Курсовая работа (т): Внесок окремих представниць жіночої статі в активізацію суспільного житті України у ХІХ – на початку ХХІ ст.

Наталя Лівицька-Холодна, пригадуючи ті часи, писала, що в академії всіх вражало те, що Олена і її брат Сергій говорили між собою російською.

У 1923 р. Олена Шовгенова закінчує матуральні курси у Подєбрадах і вступає до Українського педагогічного інституту імені М. Драгоманова в Празі, де українську мову та літературу вона обрала своїм майбутнім фахом [18, с. 332].

Під час навчання в Українському педагогічному інституті імені Михайла Драгоманова в Празі вона активно поринула у громадське життя. Концерти хору Кошиця, виступи бандуристів, театральні вистави, українські народні танці курсів Авраменка (де Олена також танцювала), академії, літературні вечірки, мистецькі виставки, прогулянки, студентські палкі дискусії про минуле України. Все це вплинуло на українізацію поетеси [4].

1 серпня 1926 р. Олена обвінчалася у празькому храмі св. Миколая з Михайлом Телігою. У другій половині вересня 1929 р. подружжя переїздить до Варшави. Але ще у 1927 р. у колі друзів про Олену говорять як про поетесу (щоправда, публікацій її віршів цього періоду не знайдено). Протягом 1932-1933 рр. Теліги мешкали поблизу Варшави у с. Желязна Жондова. Саме ці роки були надзвичайно плідними у творчості Олени [20].

Вона багато розмірковувала над долею України і над своєю місією поетеси, патріотки, жінки, друкувала поезії, в яких уперше прозвучав неповторний голос її пасіонарної любовної лірики. У кн. 4 «Літературно-наукового вісника» за 1932 р. побачив світ вірш «Мужчинам», який авторка вважала для себе програмним. У ньому - передчуття бою, в який жінки зберуть своїх чоловіків. Свою ж місію вони вбачають у тому, щоб дарувати чоловікам ніжність, вірою в їхню міць підтримувати бойовий дух. Нежіноча справа - братися за спис. Але коли потрібно буде для здобуття перемоги, то жінки, «радістю життя» «напоївши вщерть» своїх коханих, стануть поряд і підуть з ними «хоч на смерть». Проголошені в цьому вірші ідеї Олена Теліга розвиватиме в багатьох своїх поетичних і публіцистичних творах. Лірична героїня її «Вечірньої пісні» готова перебрати у свої долоні, на свої коліна все, що пригнічує душу коханого, своєю ніжністю розтопити його тривоги, і цю ніжність передати як найміцнішу зброю для боротьби [21, с. 199].

Олена Теліга вважала, що для українки має бути характерним поєднання «найкращої жіночості з найкращою мужністю», і переймалася тим, що в українській літературі не створено ідеального образу жінки. Свої роздуми з цього приводу вона в гострій полемічній формі виклала в рефераті «Якими нас прагнете?». Вона докоряла українським письменникам за те, що у своїх творах жіночі типи вони малювали двома кольорами: жінка-рабиня і жінка-вамп. Є ще, правда, писала Олена, й третій тип: різка, енергійна, позбавлена сантименту, «жінка-товариш». але в ній «так мало жіночості, що викликаючи пошану ніколи не викликає любови й адорації».

Для Олени Теліги ідеал української жінки, який найбільше відповідав добі й до якого вона сама намагалася наблизитися, це жінка, яка «вже не хоче бути ні рабинею, ні «вам пом», ні амазонкою. Вона хоче бути Жінкою. Лише такою жінкою, що є відмінним, але рівновартісним і вірним союзником мужчин в боротьбі за життя, а головне - за націю» [29] …«Роль жінки у суспільстві, в житті нації - одна з головних тем лірики Олени Теліги. Це не квола істота, не рабиня («Я руці, що била, - не пробачу»), це дружина й помічник чоловіка-воїна, це новий тип особистості - вольової, цілісної, внутрішньо дисциплінованої натури, невтоленного життєлюба, [...] який свідомо йде назустріч небезпекам в ім’я високих ідеалів» [21, с. 64]. Через всі роботи О. Теліги червоною ниткою проходить ідея про те, що своє місце в громадському житті жінки мають шукати лише у співпраці з чоловіками, а не створювати свій власний «баб’ячий» світ і замикатися в тісні феміністичні організації.

