Розстріляне відродження (також Червоний ренесанс) — духовно-культурне та літературно - мистецьке покоління 20-х рр. XX ст. в Україні, яке дало високохудожні твори у галузі літератури, філософії, живопису, музики, театру, і яке було знищене сталінським режимом. Термін «розстріляне відродження» належить Єжи Ґедройцю. Вперше це формулювання з'явилося у листі Є. Ґедройця до Ю. Лавриненка від 13 серпня 1958 р. — як пропозиція назви антології української літератури 1917—1933 рр., що її на замовлення Ґедройця підготував Лавриненко: «Щодо назви. Чи не було би, може, добре дати як загальну назву: «Розстріляне відродження. Антологія 1917—1933.» Назва тоді звучала би ефектно. З другого боку, скромна назва «Антологія» може тільки полегшити проникнення за залізну завісу.» Антологія «Розстріляне відродження» з'явилася з ініціативи й коштом Є. Ґедройця у Бібліотеці паризької «Культури» 1959 р. й донині залишається найважливішим джерелом з історії української літератури того періоду. Антологія представляє найкращі взірці української поезії, прози й есеїстики 1920-30-х рр. За це десятиліття (1921–1931) українська культура спромоглася компенсувати трьохсотрічне відставання й навіть переважити на терені вітчизни вплив інших культур, російської зокрема (на 1 жовтня 1925 р. в Україні нараховувалося 5000 письменників). Початком масового нищення української інтелігенції вважається травень 1933 р., коли 12—13 відбулися арешт М. Ялового і самогубство М. Хвильового. Кульмінацією дій радянського репресивного режиму стали масові розстріли «контрреволюціонерів», вчинені напередодні 20-річчя жовтневого перевороту. Так, 3 листопада 1937 року в урочищі Сандармох (Карелія) за рішенням трійки було страчено велику групу в'язнів Соловецької тюрми. У списку «українських буржуазних націоналістів», розстріляних 3 листопада, були Л. Курбас, М. Куліш, М. Яворський, В. Чеховський, В. Підмогильний, П. Филипович, В. Поліщук, Г. Епік, М. Ірчан, М. Вороний, О. Слісаренко, М. Яловий та інші. Загалом в один день за рішенням несудових органів було страчено десятки представників української інтелігенції — цвіту української нації.
а) Представники
Представники інтелігенції, що належать до «розстріляного відродження», умовно поділяються на кілька груп, обумовлених їхнім життєвим шляхом під час та після сталінських репресій. Першу групу — безпосередніх жертв терору становлять письменники В. Підмогильний, В. Поліщук, М. Вороний, М. Куліш, М. Хвильовий, М. Семенко, Є. Плужник , М. Зеров, та багато інших, що були знищені фізично, тобто страчені або померли в концтаборах, чи вчинили самогубство перебуваючи за півкроку від арешту. Попри те що більшість з них були реабілітовані ще наприкінці 1950-х років, їхній мистецький чи науковий доробок, як правило, заборонявсь в СРСР й надалі, або принаймні ознайомлення з ним не заохочувалось радянською владою, замовчувалось те що такі діячі взагалі існували. До того ж багато, особливо пізніх, творів таких митців, було знищено репресивними радянськими органами в сталінський період. Наприклад, не збереглося практично жодного монументального твору М. Бойчука , який був засновником цілої школи монументального живопису. Проте після реабілітації, творчість тих небагатьох митців, що в цілому вкладалася в рамки соцреалізму , була визнана радянською владою, їхні твори передруковувались, як твори П. Капельгородського, І. Микитенка і навіть могли включатись до шкільних програм (окремі п'єси М. Куліша ). Частині репресованих й переслідуваних представників української-радянської інтелігенції, вдалось уникнути найвищої міри покарання і вижити в тюрмах і концтаборах. Причому декому з них вдалося навіть втікати з концтаборів. Відбувши свій строк О. Вишня став слухняним співцем сталінського режиму, а Б. Антоненко-Давидович , якого звільнили лише після реабілітації у 1957 р., до кінця життя залишався в опозиції до радянського режиму. Третю умовну групу складають ті діячі культури, які уникли репресій, але через те, що їхній доробок теж був далеким від соцреалізму і вузьких партійних рамок, він був також засуджений радянською владою. Творчість таких осіб теж заборонялась й замовчувалась, твори вилучались зі сховищ і знищувались. Переважна більшість цих осіб померла ще до розгортання масових