Комуністичний рух

1. Утворення, цілі й тактика комуністичних партій

Створення Комуністичного Інтернаціоналу диктувало­ся обстановкою, яка склалася в Європі після Першої світової війни. За умов наростання революційного підне­сення 1918 р. уряді країн виникли компартії або ініціатив­ні комуністичні групи.

В обстановці гострої класової боротьби у листопаді 1918 р. утворилася Комуністична партія Угорщини (КПУ). До неї увійшли колишні військовополонені, що поверну­лися з Радянської Росії, і частина революційних соціаліс­тів. В організації партії провідна роль належала Б. Куну. Створення КПУ поклало початок новому етапу в історії угорського народу, пов'язаному з курсом на встановлення диктатури пролетаріату.

ЗО грудня 1918 р. у Берліні відкрився Установчий з'їзд Комуністичної партії Німеччини (КПН). У ньому брали участь представники групи "Спартак" та інших революцій­них груп з Мюнхена, Бремена, Гамбурга та інших міст. Програма, прийнята за доповіддю Р. Люксембург, в основ­них своїх положеннях спиралася на досвід більшовиків. Вона передбачала здійснення в Німеччині соціалістичної революції і встановлення диктатури пролетаріату. К. Лібкнехт і Р. Люксембург вважали, що треба використати вибори і трибуну Національних зборів для мобілізації мас на боротьбу проти капіталістичного ладу. Однак більшість делегатів з'їзду, всупереч їхній думці, помилково вислови­лася за бойкот Національних зборів і виборів до них. Органом КПН була газета "Роте фане".

Під впливом революційної обстановки в Європі ідеї комунізму проникали у ліві організації англійського робіт­ничого класу. У жовтні 1919 р. вийшла з II Інтернаціоналу і приєдналася до Комінтерну 10-тисячна Британська со­ціалістична партія. На близьких до марксизму-ленінізму позиціях стояли і деякі ліві групи: Соціалістична робітнича партія з центром у Шотландії, Південно-Уельське соціа­лістичне товариство, Робітнича соціалістична федерація, Комуністична робітнича партія в Шотландії. 152 делегати від цих організацій провели в Лондоні 31 липня — 1 серпня 1920 р. Установчий з'їзд Комуністичної партії Великої Британії. Одним з лідерів став Гаррі Полліт.

Після світової війни зміцнів намір створити партію нового типу серед французьких лівих соціалістів. За

їхнім дорученням Марсель Кашен — один з лідерів лівого крила соціалістичної партії — зустрічався у Москві з Леніним. Після повернення з Росії Кашен у своєму виступі на Турському з'їзді Соціалістичної партії у грудні 1920 р. розповів про бесіди з Леніним і закликав з'їзд приєднатися до комуністичного руху. Більшість делегатів висловилася за створення Французької комуністичної партії (ФКП). Друга частина соціалістів утворила самостійну соціал-реформістську партію, зберігши за нею стару назву.

В Італії під час і особливо після Першої світової війни загострилася боротьба течій у Італійській соціалістичній партії (ІСП). У листопаді 1920 р. течія твердих прихильни­ків Комінтерну на чолі з Бордігою і Грамші разом з групою лівих максималістів утворили комуністичну фракцію ІСП. Напередодні XVII з'їзду ІСП, який зібрався у Ліворно в січні 1921 р., комуністів підтримувало 58 тис. з 170 тис. членів партії. Комуністи залишили з'їзд і, зібравшись в іншому приміщенні, 21 січня 1921 р. проголосили створен­ня Комуністичної партії Італії (КПІ).

Впродовж 1918-1921 рр. комуністичні партії виникли також у Фінляндії, Австрії, Нідерландах, Румунії, Чехословаччині, Данії, Швейцарії, Болгарії, Іспанії. Комуністич­ний рух поширився за межі Європи і привів до утворення компартій в Аргентині, США, Китаї, Канаді, Бразилії, Австралії, ПАС, Мексиці, Індонезії. З'явилася необхід­ність у створенні комуністичного штабу для зміцнення компартій, координації їхніх дій, колективної розробки революційної стратегії і тактики.

