Господарсько-культурний тип.

Історико-етнографічні дослідження виявили подібність та відмінність в культурі різних народів, що мали більш-менш однаковий рівень соціально-економічного розвитку, але не завжди ця культурна подібність чи відмінність могла бути пояснена рівнем соціально-економічного розвитку або тим більше природною детермінованістю (на тлі ідеологічної боротьби 2 «географічним детермінізмом»). Пошук відповіді на ці питання призвів до формулювання категорії «господарсько-культурний тип».

ГОСПОДАРСЬКО-КУЛЬТУРНИЙ ТИП - історично обумовлені сполучення особливостей господарства і культури, які складаються у різних наро­дів, що знаходяться на близьких рівнях соціально-економічного роз­витку в подібних природних умовах.//Чебоксарови стор….//

Соціально-економічний розвиток народів світу в пізньому палеоліті, неоліті, бронзовому і залізному віці, освоєння нових територій, взаємодія з природним середовищем і один з одним супроводжувався зростаючою господарсько-культурною диференціацією. В результаті складалися різні господарсько-культурні типи (ГКТ) - комплекси, що відрізнялися взаємопов'язаними особливостями господарства і культури. Одні і ті ж типи формувалися у народів, які перебувають на близьких рівнях суспільного розвитку і мешкали в подібних природних умовах, навіть якщо ці народи були віддалені один від одного. Подібні природні умови сформували схоже природокористування, що, в свою чергу, відбилося на особливостях матеріальної культури, соціальному ладі, побутових практиках та духовній культурі. Піддаючись культурній дифузії, індустріалізації, урбанізації, глобалізації, традиційні ГКТ видозмінюються, деякі майже зникають, однак їх особливості, відбиті у матеріальній та духовній культурі, можна відстежити до сьогодні.

Найбільш ранні пам’ятки, знайдені у Східній Африці (Олдувей, Куба Фора, долина р.Омо) дають підстави вважати, що орудійна діяльність архантропів почалась приблизно 2,5-3 млн. р. до н.е. Однак, ГКТ відбивають усталені практики природокористування, сформовані у певних етнічних груп, тож часом їх виникнення слід вважати пізній палеоліт (40-35 тис. р. до н.е.). Археологічні матеріали і етнографічні співставлення дали змогу Чебоксарову Н.Н. та Чебоксаровій І.А. скласти карту ГКТ станом на ХV ст., тобто доіндустріальний час, і простежити їх видозміни до сер. ХХ ст. Андріанов Б.В. склав карту станом на ХХ ст. з урахуванням змін протягом індустріального часу. Фактичне існування поданих на основі цих авторів традиційних ГКТ простежується до сьогодні.

Всі ГКТ, що склалися до епохи індустріалізації, можуть бути розділені на три основні групи. Кожна наступна відрізняється від попередньої більш високою продуктивністю праці. Перша група ГКТ – збирачі, мисливці і рибалки, виникла найпершою. Існування цих ГКТ відстежується в певних регіонах зараз. Друга група ГКТ – мотичні землероби та\або скотарі. Третя група ГКТ – орні землероби.

І. Група гкт - збирачі, мисливці і рибалки

Народи, що належать до цієї групи ГКТ, займаються привласнюючим господарюванням. При низькій продуктивності праці невеликі обсяги накопичених ресурсів не сприяють соціальній диференціації чи стрімкому зростанню населення. Населення знаходиться на першій фазі демографічного переходу.

На просторову диференціацію впливають кліматичні умови, наявність великих водних об’єктів, рельєф. Відповідно, виділяють наступні ГКТ: збирачі та мисливці лісів жаркого поясу, берегові збирачі і рибалки жаркого поясу, мисливці і збирачі степів і напівпустель, узбережні збирачі і рибалки помірного поясу, риболови басейнів великих річок і морських узбережь холодних районів помірного поясу, мисливці і рибалки лісів помірного поясу, мисливці лісотундри і тундри, арктичні мисливці-звіробої. Ті ГКТ, які сформували осілий спосіб життя, стали основою для швидкого переходу населення до мотичного землеробства. Наприклад, берегові збирачі і рибалки жаркого поясу були поширені у Південно-Східній Азії, Східній Азії, островах Карибського моря, узбережжі Перу та Еквадору. Проте на період неоліту народи цього ГКТ на перелічених територіях перейшли до мотичного землеробства. Мисливці і збирачі степів і напівпустель, що у період пізнього палеоліту та мезоліту були характерні для всієї території зон напівпустель і степів, передували теперішнім скотарям та землеробам. Узбережні збирачі і рибалки помірного поясу, поширені у мезоліті і початку неоліту по західних і північних узбережжях Європи, практично зникли і їх особливості лишилися в якості окремих елементів матеріальної культури і побуту лише у айнів та нечисленних племен індіанців Вогняної Землі.

Процеси переходу до продуктивніших ГКТ відбуваються і зараз за рахунок культурної дифузії та асиміляції (інколи примусової, як за часів СРСР у Північно-Східному Сибіру). Зокрема, збирачі та мисливці лісів жаркого поясу зараз осідають та переймають вогняне підсічне землеробство і мотичне землеробство. Так само мисливці і рибалки лісів помірного поясу, мисливці лісотундри і тундри переходять до скотарства (оленярство).

Однак на певних територіях, в силу природних умов чи їх ізольованості, народи зберегли ГКТ першої групи. Це, наприклад, кусунда, кубу, пігмеї, мокен, оранг-лаути, ізольовані племена басейну Амазонки, частково сан та австралійські аборигени. Для арктичних мисливців-звіробоїв їх спосіб існування єдино можливий у тих природних умовах.

Наслідками подібного природокористування є схожі пристосування до природних умов. Наприклад, всі мисливці і збирачі жаркого поясу використовують нестаціонарні житла (навіси, шалаші); мисливці і рибалки холодного поясу – конусовидні шалаші, які різняться матеріалами покрівлі (у народів, що мешкають у більш холодному кліматі, де мало рослинних матеріалів це - шкури); у рибалок чи мисливців схожі засоби полювання (рибальства), схожі методи побудови човнів, використання собачих упряжок. Для всієї групи ГКТ характерно майже відсутність ремесл та обмежений перелік одомашнених тварин.

Духовна культура залежить від природних умов опосередковано, однак території поширення першої групи ГКТ і території, на яких збереглися традиційні релігії та культи (переважно язичницькі), співпадають.

Народи, що належать до першої групи ГКТ часто зазнавали та зазнають утисків та дискримінації, як культурної так і економічної. В багатьох країнах це населення малозабезпечене, а території їх компактного проживання є депресивними районами. Умови їх проживання часто залежать від екологічного стану територій їх проживання. Поширені в цих країнах галузі господарства, наприклад, лісозаготівля, звужують ареал існування деяких народів, зазіхаючи на їх території і ставлячи ці народи на межу зникнення. В силу особливостей організації суспільства, що притаманна для народів цієї групи ГКТ, жоден з них не є державотворчим і не має можливості формувати політику тих держав, в межах яких вони існують. Захист культури цих народів – відповідальність міжнародних організації та місцевої влади. У деяких країнах діють програми підтримки культур та розвитку громад корінних нечисленних народів (Індонезія, Філіппіни). Деякі громади отримують прибуток за рахунок комунікації з туристами, торгуючі сувенірами і демонструючи традиційні побутові практики. Зацікавленість у збереженні особливостей традиційної культури як туристичного ресурсу є позитивним впливом туризму, негативний його вплив полягає у фактичному відмиранні традиційних практик, що не можуть бути використані для залучення туристів, і подальшій непристосованості цих народів до функціонування в разі відсутності туристів. Іншою проблемою є поєднання потреби збереження природи та потреби збереження особливостей традиційної культури в разі, якщо її важливим елементом є практики, що загрожують зникаючим видам фауни чи флори.

Збереження культур народів, що належать до першої групи ГКТ, є важливим не лише з наукової точки зору, як носіїв інформації, яка дозволяє відтворити етапи зміни природокористування та вивчити особливості пристосування до навколишнього природного середовища, а й з точки зору збереження культурного різноманіття планети.

І група господарсько-культурних типів

збирачі, мисливці, рибалки

Іі. Група гкт – мотичні землероби

Друга група ГКТ поєднує відтворюючі форми господарювання з переважанням ручної праці. При такому господарюванні відбувається накопичення ресурсів, що веде до соціальної диференціації. Тому історично перехід до цієї форми господарювання став підставою для виникнення перших цивілізацій, рабовласницьких та феодальних держав.

Вивільнення часу (інколи сезонно) внаслідок накопичення ресурсів сприяє виокремленню ремесл і торгівлі в окремі види діяльності, а ремісників та торговців, часто, в окрему соціальну групу.

Ця група ГКТ поєднує дві підгрупи– мотичних землеробів та скотарів.

Перехід до відтворюючого господарювання, а саме мотичного землеробства, має назву неолітичної революції. Цей перехід відбувся приблизно 10 тис. р. до н.е.

На тих територіях, де існували ГКТ з осілим способом життя (збирачі та рибалки), при сприятливих природних умовах перехід до мотичного землеробства відбувався раніше.

Збереглися ті ГКТ, які є найбільш оптимальними в конкретних природних умовах. Мусонний клімат і на певних територіях рельєф посприяли збереженню та домінуванню у Південно-Східній Азії ГКТ мотичних землеробів жаркого поясу. Гористий рельєф Тибету сприяв збереженню мотичних землеробів і скотарів гірської зони. Для обох цих ГКТ характерне створення в процесі природокористування специфічного культурного ландшафту – терасованих схилів.

Водночас найбільш ранні за часом виникнення ГКТ (мотичні землероби степів та сухих передгір’їв та мотичні землероби лісової зони помірного поясу) швидко перейшли до орного землеробства. До них належать перші цивілізації Південної Азії, Східної Європи, Центральної та Південної Америки. Саме на цих територіях близько ІV-ІІ тис. до н.е. почали застосовувати зрошення.

Мотичні землероби степів та сухих передгір’їв Євразії перейшли до орного землеробства у ІІІ-ІІ тис. до н.е., Америки – з XV ст. н.е. (з початку колонізації). Мотичні землероби лісової зони помірного поясу перейшли до орного землеробства пізніше (І тис до н.е. – поч. н.е.), їх культурні особливості досі простежуються у сучасних народів Європи. Так само мотичні землероби і скотарі гірської зони були характерними для багатьох народів високогірних районів (Західні Гімалаї, Памір, Гіндукуш, Кавказ, Карпати, Альпи, Піренеї, Анди), де наразі вони не збереглися, однак лишились характерні для усіх високогірних народів елементи матеріальної культури. Наприклад, двоповерхові (нижній поверх технічний – для худоби чи інструментів) кам’яні будинки-фортеці характерні і збереглись подекуди у таджиків Паміру, буришей, кашмірців (Кашмір), кафірів (Гіндукуш); сванів, хквсуров, дагестанців (Кавказ), чорногорців (Динарські Альпи), романшів, ладінів (Тіроль), басків (Піренеї). Схожі також елементи одягу. Повстяні накидки на кшталт пончо поширені як в Андах, так і на Кавказі і є пристосуванням до добових коливань температури в умовах високогір’я.

Спільність елементів матеріальної культури ГКТ жаркого поясу обумовлена кліматичними умовами, а отже переліком культурних рослин, що вирощуються. Основні культурні рослини обумовлюють засоби їх обробітку та споживання, структуру харчування, матеріалів для виготовлення одягу. Особливості житла, а саме поширення житла на палях, є пристосуванням до умов надмірного зволоження мусонної зони.

Іі. Група гкт – скотарі

Скотарські ГКТ почали формуватися у Євразії та Африці пізніше землеробських – у ІІІ-ІІ тис. до н.е., коли виник перший розподіл праці між землеробськими осілими і скотарськими кочовими племенами. Поступово відбувалось зростання ролі скотарства у господарстві населення степів та напівпустель, культура яких зберігала елементи ГКТ мисливців і збирачів цієї зони. Так склався ГКТ пастуших скотарів та землеробів, господарство яких поєднувало розведення домашньої худоби та мотичного землеробства. Вони вели осілий та напівосілий спосіб життя, практикуючи відгінне (пасовищне) скотарство. У наш час окремі елементи цього ГКТ можна спостерігати у деяких груп болгар, румун, угорців, башкир, народів Північного Кавказу, гірських районів Карпат. У приполярних районах Євразії, де неможливе землеробство, пасовищне скотарство грає провідну роль і поєднується з рибальством та мисливством (фарерці, ісландці, північні шотландці, норвежці).

У степах та напівпустелях, де не було можливості для штучного зрошення, попередній ГКТ трансформувався у тип кочових скотарів. У Європі цей ГКТ був представлений скіфами-кочовиками, сарматами, гунами, у Азії – саками та масагетами. До кін. ХІХ – поч. ХХ ст. до цього типу відносились монголи, казахи, киргизи, каракалпаки, зулуси, готтентоти, дамара, тсвана. Більшість з цих народів перейшли до ІІІ групи ГКТ через насильницьку асиміляцію. Однак у їх матеріальній і духовній культурі досі зберігається переважання особливостей, які чітко вказують на їх приналежність до кочових скотарів. Характерними для всього ГКТ є переносні житла, м’ясо-молочне харчування, напівшитий одяг (халат).

Умови високогірного Тибету сформували специфічний ГКТ високогірних скотарів, який притаманний тільки для цих природних умов. Одомашнення оленів спричинило перехід тундрових мисливців до скотарства, яке почало відігравати культуроформуючу роль для цієї частини чукчів та коряків. Це приклад того, що одні і ті ж етноси можуть відноситись до різних груп ГКТ (мисливців або скотарів). Використання оленя як транспорту змінило ГКТ мисливців тайги на мисливців-скотарів, проте суттєво їх побуту не змінивши.

ІІ група господарсько-культурних типів

Мотичні землероби