репресій (Л. Чернов , О. Богомазов , Г. Михайличенко ), дехто врятувався завдяки тому, що відійшов від активної діяльності, як наприклад М. Галич, дуже небагатьом вдалось вчасно емігрувати (Ю. Клен). До четвертої групи належать митці «доби розстріляного відродження». Їхня творчість або чітко відповідала компартійним нормам, або ж у більшості випадків зазнала в період сталінських репресій значних змін. Страх за свою безпеку в умовах масового терору змушував швидко пристосовуватись, перетворюючись на пропагандистів від мистецтва. Твори М. Рильського , П. Тичини, В. Сосюри, І. Кочерги й багатьох інших, створені в цей час, та в подальшому, не мають високої художньої вартості, індивідуальності форм і стилів, та є типовими зразками соцреалістичного пропагандистського мистецтва. У тридцяті роки була також знищена і велика кількість діячів культури старшого покоління, які стали відомими ще до радянської влади, і таким чином належать до покоління діячів початку XX століття, а не 1920-30-х років. Це Л. Старицька-Черняхівська, М. Вороний, С. Єфремов, Г. Хоткевич та інші. Проте завдяки політиці українізації вони активно включились в процеси з розбудови української літератури, культури, науки, що відбувались в УСРР, дехто з них задля цього повернулись з еміграції, як М. Вороний, або спеціально переїхав з українських країв під владою Польщі як А. Крушельницький з родиною.
б) Літературні об'єднання
Головними літературними об'єднаннями були «Ланка» (пізніше «МАРС»), «Плуг», неокласики «Молодняк», «Західна Україна». Найвпливовішим був «Гарт», який пізніше був перейменований на «ВАПЛІТЕ» («Вільну Академію Пролетарської Літератури»). Саме ВАПЛІТЕ в особі М. Хвильового розпочала славетну літературну дискусію 1925—1928 рр. і перемогла в ній, довівши наявність і необхідність національної, специфічної української літератури, орієнтованої на Європу.
в) Новаторство
Основними складниками світогляду новітньої еліти були бунт, самостійність мислення та щира віра у власні ідеали. Переважно це були інтелектуали, які робили ставку на особистість, а не на масу. Проза поділялася на дві течії: сюжетна і безсюжетна. У безсюжетних творах головним було не речення чи слово, але підтекст, дух, «запах слова», як казав Хвильовий . Стиль сильних почуттів та проникнення в сутність явищ називається неоромантизмом чи експресіонізмом . У цьому напрямі працювали М. Хвильовий, Ю. Яновський, А. Головко, О. Влизько , Л. Курбас, М. Куліш та багато інших. Так, наприклад, головна ідея новели «Я (Романтика)» Хвильового — розчарування в революції, кричущі суперечності і роздвоєння людини того часу. Головний персонаж — людина без імені, а значить, без індивідуальності, без душі. Заради революції він вбиває свою матір і карає себе думкою: чи варта була революція такої жертви. У романі В. Підмогильного «Місто» вперше в українській літературі проявилися елементи філософії екзистенціалізму. Головний герой у прагненні насолоди йде від задоволення фізичного до найвищих релігійних потреб. Проте навіть у такій складній тематиці письменник не перетворює роман на просту оповідь «людної» філософії, а творчо осмислює її у застосуванні до нашого, національного світовідчуття. У поезії найцікавішими є шукання символістів О. Олеся і П. Тичини. У своїй збірці «Сонячні кларнети» П. Тичина відбив всю широту освіченого і тонкого розуму, який споглядає багатство української природи, бажаючи докопатися до її першопричин. Коли комуністична партія СРСР зрозуміла свою поразку, вона почала діяти забороненими методами: репресіями , замовчуванням, нищівною критикою, арештами, розстрілами. Перед письменниками стояв вибір: самогубство (Хвильовий), репресії і концтабори (Б. Антоненко-Давидович, О. Вишня), замовчування (І. Багряний , В. Домонтович), еміграція (В. Винниченко, Є. Маланюк ), або писання програмових творів на уславлення партії (П. Тичина, М. Бажан ). Більшість митців була репресована і розстріляна. Коли 1947 р. І. Багряний видав за кордоном свою поетичну збірку «Золотий бумеранг», другою назвою її було «Рештки загубленого, репресованого та знищеного». Твори здавалися до спецсховів, заборонялися, замовчувалися, багато з них були назавжди втрачені. Хоча й функціонували у самвидаві, рукописних копіях, виходили за кордоном.