Саме роль жінки як неодмінно «іншої» в патріархальній спільноті всебічно аналізує С. де Бовуар. Вона, зокрема, зазначає, що «сучасні жінки поступово руйнують міф про жіночність. Вони дедалі рішуче утверджують свою незалежність, хоча реалізувати умови людського існування повною мірою їм вдається не без труднощів. Виховані жінками й оточені жінками, вони здебільшого вбачають своє призначення в одруженні, що на практиці обумовлює їхню залежність від чоловіка» [27, с. 216].

Вольова українська героїчна жінка, за переконаннями Олени Теліги, це та, яка готова щохвилини до бурхливого бою, з послідовним бажанням «палахкотіти і запалювати інших» своєю духовною напруженістю, романтикою, повинна присвячувати «себе великій меті, керуючись цивільною відвагою у безкомпромісній боротьбі за її здійснення» [24, с. 301].

Власне, поєднання ідей патріотизму (українського націоналізму) й емансипації (жіночої повноправності) було характерним як для творчості О. Теліги, так і її світоглядних переконань, що свідчить про співвідношення у доробках авторки образу «нової» жінки з новим еталоном жіночої активності й жіночого призначення. Юрій Клен писав: «Вона знає, що не до лиця їй «з мечем в руці ставати до бою, […] але коли зброя випаде з рук чоловічих, вона, не вагаючись, стане у лави, щоб потім, коли мине потреба, у книзі життя знов розгорнути сторінки ніжності й любові» [22, с. 280].

Для Олени Теліги не мають рації ні ті, що бачать місце української жінки лише при господарстві в родині, ні ті, що роблять з неї тільки громадську діячку [24, с. 298]. Як бачимо, простежується намагання збалансувати чоловіче та жіноче начала, розвинути генетично закодовані потенційні національні можливості, які найяскравіше виявляються в культурі.

Проте доля визначила для великої письменниці так мало років життя. До Києва Олена Теліга приїхала 22 жовтня 1941 р. і одразу кинулась до роботи. Її обрали головою Спілки письменників. Вона стала редактором літературного тижневика «Літаври». Збирала біля себе талановиту літературну молодь, тішилася ними і вірила, що з них виростуть нові кадри лицарів. Проповідувала національну свідомість і конечність самостійної Української держави. Увійшла Теліга й до складу створеної 5 жовтня 1941 р. в Києві з ініціативи О.Ольжича Української Національної Ради.

Дні Олени Теліги були вщерть заповнені роботою. Крім праці в редакції «Українського слова», в Спілці українських письменників, в Українській Національній Раді, клопоталися про комплектування бібліотеки письменників, турбувалася про створення кооперативу «Слово», який допомагав налагодити постачання письменникам додаткового хліба, зверталася до Українського Червоного Хреста в справі допомоги письменникам [4].

Після арешту редакції «Українського слова» О. Теліга не брала до уваги постанов німецької влади, ігнорувала вказівки німців зухвало і принципово. 7 лютого 1942 р. почалися арешти. Друзі її попереджали, що ґестапо готує засідку на вул. Трьохсвятительській, де розміщувалася Спілка. Проте вона знала, на що іде, тікати не збиралася. Це був її свідомий вибір, це був її шлях, який вона гідно пройшла до останнього подиху. Олена пішла на стовідсоткову загибель, з нею пішов і її Михайло. Під час арешту він назвався письменником, щоб бути разом з нею.

У київському ґестапо Олена Теліга перебувала у камері №34. Тоді ж відбулася її зустріч із сестрою Лесі Українки, з якою вона обмовилася кількома фразами. На сірому ґестапівському мурі залишила вона свій останній автограф: угорі намальовано тризуб і напис - «Тут сиділа і звідси йде на розстріл Олена Теліга». За даними істориків, 22 лютого 1942 р. українську письменницю-патріотку було розстріляно в Бабиному Яру разом із чоловіком та соратниками [25, с. 7].

Олена Теліга - жінка, що заслуговує великої уваги. Її діяльність була настільки широкою, що навіть на даному етапі розвитку історичної та літературної думки в Україні, тема дослідження різноманітних аспектів життя та творчості письменниці залишається актуальною. Особливо це стосується громадської діяльності поетеси, трансформації її поглядів на Україну, висвітлення ролі жінки у поезії та соціокультурному житті України.

