результаті Англія змушена була піти на перемир'я, а 8 серпня 1919 р. підписати в Равалпінді англо-афганський попередній мирний договір, в додатку до якого визнала незалежність Афганістану. Після підписання радянсько-афганської угоди 1921 р. Англія уклала остаточний мирний договір і встановила дипломатичні відносини з Афганістаном. Розширюючи свої міжнародні зв'язки, Афганістан встановив дипломатичні відносини також з іншими державами Європи та Азії.

Договори про дружбу були підписані між Афганістаном і сусіднім Іраном (1921 і 1927 рр.), Туреччиною (1921 та 1928 рр.). В 1926 р. Аманула прийняв титул падишаха (короля).

Король Аманула розпочав здійснення реформ, спрямованих на модернізацію країни. Це викликало опір з боку духовенства і племінних вождів. Загони опозиції захопили Кабул і примусили Аманулу зректися трону. А вже в жовтні 1929 р. їхнього лідера було скинуто, і королем обрано Надир-хана, двоюрідного брата Аманули. В 1931 р. Надир-шах прийняв конституцію, яка закріплювала в країні пануючий режим. В 1933 р. влада перейшла до Закір-шаха. Він продовжив помірковану зовнішню і внутрішню політику.

Зародження палестинської проблеми. Ідея створення національного осередку євреїв була висунута австрійським журналістом Герцлем у середині XIX ст. На конгресі сіоністського руху в Базелі (Швейцарія) у 1897 р. ця ідея дістала обгрунтування. Вирішено було створити єврейську державу на території Палестини. На цю територію площею 25 тис. кв. км потрібно було переселити 10 млн. євреїв з усього світу. Спочатку сіоністи запропонували турецькому султану, під владою якого знаходилась Палестина, продати цю територію, але він відмовився. Незважаючи на це, єврейське населення починає таємне переселення у Палестину, де створює замкнуті общини, які ведуть натуральне господарство.

У 1914 р. у Палестині проживало 5% євреїв. Замкнутість єврейських общин призвела до зародження ворожнечі з місцевим арабським населенням. Під час Першої світової війни султан почав проводити виселення єврейського населення, звинувативши їх у прихильності Антанті. На завершальному етапі війни у 1917 р. Англія і Франція проголосили декларацію Бальфура, в якій давалась згода на повернення частини євреїв на їх історичну батьківщину і право створити національний осередок у Палестині. Ця декларація поклала початок новій хвилі переселення.

У Палестині створюються єврейські політичні та військові організації. У 1922 р. Англія отримала від Ліги націй мандат на управління Палестиною. Це відразу викликало повстання арабів проти англійців і євреїв. На цей час євреї складали 18% населення Палестини.

До кінця 30-х років Англія сприяла переселенню євреїв. Коли співвідношення єврейського і арабського населення стало загрозливим для стабільності англійської колоніальної імперії, Англія заборонила переселення. Проте в єврейських політичних колах уже міцно утвердилась ідея створення своєї держави. В Палестині створюються єврейські тіньові політичні структури - уряд, місцева влада, збройні формування. За сприятливих умов вони мали проголосити державу Ізраїль.

Араби категорично виступили проти створення єврейської держави, що посилило міжобщинну боротьбу у Палестині.

Всесвітня історія ХХ століття: