Розділ 2.
Внесок окремих представниць жіночої статі в активізацію суспільного житті
України у ХІХ - на початку ХХІ ст.
2.1 Олександра Єфименко: шлях до
визнання жінки-науковця
Період ХІХ - початку ХХІ ст. Має свої ознаки, які характеризують зародження, становлення і подальший розвиток жіночого руху в Україні. Але таке важливе явище, як суспільна активність жінки, не могло виникнути без яскравих його представниць, які були небайдужими до існуючих у суспільстві проблеми. Однією з них була Олександра Яківна Єфименко - видатна жінка-науковець, педагог та громадська діячка другої половини ХІХ - початку ХХ століття.
Олександра Ставровська (дівоче прізвище) народилася 1848 р. на півночі Росії в родині дрібного чиновника. Навчалася в гімназії для дівчаток в Арханґельську, яку закінчила 1863 р. з відзнакою і отримала ступінь домашньої вчительки. Це був найвищий рівень освіти, який могла здобути жінка в тогочасній імперській Росії. Олександра почала працювати вчителькою в народній школі в Холмоґорах, що знаходилася недалеко від Арханґельська.
На той час її батько вже помер, і вона мусила фінансово підтримувати родину. Вже замолоду Олександра зустрілася з проблемами, із якими їй довелося мати справу і майже через 40 років: вона зазнала дискримінації як жінка і змушена була взяти на себе матеріальну відповідальність за родину.
1870 р. вона одружилася з Петром Єфименком (1835-1908), якого1860 р. заслали на північ Росії; з 1863 р. він жив у Холмоґорах. Причиною заслання була Петрова активна діяльність у нелеґальному гуртку, який об’єднував студентів Харківського університету в 1855-1858 рр. Петро з молодих років цікавився етнографічними дослідженнями і наприкінці 1850-х років збирав по українських селах матеріали, частину з яких було надруковано в «Черниговских губернских ведомостях» та в часописі «Основа» [14, с. 52].
Одружившись із політичним засланцем, Олександра була змушена покинути місце вчительки. Під впливом чоловіка вона почала вивчати етнографію російських селян крайньої півночі. Спочатку Олександра за Петровим прикладом публікувала в окремих виданнях нові матеріали. Дуже швидко її перестали задовольняти, як вона сама зауважувала в автобіографії, ці «роботи більш механічного характеру», й «у мене виявилися наукові інтереси і здатність до наукового узагальнення разом із здібностями до літературного викладення своих думок», тож вона звертає увагу на «усвідомлення явищ суспільного життя» і «пояснення явищ народного життя».
Уже в першій половині 1870-х років 25-річна тоді Олександра Єфименко опублікувала в критичних до режиму столичних часописах «Дело» і «Знание» праці «Селянська жінка» і «Народно-юридичні погляди на шлюб». Їх і сьогодні цитують у дослідженнях про історію жінки та родини в Росії [1].
Вивчаючи етнографію та звичаєве право селян на півночі Росії, Олександра опрацьовувала спочатку ті матеріали, які зібрав Петро. Але пізніше співпраця чоловіка та дружини набула форми, протилежної до поширених (навіть до сьогодні) зразків розподілу ролей, за яким жінка працює на чоловіка: «механічну» роботу - аналіз та інтерпретацію підготованого матеріалу - взяв на себе Петро. Олександра Єфименко сама чимало попрацювала в архівах, готуючи історичну працю «Селянське землеволодіння на Крайній Півночі», яка вийшла друком у поважному часописі «Русская мысль» і яку в численних рецензіях було належно оцінено [10, с. 56].
1873 р. Петро Єфименко отримав дозвіл переселитися в глиб Росії, а 1877 р., після сімнадцяти років заслання, він повернувся в Україну. Спершу подружжя жило в Чернігові, з 1879 р. - у Харкові. Петро знайшов посаду статистика в Харківському окружному земстві, а Олександра брала участь у діяльності громадських та науково-культурних організацій, зокрема «Общества распространения в русском народе грамотности»; найактивніше вона співпрацювала з «Харківським історично-філологічним товариством», членами якого були, поміж іншими, Олександр Потебня, Дмитро Багалій і Микола Сумцов. Олександра виступала з доповідями на багатьох археологічних конґресах. Вона й далі часто друкувала власні праці, але завдяки цьому вдавалося тільки частково покривати значні витрати на родину, хворого чоловіка та п’ятьох дітей, які теж часто хворіли [11, с. 94].
