Материал: Городяненко Социология уч

•соціальна політика як суто прикладне знання, сфокусоване на вирішенні практичних завдань. Саме до соціальної політики він відносив соціальну медицину та вчення про щастя.

П. Сорокін є автором теорії соціокультурної динаміки, яка пояснює процес історичних змін, історичного розвитку та прогресу. До соціокультурної системи він відносить увесь світ надорганіки, що створений людиною, і містить такі складові: мову, релігію, науку, філософію, право, літературу, живопис, скульптуру, тобто як елементи духовної, так і матеріальної культури. Підкреслюючи єдність надорганічного світу, належну роль у ньому вчений надавав засаді цінності. Саме цінності лежать в основі будь-якої культури. Вивчаючи цінності як фундамент культури, можна здобути знання про суспільство. Процес зміни цінностей, втрата старих та заміна їх новими зумовлює прогрес цивілізації. Тріада, що визначає розвиток суспільства за П. Сорокіним: особа - суспільство -культура.

Поєднуючи макро та мікро соціологічний підхід до пояснення суспільства, П. Сорокін створив теорію соціальної стратифікації та соціальної мобільності, яка дотепер не втратила своєї актуальності. Він піддає нищівній критиці пролетарське розуміння рівності як знищення класів. "Хоча у конституціях і записано, що "всі люди рівні", тільки абсолютно наївна людина може припустити відсутність у них соціальної стратифікації" - зауважує автор.

Досліджуючи етичні проблеми, вчений створив цікаву теорію соціальної любові і творчого альтруїзму, наголошуючи на перетворюючій силі любові як рушія суспільного процесу. Любов, за П. Сорокіним, - це "сила, що уніфікує та гармонізує космічну силу, яка протистоїть хаосу, об'єднує те, що роз'єднане ворожнечею, будує те, що зруйноване бійкою, створює та підтримує великий порядок в усьому Універсумі. Енергія любові цементує суспільство і є позитивною для прогресу, умиротворює конфлікти та є "протиотруйним засобом для злочинних, патологічних, суїцидальних тенденцій, страху, психоневрозів".

П. Сорокін написав низку робіт із соціології екстремальних ситуацій: війни, революції, бідності.

Наприкінці власного життя він зацікавився проблемами конвергенції двох різних соціальних систем - капіталізму і соціалізму у єдиний соціокультурний тип. На думку вченого, майбутнє людства не за капіталізмом чи соціалізмом, а за специфічним, проміжним, змішаним або інтегральним типом, який "поєднає більшість позитивних цінностей і звільниться від серйозних дефектів кожного типу". Практика сьогодення свідчить, що прогнозований П. Сорокіним тип суспільства все більш утверджується у житті сучасних розвинутих держав світу.

Працюючи деканом факультету соціології Гарвардського університету він дбав не лише про інституціоналізацію соціології як науки, а й предмету викладання у вищих навчальних закладах США.

Американська соціологія на початку ХХ ст.

На початку ХХ століття відбувається поступове переміщення географічного центру соціологічних досліджень із Західної Європи до США, а найбільш знаними соціологами стають американці. Такий процес зумовлений наступними обставинами.

По-перше, могутнє кадрове забезпечення американської соціології за рахунок масової еміграції вчених з країн Західної Європи, де формувались тоталітарні політичні режими.

Подальшому розвитку соціології в США сприяв демократичний політичний режим американського суспільства. Соціологам забезпечувалася свобода дій, творчості, вільний вибір тем досліджень, можливість відкритої публікації даних об’єктивних досліджень незалежно від симпатій чи антипатій владі. Саме на американському континенті емпіричним шляхом підтверджувалась теза про те, що демократія і соціологія – співвідносні поняття. До соціології ставились як до науки, не вимагаючи від неї виконання від неї невластивих науці функцій – критичності чи аполог етичності щодо влади.

У той же час В Західній Європі розпочався процес формування тоталітарних політичних режимів, які здійснювали власний диктат на єдино вірну політичну думку, забороняючи ті дослідження, які були невигідні владі. Фактично соціологія перетворювалась на прислужницю влади, а її функції як науки розглядалися як тотожні функціям ідеології. Такі процеси зумовили масову міграцію вчених-соціологів до США – найбільш мобільних, талановитих та перспективних. Так, з Росії, хоча й вимушено емігрував Сорокін, а з Австрії – П. Лазарсфельд, з Польщі – Ф. Знавецький, а з Німеччини –А. Щюц.