Під час Гамбурзького конгресу в травні 1923 р., в якому взяли участь представники 43 партій з ЗО країн, відбулося офіційне об'єднання двох Інтернаціоналів, і на основі злиття Соцінтерну та "Двохполовинного Інтернаціоналу" утворився Соціалістичний робітничий Інтернаціонал. У програмних документах цієї організації було сформульовано ідею покра­щення існуючих порядків шляхом реформ. Так, відповідно до статуту Соціалістичного робітничого Інтернаціоналу, він об'єднував соціалістичні партії, які "вважали своєю метою заміну капіталістичного способу виробництва соціалістич­ним". Дане міжнародне об'єднання соціал-демократичних партій виступало послідовником політичної лінії II Інтернаціоналу і проіснувало весь міжвоєнний період. Партії, які входили до складу Соціалістичного робітничого Інтернаціоналу, користувалися підтримкою понад 25 млн. виборців. У травні 1923 р. було створено й Соціалістичний робітничий Інтернаціонал молоді, який об'єднав 33 молодіж­них спілки загальною чисельністю 250 тис. членів.

Запитання і завдання

1. Чим було викликане підсилення робітничого руху в краї­нах Європи і Америки ?

1. Визначте роль профспілок після Першої світової війни.

2. Яким чином було створено Соціалістичний Інтернаціонал?

2. Яку мету ставив перед собою Соціалістичний робітни­чий Інтернаціонал?

3. Проаналізуйте особливості профспілкового і страйкового рухів. Які вимоги висували робітники країн Європи під час страйкового руху?

2. Комінтерн

За цих умов більшовики на чолі з Леніним вирішили створити новий, революційний Інтернаціонал. Ця робота розпочалася зразу після завершення Першої світової війни.

Велику підготовчу роботу із створення Інтернаціоналу провела РКП(б). 1918 р. у Петрограді було скликано нара­ду, на якій обговорювалися деякі організаційні питання, зокрема про принципи добору учасників — засновників Комінтерну. Важливо було врахувати, чи погоджується партія вести боротьбу зі своїм урядом за припинення війни, а також чи визнає вона радянську владу в Росії. 2 березня 1919 р. у Кремлі розпочала роботу міжнародна комуністична конференція. 4 березня вона конституюва­лась у перший (установчий) конгрес Комінтерну. На пер­шому конгресі було представлено 52 делегати від 32 організацій (21 країна). Конгрес завершився 6 березня прий­няттям "Маніфесту Комінтерну до пролетарів світу", свого роду програмної платформи, в якій зазначалася мета орга­нізації й створення Виконкому Комінтерну на чолі з Г. Зі­нов'євим. За життя Леніна відбулися Другий, Третій та Четвертий конгреси Комінтерну. На Другому конгресі бу­ло прийнято Статут і 21 умову вступу до Комінтерну. Серед умов, за яких можна було вступити до Комінтерну, — підтримка Радянської Росії, визнання необхідності соціа­лістичної революції і диктатури пролетаріату. Статут і 21 умова вступу до Комінтерну передбачали, що Комін­терн буде суворо централізованою організацією, тобто єди­ною всесвітньою комуністичною партією, національні компартії називалися секціями. Про демократизм у роботі Комінтерну в цілому говорити не доводиться. Комінтерн фінансував діяльність зарубіжних компартій, їхні цент­ральні органи, функціонерів тощо.

Стрижнем теоретичної діяльності Комінтерну, його стратегії й тактики була концепція світової пролетарської революції. Коли ж розрахунки на її швидку перемогу не виправдались, відбувся спад пролетарської боротьби. На III конгресі Комінтерну (червень—липень 1921 р.) тактику революційних закликів було замінено тактикою завоюван­ня комуністами більшості робітничого класу, широких верств трудящих. Зрештою вона знайшла вираження у проведенні спільної із соціал-демократією політики єди­ного робітничого фронту. Остаточно цю тактику сформу­лював IV конгрес Комінтерну (листопад—грудень 1922 р.), який висунув гасла робітничого і робітничо-селянського уряду як альтернативу буржуазному уряду. Висхідними в діяльності такого уряду мали стати співпраця і взаємодія пролетарських і демократичних організацій.