2.3 Олена Пінчук: нові методи у боротьбі зі СНІДом

У ХХІ столітті жінки отримали рівні з чоловіками права, можуть вільно здобувати вищу освіту, обирати і бути обраними до органів управління, вони вже не боряться за національні права, адже Україна вже незалежна. Здавалося б, можна спокійно підтримувати стереотипну думку, яка за даними дослідження «Гендерні стереотипи та ставлення громадськості до гендерних проблем в українському суспільстві» продовжує існувати в Україні, яка підтверджує роль жінки в першу чергу як «берегині сімейного вогнища», відповідно до неї, жінка, насамперед, має реалізовуватися у сімейному колі, а чоловік - виконувати громадські, політичні функції, матеріально забезпечувати родину [30, с. 414]. Але знайшовши вихід із проблем, які були найбільш актуальними у ХІХ-ХХ століттях, українські жінки взялися за розв’язання тих, що потребують нагального вирішення в наш час. Однією з українських представниць слабкої статі, яка ламає стереотипи, стала Олена Леонідівна Пінчук, відома як засновниця першого і єдиного в Україні приватного фонду по боротьбі зі СНІДом, організованого приватними особами на свої кошти.

Постать Олени Пінчук є досить цікавою і неординарною. Аналіз її життя та діяльності на даному етапі можна провести тільки за допомогою засобів масової інформації та їх об’єктивного аналізу, що і було зроблено під час написання дослідження.

Олена Пінчук (Франчук) виросла в «космічній» родині: її батько, Леонід Кучма, очолював найбільше в ракетобудівній галузі конструкторське бюро «Південне» і завод «Південмаш». Олена навчалася на фізико-технічному і економічному факультетах Дніпропетровського державного університету, отримала диплом за спеціальністю «Економіка і соціологія». Працювала в банківській і телекомунікаційній сферах.

У 2003 р. Олена Пінчук заснувала фонд «АНТИСНІД» - першу і єдину благодійну організацію по боротьбі з епідемією СНІДу в Україні, яка працює за рахунок приватних коштів [31].

Як вона зазначала про свої мотиви у одному з інтерв’ю: «... Я просто побачила статистику. Я побачила статистику, яка пов’язана з ростом епідемії в Україні…..Коли я побачила ці цифри, коли я переконалася, що це відбувається насправді, то мені стало страшно. Від того, що ніхто про це не знає, що люди не сприймають це як свою проблему. Ну, власне кажучи, так само, як її не сприймала я, поки не побачила ці цифри…» [2]

Фонд О. Пінчук прагне здійснювати свою діяльність на всіх громадських рівнях - від загальнонаціональних проектів до адресної допомоги людям, постраждалим від епідемії СНІДу. Існувала думка, що Фонд Олени Пінчук був створений у рамках укладеної у 2003 р. угоди між Україною та Світовим банком про позику «Проект «Контроль за туберкульозом та ВІЛ/СНІДом в Україні», яким передбачалося виділення 60 млн. доларів під конкретну програму. А ще через кілька місяців Кабміном було прийнято постанову про «внесення змін і доповнень», згідно з якими до реалізації програми по боротьбі зі СНІДом повинні активно залучатися громадські та благодійні організації. Проте Олена Леонідівна її спростувала: «Я дуже пишаюся тим, що ні копійки державних грошей у нас не було. Я назвала фонд «АНТИСНІД» Олени Франчук для того, щоб ні в кого не виникало жодних сумнівів у тому, чим він займається і хто за це відповідає...[...]..у фонді все кришталево чисто. Думаю, ми стали першою благодійною організацією в Україні, яка робила міжнародний аудит. Всі звіти висять на сайті» [32]. Завдяки цим даним ми можемо проаналізувати динаміку надходжень грошових внесків у фонд Олени Пінчук.

За даними, які знаходяться у вільному доступі на сайті О. Пінчук про грошові надходження до фонду, та при зведенні їх до діаграми, можна сказати, що внески за останні два роки особливо зросли. При цьому, варто зазначити, що більша частина коштів іде на профілактику СНІДу.

Здійснюються такі завдання завдяки реалізації програм фонду: проведення загальнонаціональних кампаній у ЗМІ, великомасштабні акції із залученням зірок світового рівня, збір коштів на конкретні проекти та об’єкти, проведення роботи з лідерами громадської думки, залучення кращого міжнародного досвіду для протидії епідемії СНІДу в Україні, залучення впливових українців у боротьбу зі СНІДом

Рис. 1. Динаміка надходжень внесків до фонду Олени Пінчук «АнтиСНІД»

Як говорить сама організатор Фонду, головним завданням діяльності є попередження. Адже, «попередити легше, ніж лікувати. Абсолютно банальна аксіома, яка працює…» [32].