По-друге, інституціоналізація соціології та швидке набуття нею статусу університетської науки. У Європі, де соціологія виникла як наука в середині ХІХ століття вже склалась система університетської освіти і новий предмет складно було втиснути у вже сформовані навчальні плани. З фундаторів соціології університетської кафедри не мали ні О.Конт, ні Г. Спенсер. Тільки Дюркгейм започаткував соціологію як предмет викладання. Тоді як у США відразу ж здобула статус університетської науки, зокрема в 1892 році був заснований Чикагський університет, де був створений факультет соціології; в 1894 році – Колумбійський університет, де також існував соціологічний факультет.

А вже у 1901 році соціологія викладалася у 170 університетах та коледжах США. Процесу інституціоналізації соціології сприяло започаткування у 1898 році спеціалізованого наукового видання соціологічного журналу, на сторінках якого йшли дискусії між вченими з приводу актуальних проблем соціології.

По-третє проведення соціологічних досліджень вимагало значних фінансових витрат. У США - провідної країни капіталізму - вже на початку XX століття існували сприятливі можливості щодо цього. На проведення соціологічних досліджень витрачаються кошти як держави, так і приватного

бізнесу на відміну від європейської соціології, американська соціологія відразу набула практичної (емпірично) спрямованості.

Визначальні риси національної філософії США -прагматизм, утилітаризм та практицизм повністю відповідали завданням прикладної соціології. Прикладні соціологічні дослідження, викликані соціальним замовленням, стають домінуючими в Америці. Соціологія, застосовуючи специфічні методи, широко використовується у боротьбі суспільства з негативними явищами: проституцією, алкоголізмом, наркоманією, маргінальністю, порушенням сімейних зв'язків, злочинністю тощо.

У 20-30-і роки XX століття актуальними стають проблеми ефективного управління і виникає модне на той час гасло: "Соціологія на службі менеджменту", яке не втратило актуальності дотепер. Знамениті Хотторнські експерименти, соціометрія, мейоїзм - видатні здобуття у соціальних науках, де значний внесок належить саме соціології. "Як геологія та фізика, - говорять американські соціологи, - допомагає у будівництві хмарочосів, так соціологія допомагає в управлінні соціальними процесами". Аналіз наукової тематики соціологічних досліджень американських вчених підтверджує прагматичну спрямованість американської соціології та тісний зв'язок її з життям. Так, у 20-30-ті роки активно вивчаються проблеми безробіття, впливу його на сімейне життя, проблеми девіантної поведінки, тощо. У 40-і роки вивчається вплив масової агітації та пропаганди на індивідуальну свідомість та масова роль ЗМІ у суспільстві. У 60-і роки предметом дослідження науковців стають антирасистські рухи, вплив маскультури на індивіда, електоральні процеси. Наприкінці XX століття активно вивчаються гендерні проблеми, соціологічні аспекти релігійних рухів, глобальні зміни та екологічна проблематика, соціологія психічного здоров'я та психічних хвороб, саморуйнівної поведінки людини тощо.

Сучасні соціологічні теорії

Особливістю сучасної теоретичної соціології є підвищена увага до праць класиків соціології. Це пов'язано з бажанням усвідомити на новому рівні значимість соціології як самостійної науки.

Одним з найбільш знаних авторів у сучасній соціології є Ентоні Гідденс (1938р.), який прагне подолати штучно створену розбіжність між макро - і мікросоціологією та інтегрувати їх з метою вивчення соціологічної реальності.

Аналізуючи праці класиків соціології - К. Маркса, Е. Дюркгейма та М. Вебера, - Е.

Гідденс робить спробу поєднати їх концепції, знайти те спільне, що їм притаманне.

Здійснюючи аналіз класової структури суспільства, Е. Гідденс доходить таких висновків:

розподіл суспільства на класи є основною характеристикою суспільства епохи модерну (сучасного суспільства);

класи є об'єктивними, інституціональними компонентами соціальних систем;

класи - це лише підґрунтя для формування групи, яка виступає водночас структурною основою для визначення групової

приналежності.

Визначаючи фундаментальні характеристики суспільства епохи модерну, він намагається сконструювати підстави для нової соціологічної концепції. Новим інструментом соціального пізнання повинна стати викладена ним теорія структурації. Головне значення її Е. ГІдденс вбачає у таких положеннях:

•розгляд об'єктивної та суб'єктивної сторін соціальної реальності з точки зору "дуальності", що означає їх взаємозалежність та взаємовплив;

•визначення суб'єкта дії, тобто соціального агента.

Соціального агента можна описати лише як стратифікаційну модель, яка має три рівні дії: мотивації, раціоналізації, рефлексивного моніторингу.

Рівень мотивації дії це така частка духовного світу людини, яка відноситься до свідомих та несвідомих бажань, що спонукають агента до дій.

