Закони України як акти вищої юридичної сили з огляду на їх значимість та місце у системі законодавства соціального забезпечення поділяються на:
— конституційні, або основні. Це передусім Конституція та закони з питань, що безпосередньо випливають із Конституції. Конституція України є Основним Законом держави, в якому серед інших визначаються права особи у сфері соціального забезпечення. Положення, закріплені в Основному Законі, конкретизуються у конституційних законах. Прикладом такого конституційного закону може бути Закон України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи»1, який конкретизує положення абзаца 1ст. 50 Конституції України: «Кожен має право на безпечне для життя і здоров'я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди»;
— звичайні, або поточні. Це всі інші чинні в державі закони. До цієї групи законів у сфері соціального забезпечення можна віднести Закон України «Про формування Фонду для
1 Законодавство України про соціальне забезпечення. — Л., 2002. — С. 368.
90
9.1. Поняття, загальна характеристика та класифікація джерел права...
йдіЙснення заходів щодо ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи та соціального захисту населення».
Підзаконні нормативно-правові акти ухвалюються компетентними органами на підставі закону та спрямовані на Лоро виконання. У праві соціального забезпечення до них належать укази Президента України; постанови Кабінету Міністрів України; інструкції, положення, розпорядження міністерств та відомств України; нормативно-правові акти органів місцевого самоврядування. Питома вага підзаконних ііктів у системі законодавства соціального забезпечення України достатньо велика.
Підзаконні акти іноді ще називають похідними чи конкретизуючими. Такими, зокрема, є затверджені постановами Кабінету Міністрів України «Положення про порядок розслідування та ведення обліку нещасних випадків, професійних захворювань і аварій на виробництві», а також «Порядок видачі свідоцтва про загальнообов'язкове державне соціальне страхування».
Для зручності користування законодавством велике значення має його систематизація, згрупування за галузями чи мідгалузями права. Особливо це є важливим для права соціального забезпечення через складність врегульованих ним правовідносин, значну кількість спеціальних суб'єктів, широке коло інститутів цієї галузі та множинність нормативно-правових актів.
Залежно від підгалузей та правових інститутів нормативно-правові акти соціального забезпечення можна систематизувати з огляду на зміст врегульовуваних ними соціально-забезпечувальних відносин на:
1) загальне законодавство;
2) нормативно-правові акти, що врегульовують: ;і
— організаційно-правові основи соціального страхування;
— пенсійне забезпечення;
— систему допомог;
— соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи;
91
Розділ 3. Джерела (форми) права соціального забезпечення
— соціальний захист інвалідів;
— соціальний захист ветеранів війни та праці;
— соціальних захист жертв політичних репресій1. Можуть застосовуватися й інші критерії систематизації
нормативно-правових актів у сфері соціального забезпечення. Зрештою, всі вони спрямовані на створення можливостей для найбільш ефективного застосування джерел, що регулюють соціально-забезпечувальні відносини.
Відзначимо ще один з видів джерел цієї галузі, який за усіма об'єктивними ознаками не зовсім вписується у задекларовану на початку структуру нормативних договорів та нормативно-правових актів. Йдеться про акти, що ухвалюються страховими фондами.
Страхові фонди є органами, які здійснюють керівництво та управління окремими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування. Вони належать до неко-мерційних самоврядних організацій, що діють на підставі статутів, затверджених у встановленому законами України порядку.
У межах своєї компетенції страхові фонди вправі ухвалювати документи нормативного характеру, які стосуються прав і обов'язків страхувальників та застрахованих осіб. Такі акти підлягають державній реєстрації в порядку, встановленому для реєстрації нормативно-правових актів органів виконавчої влади. Тобто з моменту такої реєстрації вони отримують державне санкціонування і набувають ознак правових актів. А отже, ми маємо особливий вид джерел права, який є характерним для сфери відносин соціального страхування. Це є один з варіантів так званого санкціонованого законодавства. Разом із іншими нормативно-правовими актами та нормативно-правовими договорами вони забезпечують повноту правового регулювання відносин у сфері соціального захисту громадян України.