За час роботи Олени як голови правління фонду «АНТИСНІД» з 2003 р. вона ініціювала реалізацію в Україні спільних проектів з такою організацією як Фонд Клінтона. Представник Фонду ініціатив Клінтона з ВІЛ / СНІДу Діпак Верма в інтерв’ю сказав, що йому подобається працювати в Україні: «На даний момент для впровадження нашої програми немає перешкод. Тут грунт більш сприятливий, ніж у багатьох країнах Африки та Азії, де ми маємо багаторічний досвід роботи. Україна більш перспективна в цьому плані» [33]. Також налагоджена співпраця по боротьбі зі СНІДом з Фондом Елтона Джона, Глобальна Бізнес Коаліція з ВІЛ/СНІДу, Мерк’юрі Фонекс Траст. Олені Пінчук вдалося залучити до боротьби зі СНІДом в Україні багато фігур світового рівня - в проектах фонду брали участь Сер Елтон Джон, Міс Світу 2006 Тетяна Кухаржова, Міс Світу 2007 Чжан Цзилінь, Сьомий Генеральний секретар ООН Кофі Аннан і група Корольова.

Завдяки інформаційним кампаніям, розробленим Оленою у співпраці з провідними рекламними агентствами України та світу, вдалося змінити ставлення суспільства до проблеми СНІДу, підвищити рівень знань молоді про шляхи передачі ВІЛ/СНІДу, зменшити відсоток ризикованої поведінки в групах найбільш уразливих до ВІЛ. Один з проектів фонду, в рамках якого було створено соціальний бренд Fashion AID, об’єднав провідних українських дизайнерів, зірок шоу бізнесу та спорту, відомих журналістів, впливових людей і політиків. Проект викликав інформаційний резонанс і загострив увагу суспільства на проблему СНІДу в Україні.

Олена Пінчук організувала в Україні кілька масштабних благодійних концертів за участю світових зірок. У червні 2007 р. на Майдані Незалежності в Києві відбувся концерт Елтона Джона, після якого вперше за 20 років епідемії в Україні було відзначено зниження темпів поширення ВІЛ гетеросексуальним шляхом. Концерт гурту Королева у вересні 2008 р. в Харкові став рекордним за кількістю глядачів (350 тис.), як в історії групи, так і в історії України.

У 2010 р. найбільшою французькою газетою La Tribune О. Пінчук була включена до списку «Жінки, які змінили світ». У 2010 р. вона увійшла до комісії ООН, створеної для «профілактичної революції» - прориву в запобіганні нових випадків ВІЛ/СНІДу в світі. Суспільна свідомість досягла такого рівня, коли глобальні проблеми люди усвідомлюють як свої особисті. Результатом цього і стало рішення Організації Об’єднаних Націй про засування комісії. Засновниця фонду так коментує ці дії: «…цей крок означає, що нації дійсно об’єднуються перед обличчям спільного ворога. Ворога, який не знає кордонів, який не запитує паспорт, який не звертає увагу на стать і вік своїх жертв»[34].

О. Пінчук дійсно заслуговує уваги на даному етапі вивчення проблеми жіночої активності в Україні. Це та жінка, яка не дивлячись на свій статус доньки екс-президента, дружини одного із найбагатших бізнесменів України та Європи розпочала власну благодійну діяльність з такої нагальної проблеми як запобігання епідемії ВІЛ/СНІДу. Вона не зупиняється на досягнутому, встановлює нові зв’язки з міжнародними організаціями, що також займаються цим питанням. При цьому Олена Пінчук залишається встигаючою мамою та дружиною: «…Звичайно, я намагаюся приділяти час сім'ї: дітям, батькам, чоловікові. І для мене це зараз дуже важливо. Фондом я теж займаюся, але це не все моє життя, хоча й значна його частина. Мені здається, що вдається дотримуватися балансу»[6].

громадський соціокультурний жінка україна

ВИСНОВКИ

Питання жіночої активності в історії України залишається актуальним і в наш час. Такий висновок можна зробити опрацювавши наявну літературу з теми дослідження. На даному етапі з’явилася значна кількість публікацій, що стосуються визначення ролі жінки в історичному минулому і сьогоденні нашої держави та її громадської, наукової, освітньої, політичної діяльності. Були проаналізовані опубліковані джерела. Проте, під час дослідження виявилося, що джерела, які стосуються визначення сучасного стану діяльності та досягнень окремих українських діячок відсутні. Натомість є значна кількість публіцистичних джерел, які містять значну кількість інформації і були опрацьовані та використані під час дослідження.