Як видно з двох листів, написаних 1895 р. до Ореста Левицького та Михайла Владимирського-Буданова, дослідниця постійно шукала додаткових можливостей опублікувати власні праці та взяти участь у видавничій діяльності Археографічної Комісії - вочевидь, безуспішно.
У 1896 р. Олександра Єфименко займає перше місце в конкурсі на кращий підручник з історії України; також пише «Елементарний підручник російської історії», що витримує сім видань (1911-1918) [11, с. 267].
Але навіть така широка наукова діяльність не задовольняє Олександру Яківну, адже її не визнають як дійсного науковця.
Олександра Єфименко відчувала протистояння чоловіків, які домінували в науці. Вона знала, що члени Київської історичної школи вважали співучасть у виданні наукових джерел суттєвою складовою освіти історика, проте їй не вдавалося проникнути в цю галузь. 1899 р. Єфименко написала листа до М. Грушевського. Приводом до листування стала доповідь, яку вона хотіла виголосити на найближчому Археологічному конґресі в Києві і в якій мало йтися про опрацювання джерел, що їх видав Грушевський. Наприкінці листа авторка прямо запитала: «Чи є жінки членами Наукового Товариства? і що потрібно, аби попасти до їх числа? З дійсною повагою Олександра Єфименко»[14, с. 61]
Із цим відвертим запитанням, яке варте особливої уваги, Олександра Єфименко рішуче виступила як науковець і як жінка одночасно. Її слова свідчать про те, що вона була активним борцем за права жінок у світі, де домінували чоловіки - до цього світу належало і найвизначніше українське наукове товариство. Те, що Олександра Єфименко домагалася, щоби її прийняли до інституції, відомої своїм національним українським спрямуванням, означає, що вона в цей час усвідомлювала себе фахівцем з історії України і хотіла, щоб її такою визнавали. Грушевський віддав належне дослідниці, пишучи про неї 1892 р. в рецензії - своїй першій науковій публікації: Єфименко «належить до тієї школи українських істориків, що працюють коло економічної й громадської історії Гетьманщини, й між ними має поважне місто». Це означає, що він зараховував росіянку до когорти українських істориків [1].
Відповідь Грушевського на лист Єфименко не збереглася, однак із наступного її листа можна зробити висновок, що Грушевський не давав їй жодних надій стати членом товариства, проте запрошував брати участь у діяльності організації. Вона на це охоче погодилася, але, очевидно, в цьому напрямі не було зроблено реальних кроків. Те, що Єфименко непрямо пропонувала прийняти її до членів товариства, свідчить, що попри брак академічної освіти їй не бракувало впевненості в собі. Це і зумовлює напрямок її подальшої громадської діяльності, який визначився у створенні установ, де б жінки могли здобувати вищу освіту.
Загалом така тенденція - боротьби жіноцтва за право отримання освіти - характерна для періоду ХІХ - початку ХХ ст.
В цей час О.Я. Єфименко стає однією з основоположниць жіночого руху в Україні - заснувала товариство «Трудящих жінок» (1902), де постійно виступала із доповідями та лекціями. В 1905 р. побачив світ її збірник наукових праць - двотомник «Південна Русь". Гонорар за нього (незважаючи на постійні матеріальні труднощі в родині), Олександра Яківна переказує вихованцям українських вищих шкіл [1].
З 1907 р. вона очолювала кафедру й викладала історію України на Бестужевських вищих жіночих курсах у Петербурзі.
Врешті-решт наукова громадськість визнавала заслуги вченої в історичній науці. У травні 1910 р. О. Єфименко, без вищої освіти, стала першою жінкою в Російській імперії, якій за значні успіхи в галузі історичної науки Харківський університет присвоїв учений ступінь почесного доктора російської історії, причому - без захисту дисертації. Водночас учена рада Вищих жіночих курсів Петербурга присвоїла їй звання професора [1].
Проте, звертаючись до ректора Харківського університету Д.І. Багалія із вдячним листом, якого було зачитано на засіданні Вченої ради університету, Олександра Яківна кількома словами досить влучно охарактеризувала ту ситуацію, яка склалася на той час у країні щодо жіночої освіти, вказуючи на її позитивні, і на негативні моменти: «Вельмишановний Дмитре Івановичу! Дозвольте мені прохати Вас, як ректора Університету передати Раді університету мою глибоку вдячність за честь, надану мені визнанням за мною ступеню доктора історії Honoris causa, до моєї вдячності приєднується і колективна вдячність жінок, які прагнуть до наукової праці і зустрічають на цьому шляху багато сторонніх перепон»[7, с. 65].