На наступних конгресах Комінтерну було припущено надзвичайно серйозних помилок, що призвели до розколу робітничого руху. На V конгресі (червень—липень 1924 р.) Г. Зінов'єв і Й. Сталін заявили, що вступ капіталістичних країн у стадію стабілізації можна розцінювати як новий крок до загибелі цього ладу, тому пролетаріат повинен посилити революційні виступи. У зв'язку з цим на VI кон­гресі Комінтерну (липень—вересень 1928 р.) було висунуто вимогу зосередити головний удар проти буржуазії і соціал-демократії. Остання розглядалася Комінтерном як різновид фашизму. Соціал-демократія і фашизм — близнюки-браття, вважав Сталін. Ця формула відкинула соціал-демократичні партії, за якими йшла переважна більшість європейського робітничого класу, у табір ворогів, з котрими треба вести непримиренну боротьбу. Помилкова позиція Комінтерну призвела до розколу в робітничому класі й сприяла прихо­ду нацистів до влади у Німеччині.

Лише у 30-х роках відбуваються зміни в стратегії й тактиці Комінтерну. На VII конгресі (липень—серпень 1935 р.) було прийнято рішення про створення єдиного народного фронту в боротьбі з фашизмом. У колоніальних і залежних країнах необхідно було створити єдиний націо­нальний фронт. Велику роль у розробці і втіленні в життя цього курсу відіграв керівник західноєвропейського бюро Комінтерну Г. Димитров.

Отже, з початку 20-х років у робітничому русі існували дві впливові організації — Соціалістичний робітничий Ін­тернаціонал і Комінтерн. Обидві прагнули соціалізму, але перша — шляхом реформ, а друга — шляхом встановлення диктатури пролетаріату.

Аналіз ситуацій, які склалися в країнах Західної, Центральної, Східної Європи повоєнних десятиліть, дає змогу виділити три основних причини, що створюють умови для зародження і розвитку фашизму.

Перша з них — різка ламка сталої соціальної моделі суспільства. Швидкі й радикальні зміни соціальних струк­тур — підривають підвалини традиційного засобу життя (у період революційної кризи, переходу від монархії до бур­жуазно-демократичної республіки тощо); змінюють стано­вище і вплив масових громадських груп (дворян, мо­нархічно налаштованої буржуазії та ін.), не забезпечуючи їхньої вчасної адаптації до умов, що змінили існування, ніби протиставляють ці групи суспільству. Внаслідок вини­кає своєрідний вакуум, що за відповідних умов запов­нюється фашистським змістом.

Друга причина — криза існуючих політичних систем. У міжвоєнні роки основу цих систем в Європі становили парламентсько-демократичні інститути. У цей період в суспільстві зростають, а в ряді випадків домінують анти-парламентські, антидемократичні настрої. Складна еконо­мічна й політична обстановка сприяла тому, що діючі інститути дедалі більше наражалися на критику і звинува­чення у неефективності, неспроможності вживати швид­ких та енергійних заходів для подолання негативних явищ, у потуранні корупції. Причому інколи багато таких звину­вачень були справді обґрунтованими. Як і у випадку із соціальними структурами, незадоволення мас політичною системою зрештою не означало неминучості заміни парла­ментсько-демократичних інститутів на авторитарно-тота­літарні, як того вимагали фашисти. Проте сама криза політичної системи створювала сприятливі умови для фа­шистської активності. Без кризи парламентських політич­них інститутів фашизм не прийшов би до влади ані в Німеччині, ані в Італії, ані в Іспанії, ані в інших європей­ських державах. У свою чергу, фашизм у США, Великій Британії й Франції розбився у 30-ті роки саме об відносну міцність і гнучкість політичної системи, що діяла тут.