г) Значення
Трагічна доля покоління 20-30-х рр. демонструє всю силу українського духу, його творчий потенціал, необхідність свого шляху й незалежності від впливу інших культур. Культурний розвиток проходив за умов повної ідеологізації всього суспільства, масових репресій, переслідувань інакомислячих, особливо інтелігенції. Політика українізації замінялася поверненням політики русифікації. Найхарактернішою рисою, притаманною культурі України тих років, була її заідеологізованість. Культурні зрушення, що відбувалися в Радянському Союзі протягом довоєнних п'ятирічок, у тому числі оволодіння грамотою мільйонами, формування нової генерації інтелігенції, розвиток науки, літератури, мистецтва — більшовицька партія розглядала як складові так званої культурної революції, основним змістом якої вона вважала утвердження марксистського світогляду, подолання впливу несумісних з ним ідеологій. Монополізувавши право на істину, сталінське керівництво нав'язувало суспільству надзвичайно убоге розуміння культури, звівши все багатство й різноманітність її функцій до обслуговування політичних цілей ВКП(б). Ця обставина справила негативний вплив на культурні процеси в Україні, ускладнивши й спотворивши їх.
Проблема співіснування митця і влади цікавила багатьох дослідників і залишається досить актуальною як в Україні, так і за її межами. Питання творчої свободи, залежності митця й літератора від політичної кон’юнктури є, по суті, вічними. Література й мистецтво є складовою частиною культури, в котрій відображаються всі суспільно-політичні й духовні процеси, що притаманні суспільству на тому чи іншому етапі існування. Кожна епоха породжує своє мистецтво, яке вбирає в себе всю складність та багатоплановість розвитку суспільства цього періоду. Проблема культурно-духовного життя українського народу привертала увагу багатьох дослідників. 20-ті роки посідають особливе місце в історії України загалом і Поділля зокрема, оскільки за силою і глибиною духовних потрясінь та руйнувань вони помітно виділяються на історичному фоні своїм драматизмом. Питання національно-культурного розвитку належали до пріоритетних напрямків радянської історичної науки, де ставилася мета нав’язати читачам думку про вирішальну роль партії та ідеології в розвитку української культури. Питання мистецтва й літератури у вказаний період не досліджувалися. Пріоритетною стала проблема національно-державного та культурно-духовного розвитку України у 20-х роках в умовах незалежності. У цей час було опубліковано низку колективних та індивідуальних праць, тематичних збірників, статей. Аналіз новітньої наукової літератури з даної проблеми дозволив виявити деякі особливості літературно-мистецького життя в Україні і на Поділлі зокрема. Потужний рух національного відродження дав поштовх для стрімкого злету культури на початку 20-х років. Це був період найсміливіших пошуків, багатоманітності напрямів та стилів. Але наприкінці 1920-х років літературно-мистецьке життя починає завмирати. У дослідженні даної проблеми безпосередньо на Поділлі варто відзначити праці П.С. Григорчука , В.А. Нестеренка, с. І. Дровозюка , С.Я. Вініковецького, В.П. Воловика, Л.П. Зінченка та Т.В. Публіки. Визначальну, домінуючу роль у культурно-мистецькому житті Поділля відігравав театр. Подільський регіон по праву вважався одним з визнаних театральних центрів України. Митці одержали можливість в умовах пом’якшення більшовицького режиму в умовах непу докласти зусиль до розвитку національного мистецтва. У Вінниці працювали 2 театральні трупи: «Новий Львівський театр» під керівництвом А. Бучми та київський «Молодий театр», очолюваний Г. Юрою. 28 січня 1920 р. колективи об’єдналися, утворивши Новий драматичний театр ім. І. Франка (нині Київський український академічний драматичний театр імені І. Франка). Ядро нового театру склали корифеї української сцени А. Бучма, Г. Юра, М. Крушельницький, О. Ватуля. Драматичний театр вже з перших своїх кроків став на шлях реалістичного мистецтва. Він продовжував славні традиції українського народного театру, створеного М. Кропивницьким, П.