1917 р. після вимушеного закриття курсів О. Єфименко вирішила залишити революційний Петроград і повернутися в Україну. На запрошення своєї знайомої А. Колокольцевої вона переїхала на хутір Любочка поблизу с. Писарівка на Харківщині. Разом з нею приїхала дочка Тетяна - молода, але вже відома поетеса.
Попри 70-річний вік і хворобу, О. Єфименко продовжувала щиро вболівати за український народ, який у цей час прагнув визволитися з-під віковічного гніту. Оцінюючи тогочасні революційні події, Олександра Яківна наприкінці 1918 р. писала: «Коли Україна проголосила себе самостійною державою, це ще не був акт політичної та національної самосвідомості народних мас, оскільки поки що все відбувалося лише в культурних верхах. Але незабаром настане час і народним українським масам сказати своє рішуче слово»[14; с. 62-63].
Олександра Яківна планувала ще чимало зробити (видати нові підручники, займатися архівною справою), але жорстокі події громадянської війни не дали можливості втілитися цим намірам. У ніч з 17 на 18 грудня 1918 р. Олександра Яківна та її донька Тетяна були вбиті бандитами, які увірвалися до їхнього будинку. Від самого початку, незважаючи на проведення слідства, подробиці цієї жахливої події були заплутані. Автори статей, опублікованих у «Новій раді» в січні 1919 р., звинувачували в загибелі Єфименків більшовиків. Натомість радянські дослідники пізніше доводили, що «вбивцями були петлюрівці».
Зокрема С. Платонов зазначає: «…дехто Б. Елькін повідомляв у 1919 році в газетах, що вбивство О.Я. Єфименко трапилося у Харькові у другій половині грудня 1918 р. або на початку січня 1919 р., незабаром після зайняття Харкова військами Петлюри: «її вбили солдати Петлюрівського війська - убили за те, що вона не схотіла видавати солдатам двох доньок Харківського губернського старости (представника гетьманської влади) Неклюдова, які сховалися в її квартирі ... Єфименко відмовилась видати їх, заявиши, що у неї ніхто не ховається; було вчинено обшук, дівчат було знайдено, вбито, і їхню долю тут же, на місці, розділила О. Я. Єфименко»[16, с. 618-619].
Відомо, що загиблих поховали на місцевому цвинтарі. Згодом останки Олександри Єфименко перенесли на цвинтар с. Революційне, де спорудили надгробок. Щороку 30 квітня на могилі з’являються квіти, які приносять учні місцевої школи і мешканці Вовчанського району Харківської області. Ім’ям О. Єфименко названо одну з вулиць Харкова, а у Вовчанську відкрито музей.
Внесок Олександри Яківни Єфименко у розвиток
жіночого руху на території України та її наукові здобутки важко переоцінити. Д.
Багалій писав про неї як жінку-науковця: «Олександра Яківна була людиною «з
надзвичайно розвиненим розумом, з видатним хистом до аналізу й синтезу, з
блискучим, яскравим, художньо-історичним талантом викладу, з високими
думками й нахилом у бік філософії, з кришталево чистими душею й серцем, з
надзвичайно підвищеною етикою й постійним шуканням правди й добра, що правили в
неї за основу для історичних подій». Софія Русова, яка добре її знала,
свідчила
про її людські якості та відданість: «Такі люди,
як О.Я.
Єфименко,
проходять як прекрасні постаті, суцільні в своїй морально-інтелектуальній
незалежності, непідлеглі ніяким життєвим перешкодам, віддані одній високій меті» [12, с. 61]. …«Росіянка з
походження, вона покохала українця, переїхала на Україну і всім серцем служила
їй вірно й правдиво» [15, с.
422].
2.2 Олена Теліга: творчість заради
майбутнього
ХХ століття стало для України складним періодом - революції, війни, розруха, відновлення … - все це не могло не відобразитися на формуванні свідомості українців.
Для жіночого руху цього періоду характерні все ті ж намагання жіноцтва здобути право на вищу освіту та влаштування на повноцінну роботу, а також і нові - активне долучення до проблеми національного відродження України. Однією із представниць такого націоналістичного напрямку і стала Олена Іванівна Теліга - поетеса та невтомна громадська діячка з трагічною долею.
Олена Теліга (дівоче прізвище - Шовгенева, в деяких джерелах - Шовгенів), народилася 21 липня 1907 р. (за іншими даними, 8 вересня 1906 р.). Місцем її народження став Санкт-Петербург [18, с.4], за іншими джерелами - Іллінське під Москвою[18, с.325].