к
1 Законодавство України про соціальне забезпечення. — Л., 2002. — С. 434.
92
3.2, Акти договірного характеру, що є джерелами права соціального...
3.2. Акти договірного характеру, що є джерелами права соціального забезпечення
Акти цієї групи, що є джерелами права соціального забезпечення, поділяються на універсальні міжнародно-правові акти, регіональні міжнародно-правові акти, двосторонні (локальні) договори України та внутрідержавні акти соціального партнерства.
Одним з перших універсальних міжнародно-правових актів, що проголошував принципи, на яких базується право соціального забезпечення багатьох країн світу, є, безперечно, Загальна декларація прав людини, яка була ухвалена резолюцією ООН 10 грудня 1948 р. Положеннями цієї Декларації закріплюється, що «кожна людина, як член суспільства, має право на соціальне забезпечення та на здійснення необхідних для підтримання її гідності і вільного розвитку особистості прав у економічній, соціальній і культурній сферах за посередництвом національного й міжнародного співробітництва та у відповідності зі структурою і ресурсами кожної держави»1.
Зазначене положення дає підстави для висновку, що право на соціальне забезпечення визнається правом людини, а не громадянина конкретної держави. Це право належить до соціальних прав, оскільки людина є членом суспільства. Незаперечним є й те, що його визнання державами-учасницями передбачає пряму залежність реалізації цього права від стану соціального забезпечення та ресурсів кожної держави. При цьому рівень соціального захисту має бути таким, щоб забезпечити інше право — «право на такий життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд і необхідне соціальне обслуговування, який необхідний для підтримки здоров'я і добробуту її самої та її сім'ї»2. Право на достатній життєвий рівень повинно гарантуватися засобами соціально-
1 Стаття 22 Загальної декларації прав людини від 10 грудня 1948 р. // Действующее международное право. Сборник документов. — М.: Издво Московского независимого института международного права, 1997. — Т. 2. — С. 5.
"Там само. — Ст. 23.
93
|
Розділ 3. Джерела (форми) права соціального забезпечення го забезпечення в разі безробіття, хвороби, інвалідності, овдовіння, настання старості або іншого випадку втрати засобів до існування з незалежних від людини обставин, а також якщо винагорода за працю, якою займається особа, не забезпечує такого рівня для неї самої та її сім'ї. Декларація визнає, що материнство та дитинство дають право на особливу турботу та допомогу і звертає увагу на те, що всі діти, які народилися в шлюбі чи поза шлюбом, повинні користуватися однаковим соціальним захистом1. У Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права2 від 16 грудня 1966 р. також підтверджується право людини на соціальне забезпечення. Більше того, тут називається одне з джерел соціального забезпечення, яким відповідно до ст. 9 визнається соціальне страхування. Пактом передбачено, що сім'я є основною ланкою суспільства і їй потрібно створювати усі необхідні умови соціального захисту та охорони. Особлива охорона має надаватися матерям, у тому числі у допологовий та післяпологовий період. У цьому ж документі закріплено право кожного на достатній життєвий рівень, що включає належне харчування, одяг, житло та постійне поліпшення життєвих умов. Декларація соціального прогресу і розвитку3, проголошена резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 11 грудня 1969 р., у тринадцяти статтях узагальнила принципи, що містилися в Загальній декларації прав людини, Міжнародних пактах про права людини, Декларації прав дитини та деяких резолюціях Організації Об'єднаних Націй. У цьому міжнародно-правовому акті було визначено цілі, яких праг- 1 Стаття 22 Загальної декларації прав людини від 10 грудня 1948 р. // Действующее международное право. Сборник документов. — М.: Изд-во Московского независимого института международного права, 1997. — Т. 2. — Ст. 25. 2 Действующее международное право: Сборник документов. — М.: Изд-во Мос- ковского независимого института международного права, 1997. — Т. 2. — С. 10. 