Саксаганським, М. Заньковецькою. На Поділлі активно вирувало літературне україномовне життя. Центрами його були Кам’янець-Подільський та Вінниця. У 1922 р. літератори губернії об’єдналися в «Асоціацію молодих пролетарських письменників Поділля» і встановили зв’язок з найбільшою літературною організацією України в м. Харкові. Вони друкувалися в журналах і газетах. Саме з Поділля вийшли такі письменники й літературні критики як О.Л. Кундзіч, М.П. Трублаїні, К.О. Андрійчук, М.П. Годованець, Ю.І. Назаренко, Є.П. Кирилюк. Крім того, на Поділлі діяли селянські літературні угруповання «Плуг» та «Молодняк» . Осередки «Плугу» були утворені в усіх окружних центрах. Вони відзначалися масовістю. Твори друкувалися на шпальтах місцевих періодичних видань, але часто-густо не мали художньої вартості та скидалися на агітаційно- публіцистичні статті. Найбільш помітною була творчість Кам’янецького осередку «Плугу», до якого входили відомі тоді поети та письменники: С. Божко, Д. Копиця, Т. Огневик, М. Шклярук та інші (всього біля 100 членів). У 1926 році у зв’язку з виїздом багатьох «плужників» з Поділля до центральних міст УСРР літературне життя на деякий час занепало. Восени цього року було вирішено організувати в містах краю філії літературного об’єднання «Молодняк» для координації роботи молодих літераторів. У Кам’янці-Подільському до цієї організації належали Т. Масненко, Л. Дмитерко, В. Бєляєв та інші, які стали у майбутньому відомими радянськими письменниками. Діяльність літературних об’єднань в цей період характеризувалася невизначеністю та мінливістю, що було викликано творчими пошуками в середовищі літераторів. Особливістю цього процесу було співіснування нових для української літератури напрямів з традиційними національними формами. Загалом, літературно-мистецьке життя на Поділлі на початку 20-х років ХХ ст. характеризується своїм різноманіттям та багатогранністю. Серед обставин, які зумовили цей процес, слід виділити національний чинник, що набув в той час особливого значення. Під впливом революційних подій зросло національне самоусвідомлення українців, посилився національний рух. Нова влада мусила враховувати ці моменти при розробці як загальних принципів державного устрою, так і завдань культурного будівництва. Процес остаточного утвердження більшовиків при владі на початковому етапі непу проходив під гаслами толерантного ставлення до національно-культурних потреб населення. Це дозволило їм, з одного боку, збити гостроту національного протистояння, відпрацювати прийоми впливу на національну культуру, сформувати відповідні органи контролю над національно-культурним життям, а, з другого боку, прискорити процес централізації, цензури, логічним завершенням якого стало утвердження жорстокого контролю над культурним життям на наступні десятиліття.
Джерела та література
Приходько А. Культурне будівництво на Україні (за 1925-1926 та 1926-1927 роки). - Х., 1927;
Курносов Ю.О. Духовне життя на Україні в 20-30-х рр.// Український історичний журнал. - 1990. - №1. - С.94-96;
Касьянов Г.В. Українська інтелігенція 1920-х-30-х років: соціальний портрет та історична доля. - К., Едмонтон, 1992
Шипович М. Радянське керівництво та літературно-мистецька інтелігенція України: 20-ті роки // Український історичний журнал. - 2000. - №1. - С.95-102
Борисенко М.В. Уніфікація літературного життя України в 1920-1932 роках. - К., 2001
Григорчук П.С. Вплив сталінізму на культуру Поділля в 30-х рр.. ХХ ст. // Культура Поділля: Історія і сучасність: Матеріали другої науково-практичної конференції, присвяченої 500-річчю м. Хмельницького. 27-29 серпня 1993 року. - Хмельницький, 1993
Григорчук П.С. Деякі аспекти культурно-національного процесу на Поділлі на початку 20-х рр. ХХ ст. // Наукові записки ВДПУ ім. М. Коцюбинського. Вип.6. Серія: Історія. - Вінниця, 2003
Нестеренко В.А Українізація на Поділлі в 20-30-ті роки ХХ ст. (основні напрями, наслідки, недоліки та особливості). - Кам’янець- Подільський, 2003
Публіка Т.В. Культурне життя на Поділлі в 20-30-ті роки ХХ ст. // Наукові записки ВДПУ імені М. Коцюбинського. Вип. 10. Серія: Історія. - Вінниця, 2006