Народилася майбутня письменниця в українській родині Івана Шовгенова (професора) та Уляни (Юлії) Степанівни Качковської, котра походила з Поділля. Виховувалася в російському оточенні, її хрещеною була відома російська поетеса Зінаїда Гіппіус [18, с.4]. Коли Оленці було п’ять років, Шовгенови в 1911 р. переїхали до Петербурга, де батько працював інженером-гідротехніком, а потім віце-директором департаменту земельних поліпшень, очолював технічний і гідрологічний комітети, викладав у Петроградському інституті шляхів.
Дівчинка одержала добру домашню освіту. Під опікою гувернантки вона досить добре вивчила німецьку й французьку мови (російська була їй як рідна). Щодо української, то вона її не знала й українкою себе не усвідомлювала, за що пізніше не раз докоряла своїм батькам [25, с.7].
Час від часу влітку вона бувала в Україні, на рідній для батька Харківщині, але не вважала ті місця своїм «домом», як зізнавалася пізніше в листі до Наталі Лівицької-Холодної [20, с. 128]. Було в Оленки відчуття «бездомності», бо «батько, яко інженер, їздив по ріжних кінцях бувшої Росії і тягав нас за собою. Лише літо, і то не часто, ми проводили на рідній для батька Харківщині, але в ріжних місцях, так що і вона не була моїм «домом» [18, с. 326].
Справжнім домом став для неї Київ, куди Шовгенови переїхали 1918 р. Тут Оленка навчалася у приватній гімназії Олександри Дучинської [25, с. 17]. Але на той час Київ і далі був російським містом.
На все життя лишився в пам’яті Олени день її п’ятнадцятої осені, коли відчула, що минуло дитинство, та коли одночасно залишала Київ і робила перші кроки у доросле життя. З мамою і братом Сергієм вони перейшли кордон і, після короткочасного перебування у Тарнові, в липні 1922 р. переїхали до Чехословаччини, до містечка Подєбради, де батько Олени - Іван Шовгенів 28 квітня 1922 р. був обраний ректором Української господарської академії [17, с. 330].
У Подєбрадах працювали матуральні курси для юнаків і дівчат - українських емігрантів, які або не мали закінченої середньої освіти, або через складні обставини, що довелося пережити, втратили документи, що давали право вступу до вузу. Курси давали можливість отримати такий документ (матуру) після річного навчання, на які восени 1922 р. вступила Олена.
Навчатися було їй нелегко, бо мала велику перерву та й українською мовою вільно не володіла. Але вона наполегливо працювала.
Усвідомлення себе українкою приходило до Олени повільно, бо давався взнаки вплив столиці Російської імперії, а перебування у зросійщеному Києві мало що змінило в її свідомості [23, с. 330].
Середовище української еміграції спочатку її приголомшило. Про свої перші враження після прибуття до Польщі вона так розповідала Уласові Самчукові: «Мені п’ятнадцять років, я ж народжена у царстві імператора всіх ройсів, вихована на мові Пушкіна і враз, перейшовши границю, опинилася не лише в Польщі, що здавалася мені романом Сєнкєвіча, не лише «в Европі», але й у абстрактному царстві Петлюри, що говорило «на мові» і було за «самостійну». Ви це ледве чи можете зрозуміти... Уявіть собі великодержавного, петербурзького, імперіяльного шовініста, який з перших дитячих років звик дивитися на весь простір на схід, захід і південь від Петербургу, як на свою кишенькову власність. І якого не обходять ні ті живі людські істоти, що той простір заповняють, ні ті життьові інтереси, що в тому просторі існують. От така собі Богом дана Русь, у якій всі ті «полячішкі і чухна» лише «дрянь», яка кричить, що їй «автономія нужна»... [18, с. 330-331].
Улас Самчук згадує розповідь Олени про цю мить відсікання себе від чужого, хай блискуче осягнутого і культурно зміцнілого в її свідомості масиву російської мовної «присутності» в мисленні й спілкуванні: «Я не була киянка. І не петроградка, я була петербуржанка. Я там виросла, там вчилася... ну й, розуміється, насичувалася культурою імперії. І коли я опинилася в такому ультрафранцйозефському містечку, в якому люди говорили чомусь праслав’янською мовою, я була приголомшена, що мій батько, відомий і заслужений справжній російський професор Іван Шовгенов, якого чомусь перезвали на Шовгеніва, є не що інше, як ректор школи, яку звуть господарською академією, де викладають «на мові» і де на стінах висять портрети Петлюри. І знаєте, як це сталося, що я з такого гарячого Павла стала не менш гарячим Павлом? З гордості».