Третя причина — криза масової свідомості на побутовому та ідеологічному рівнях. Проявом такої кризи слід вважати розмивання колишньої системи цінностей, втрату сформова­них цільових настанов, зникнення цілісного бачення світу, віри у суспільний устрій, що склався, в традиційні політичні партії й звичних лідерів. У таких випадках масову свідомість можна порівняти з "губкою", що жадібно всмоктує все те, що з'являється на поверхні, в тому числі й ідеї фашизму. Справа у тому, що масова свідомість за своєю сутністю не пристосо­вана до сприймання складної й суперечливої сукупності при­чин, які спричиняють кризовий розвиток суспільства, всього переплетення причинно-слідчих зв'язків. За умов кризової ситуації (1917-1923 рр., 1929-1933 рр. або громадянської війни, як в Іспанії), особливо, якщо це пов'язано з помітним погір­шенням умов життя значних груп населення, найбільш типо­вим для суспільної свідомості стає почуття нетерпіння, прагнення негайно отримати бажані результати або, принайм­ні, обіцянку таких результатів. Звідси й особлива сприйнятли­вість мас до спрощених пояснень перебігу подій, до гранично чітких орієнтацій руху вперед, до простих і зрозумілих кожно­му засобів вирішення проблем, що назріли ("всесвітня змова капіталістів", "теорія світової революції" або "в усьому винні євреї", тобто пошук зовнішнього або внутрішнього ворога тощо). Можна сказати, що на певному рівні кризового розвит­ку масова свідомість з особливою перевагою сприймає рецеп­туру, яку пропонують фашизм та його ідеологи.

Узагальнення досвіду, накопиченого в минулому, дає змогу виявити основні соціально-політичні корені фашиз­му — консерватизм, расизм, антисемітизм, націоналізм, антикомунізм.

Консерватизм. Говорячи про прихід фашизму, важливо з самого початку констатувати генетичний зв'язок фашиз­му і консерватизму. Це легко простежити на прикладі цінностей, що лежать в основі обох течій. До них належать:

— спадковість, яка сприймається як вірність традиціям;

• стабільність як головна умова нормальної життє­діяльності суспільства;

• орієнтація на державний авторитет;

• негативна оцінка природи людини, зневіра у можли­вості гармонії людського товариства, проголошення щастя для всіх ілюзією та ін.

Фашисти практично повністю сприймають усі ці цін­нісні настанови, надаючи їм більш жорсткої форми й тенденційно спрямованого характеру. Спадковість висту­пає в їхньому тлумаченні як некритичне звеличування історичного минулого; стабільність — як категоричне запе­речення позитивного характеру досягнень людського розуму, цивілізації і культури; орієнтація на державний авторитет — як необхідність тотального підпорядкування особистості державним структурам; віра у гармонійність людського това­риства — як неминучість суворої ієрархії, підпорядкування слабких сильним. Було б помилкою змішувати поняття "консерватизм" і "фашизм", тому що відмінність між ними існує в сфері тактичного й практично-політичного порядку. Консерватори прагнуть добитися реалізації своїх ціннісних настанов у межах існуючих інститутів. Фашисти, навпаки, відкидають цей шлях, проголошуючи необхідність ліквідації парламенгсько-демократичних порядків, що склалися. Доти, доки парламентські політичні інститути залишаються міцни­ми й ефективними, різниця між консерватизмом і фашиз­мом досить ясна. Однак за умов кризової ситуації, коли парламентсько-демократичні структури починають припус­катися помилок, різниця між ними зменшується через зростаючий вплив частини консервативних сил на праворадикалістські профашистські позиції. Аналогічну роль відіграє й поглиблення духовної (ідеологічної та ін.) кризи суспіль­ства. Втрата довіри до демократичних цінностей, "війна ідео­логій" створюють умови для зрушення у правому спектрі суспільно-політичної структури вбік фашистської системи поглядів.

Расизм є наріжним каменем у фундаменті фашизму як перекручене соціально-політичне бачення світу. Ми пропо­нуємо тут кілька основних суджень про раси, що укорени­лися ще з середини XIX ст. у Західній Європі й пізніше, вже до XX ст. практично без змін були сприйняті (запози­чені) фашистами.

1. Спадкові ознаки передаються наступній генерації кров'ю (генетичну теорію ще не було створено).

2. Спадкоємність визначає не лише зовнішні ознаки (колір шкіри, очей, волосся, форму черепа, риси обличчя тощо), але також внутрішні якості людини, її характер і хист (наприклад, естетичні нахили, творчий хист, працьо­витість або лінощі, віроломність і боягузтво тощо). Раса, до якої належить індивідуум, визначає особистість. По суті, людину формує її кров.