3 Международньїе актьі о правах человека: Сборник документов. — М.: Издатель- ская группа «Норма-Инфра-М», 1998. — С. 324. 94 3.2. Акти договірного характеру, що є джерелами права соціального... и<* досягти міжнародне співтовариство, а також засоби і методи їх досягнення. Зокрема відзначається, що соціальний прогрес та розвиток повинні бути спрямовані на: — надання соціального захисту та послуг соціального піклування, створення та поліпшення системи соціального за-Лозпечення і страхування всіх осіб, які в силу хвороби, не працездатності або похилого віку тимчасово або постійно не можуть заробляти на прожиття, з тим, щоб забезпечити належний рівень життя для таких осіб, їх сімей та утриманців; — охорону прав матері і дитини; турботу про виховання і здоров'я дітей, проведення заходів, спрямованих на охорону здоров'я і добробуту жінок та особливо працюючих матерів під час вагітності та матерів з грудними дітьми, а також матерів, заробіток яких є єдиним джерелом забезпечення сім'ї, надання жінкам відпусток і допомог у зв'язку з вагітністю і материнством із збереженням за ними місця роботи і зарплати; — захист прав і забезпечення добробуту дітей, осіб похилого віку та інвалідів; забезпечення захисту тих осіб, які мають фізичні та розумові вади1. Декларація наводить широкий перелік засобів та методів досягнення цих цілей. Особливу увагу світової спільноти впродовж минулого століття привертали права дитини як однієї з найменш захищених категорій населення. З приводу захисту прав дитини було проголошено чимало декларацій та угод. Положення, спрямовані на захист прав дитини, містяться майже у кожному міжнародно-правовому акті з прав людини. Необхідність в такому особливому захисті дітей була передбачена Женевською Декларацією прав дитини 1924 р. і Декларацією прав дитини, ухваленою Генеральною Асамблеєю ООН 20 грудня 1959 р. Норма про захист прав дитини є і у Міжнародному пакті про громадянські та політичні права (стат- 1 Международная защита прав и свобод человека: Сборник документов. — М.: Юри-дическая литература, 1990.—С. 328. 95 |
Розділ 3. Джерела (форми) права соціального забезпечення
ті 23 і 24), в Міжнародному пакті про економічні соціальні* культурні права (ст. 10), а також у статутах і відповідних д кументах спеціалізованих установ і міжнародних організа цій, що займаються питаннями добробуту дітей.
Декларація прав дитини1, прийнята резолюцією Генерал ної Асамблеї ООН 20 листопада 1959 р., вказує, що дити «внаслідок її фізичної та розумової незрілості, необхід спеціальна охорона і турбота, в тому числі і належний прав вий захист, як до, так і після народження...». Крім того, п «людство зобов'язане давати дитині все найкраще», дити повинна «за будь-яких обставин бути серед тих, хто перши отримує захист та допомогу»2. Метою проголошення Декла. рації Генеральна Асамблея визначила забезпечення щасливого дитинства, користування передбаченими правами і свободами — на їх власне благо і на благо суспільства. Преамбула Декларації закликає всіх — батьків, а також чоловіків і жінок як окремих осіб, добровільні організації, місцеву владу та національні уряди — до того, щоб вони визнали ці права і домагалися їх дотримання як законодавчими шляхами, так і іншими способами. В Декларації викладено 10 принципів, на яких мають базуватися національні законодавчі та інші заходи. Серед принципів, що проголошують визнання багатьох притаманних дитині прав, таких як право на ім'я та громадянство, освіту, право на створення умов для її фізичного, духовного, розумового розвитку, атмосфери любові та розуміння, визначено, що дитина повинна користуватися благами соціального забезпечення. їй має належати право на здорове зростання і розвиток. З цією метою спеціальний догляд і охорона повинні бути забезпечені як їй, так і її матері, включаючи допологовий і післяпологовий догляд. Дитині має належати право на належне харчування, житло, розваги та медичне обслуговування.
1 Международная защита прав и свобод человека: Сборник документов. — М.: Юри-
дическая литература, 1990. — С. 385.
2 Принцип 8 Декларації прав дитини від 20 листопада 1959 р. // Международная
защита прав и свобод человека. -— М.: Юридическая литература, 1990. — С. 387.
96
3.2. Акти договірного характеру, що є джерелами права соціального...
Гуманізм держави, моральність суспільства характеризує їх ставлення до своїх найслабших членів, якими, без сумніву, є інваліди та розумово відсталі особи. Положення про .шхист їх прав містяться у більшості міжнародно-правових актів щодо захисту прав людини та прав дитини. У сімдесятих роках минулого століття було прийнято дві окремі декларації, які стали невід'ємною частиною договірного права, спрямованого на захист інтересів соціально незахищених осіб.
Декларація про права розумово відсталих осіб1 була проголошена резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 20 грудня 1971 р. У ній наголошується, що «розумово відстала особа має В максимально здійсненній мірі ті ж права, що й інші люди».
В плані соціального забезпечення проголошено, що розумово відстала особа має право на належне медичне обслуговування і лікування, а також право на відновлення працездатності і піклування, які дозволять їй розвивати свої здібності і Максимальні можливості. Розумово відстала особа має право на матеріальне забезпечення і на достатній життєвий рівень.
Декларація про права інвалідів2, проголошена резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 9 грудня 1975 р., стала основою та керівництвом для захисту прав інвалідів. Декларація визнає інвалідами будь-яких осіб, які не можуть самостійно забезпечити повністю або частково потреби нормального особистого і (або) соціального життя внаслідок недоліку (вродженого чи ні) його або її фізичних чи розумових здібностей.
Декларація наголошує, що інваліди мають право на економічне та соціальне забезпечення, достатній життєвий рівень, на одержання і збереження за собою робочого місця або на заняття корисною, продуктивною і нагороджуваною діяльністю.
1 Международньїе актьі о правах человека: Сборник документов. — М.: Изда-
тельская группа « Норма-Инфра-М», 1998. — С. 343. г Там само. — С. 341.
4 6-545
97
Розділ 3. Джерела (форми) права соціального забезпечення
Зобов'язання щодо прав людини у сфері соціального забезпечення містяться також у багатьох регіональних міжнародно-правових актах. Статус регіональних мають передусім акти Ради Європи. Найяскравішим зразком тут є, звичайно Європейська соціальна Хартія1, що була ухвалена 18 жовтн 1961 р. Хартія встановлює механізм міжнародного захис економічних та соціальних прав людини для держав членів Ради Європи, до яких з 1995 р. належить і Україна. «Європейська соціальна хартія містить три категорії зобов'язань держав-учасниць. По-перше, держава-учасниця має прагнути до досягнення умов для ефективної реалізації на її території 19 прав і принципів політики у соціально-економічній галузі, проголошених у першій частині Хартії. По-друге, кожна держава-учасниця зобов'язана забезпечити реалізацію щонайменше 5 з 7 прав, перелічених у другій частині Хартії (право на працю, на організацію профспілки, на колективне ведення переговорів, на соціальне забезпечення, на соціальну і медичну допомогу, право сім'ї на соціальний, правовий і економічний захист, право робітників-мігрантів та їх сімей на захист і допомогу). По-третє, держава-учасниця має визначити, які додаткові з перелічених у Хартії прав вона захищатиме на своїй території»2.
Уряди держав-членів Ради Європи, ухвалюючи Хартію, дійшли згоди, що метою своєї політики, до здійснення якої вони прагнутимуть усіма відповідними засобами як національного, так і міжнародного характеру, є досягнення умов, за яких можуть ефективно здійснюватися такі права та принципи: всі працівники та їхні утриманці мають право на соціальне забезпечення і на користування послугами соціального забезпечення. Інваліди мають право на соціальну реадаптацію — незалежно від причин і характеру їхньої; інвалідності. Кожна малоімуща людина має право на сс£ ціальну та медичну допомогу. Сім'я визнана Хартією голо