Рівень раціоналізації дії означає здатність індивідів виважено діяти і розуміти свої дії.

Соціальна діяльність - це організована у просторі і часі само відтворювана реальність. Відтворення здійснюється тими ж засобами, якими

За допомогою цих понять можна відтворити три аспекти соціальної реальності. Під поняттям "структури" автор розуміє відносини, які виробляються та відтворюються суб'єктами дії. Поняттям "системи" Е. ГІдденс позначає відносини між індивідами і колективами, які регулярно відтворюються. Поняття "структурації" відтворює умови, які керують спадковістю, перетворенням структур.

Усвоїх творах "Дослідження з соціальної та політичної теорії", "Центральні проблеми соціальної теорії", "Сучасна критика історичного матеріалізму", "Наслідки сучасності" та інші Е. Гідденс аналізує трансформацію предмета соціології як науки критикує сучасний стан науки, яка неспроможна дати всебічно ґрунтовний аналіз розвитку сучасних держав та міжнародних відносин, не здатна виробити практичні рекомендації щодо запобігання, а в разі виникнення, то і розв'язання міжнародних конфліктів.

Устатті "Дев'ять тез про майбутнє соціології" (1993) Е. Гідденс націлює вчених-соціологів на поглиблення вивчення культурних вимірів людського життя, на осмислення процесів, 5 пов'язаних з глобалізацією, подальшим розвитком міжнародних відносин та новим світопорядком. Він висловлює впевненість у тому, що соціологія як наука у подальшому набуде прикладного характеру, надасть допомогу у вирішенні питань ефективного управління суспільством.

Подальшим розвитком системних уявлень про суспільство була теорія самореферентних систем Нікласа Лумана (нар. 1927р Його праці

"Соціологічні пояснення", "Теорія суспільства і соціальна технологія", "Структура суспільства і семантика "Соціальна система" є подальшим розвитком системного аналізу, а також функціонального підходу до розуміння суспільства.

Система має здатність відрізняти себе від зовнішнього середовища і відтворювати цю межу. Суспільство є саме такою самовідтворюваною та самореферентною системою. Елементом соціальної системи є комунікації.

Система постійно змінюється під впливом середовища, яке висуває все нові і нові вимоги. Упорядкованість через зміни - основна засада існування системи. Система має свої межі, які постійно відтворюються, і системні перетворення відбуваються у цих межах.

Даючи власне пояснення функціонування суспільства я системи, Н. Луман вводить у науковий обіг нові поняття - "оперативна закритість" “ структурне поєднання" та інші. На його думку, саме системниі підхід у соціології дозволяє створити адекватний інструмент дії відтворення суспільства як об'єктивної реальності у науковому мисленні.

Провідним соціологом сучасності по праву вважається німецький вчений Юрген Хабермас (нар. 1929р.) - представник неомарксизму та ідеолог "нових лівих" у Німеччині. Знаний теоретик Франкфуртської школи у соціології Ю. Хабермас створив оригінальне вчення про суспільство, яке викладене ним у працях: "Пізнання та інтерес", "До логіки соціальних наук", "Теорія комунікативної дії" та інших.

Через більшість робіт Ю. Хабермаса проходить ідея соціальної еволюції, яка у подальшому набула вигляду оригінальної концепції, означеної вченим як теорія комунікативної дії.

За Ю. Хабермасом, соціальний прогрес - це розвиток пізнавальних здібностей індивіда. Він виділяє п'ять стадій соціальної еволюції: міфопоетична, космологічна, релігійна, метафізична, сучасна. Вони є способом світорозуміння, кожна стадія є більш раціональною, ніж попередня.

Визначаючи зв'язок між знанням та дією на теоретичному рівні у концепції "життєвого світу", Ю. Хабермас створює теорію соціальної дії. В сучасних умовах існує чотири ідеальних типи соціальної дії:

*стратегічна дія - дія, якою керує егоїстична мета;

*нормативна дія - це соціальна дія, метою якої є досягнення взаємовигоди за умов підкорення своєї поведінки цінностям і нормам, що панують у суспільстві;

*драматургічна дія - це дія, направлена на створення публічного іміджу, тобто самого себе;

*комунікативна дія - це соціальна дія, мета якої – вільна домовленість учасників для досягнення спільних результатів.

Комунікативна поведінка, яка лежить в основі "життєвого світу", дає змогу досягти взаємопорозуміння у суспільстві, налагодити діалог для розв'язання політичних криз тоді, коли це не можуть зробити офіційні структури.

Соціологічна думка та соціологія в Україні