3. Нерівність людей виявляється як у зовнішніх, так і у внутрішніх властивостях і якостях. Існують раси, що увібрали в себе всі позитивні, вищі ознаки. Є нижчі раси, в яких немає ані достатньої творчої енергії, ані інших рис, притаманних вищим і потрібних для розвитку науки, мис­тецтва, прогресу. Ці раси стають загрозою для людства, джерелом його виродження.

4. Спадкові расові ознаки не підлягають жодним змі­нам — ані під впливом навколишнього середовища, ані шляхом змішення рас.

5. Демократія заснована на постулаті, що всі люди рівні. Звідси походить рівність їхніх прав. Навпаки, расова теорія заперечує рівність рас. Відповідно відкидається прин­цип рівних прав, а отже, і сам демократичний принцип. Якщо існують вищі раси, то буде правомірно, якщо вони стануть керувати світом і підкоряти собі нижчі раси.

6. Різні раси не рівні між собою. Немає рівності й всередині "вищої раси". Деякі індивідууми володіють спро­можністю акумулювати расові ознаки, що робить їх ліде­рами і наділяє творчою енергією на відміну від маси, що цими ознаками не володіє. Серед них виокремлюється вождь — вища верховна особистість. Він висувається не людьми, а сукупністю закладених у ньому природою кра­щих ознак своєї раси, тобто такий лідер будує свою владу не за демократичним принципом, а силою расових ознак, якими він наділений від природи.

Саме тому лідер повинен вибирати послідовників, а не навпаки. Расова теорія в нацистському варіанті дивиться на всю історію людства як на непримиренну боротьбу між расами. Для того щоб зробити цю історію гранично чіт­кою, до неї введено категорію "одвічного ворога", "суперсили" антираси з євреїв, роблячи ставку на антисемітизм. Вибір як "суперсили" євреїв був невипадковим. Запровад­жуваний з часів середньовіччя побутовий антисемітизм отримав новий поштовх внаслідок Листопадової революції 1918-1919 рр., коли євреї дістали в Німеччині громадян­ську рівноправність. Консервативна частина населення сприйняла цей процес з відвертим незадоволенням, по­боюючись посилення як економічної, так і політичної активності єврейської меншини.

Та обставина, що євреї живуть у різних країнах, допомогла сконструювати ознаку всесвітньої єврейської змови, спрямованої нібито проти Німеччини й німців, а в перспективі проти цивілізації взагалі. В інтересах встановлення своєї влади в Німеччині та в світовому масштабі діють і міжнародна фінан­сова олігархія, й усі ліві партії, — як соціал-демократи, так і комуністи, включаючи й буржуазно-ліберальні партії, керів­ництво яких "просякнуте єврейським духом"

За допомогою цієї конструкції неважко знайти пояс­нення будь-якому явищу, будь-якому процесу. Все нега­тивне, що відбувається у світі й країні (Перша світова війна, революція, економічна криза, інфляція, зростання цін, звільнення тощо), приписувалося інтригам євреїв. Відповідно будь-які можливі позитивні дії безпосередньо пов'язувалися з акціями проти них. Злочинним і нелюдя­ним було "остаточне вирішення" єврейського питання. Зрештою нацисти знищили більше 6 млн. євреїв з 10 млн., що проживали на Європейському континенті.

Важливою складовою частиною ідеологічної платформи фашизму є націоналізм. Ще задовго до приходу НСДАП до влади в Німеччині існували проповідники течії "фелькіше" (від слова — народ), що висували тезу про "зверхність" германської культури, "германського духу" або германської нації над "відсталою" ліберальною цивілізацією інших західноєвропей­ських народів. Спираючись на безліч ідейних попередників (Фіхте, Гегель, Юнг, Ніцше, Шпенглєр та ін.), нацисти тракту­вали поняття "нація — народ" як окрему расову культурно-біо­логічну та ірраціонально-містичну спільність, що завжди перебуває у ворожих, антагоністичних відносинах з іншими подібними спільностями. Звідси і прийняття на озброєння німецьким фашизмом основних положень з традиційного пангерманського шовінізму ХГХ ст.: